Шептицькi
У XVII—XVIII століттях рід Шептицьких дав шістьох єпископів римо- та греко-католицького обрядів. Із них двоє були київськими митрополитами — Атанасій і Лев. Це їхніми зусиллями Львів прикрасився у XVIII ст. кафедральним собором св. Юра. У цей період Шептицькі були пов’язані родинними зв’язками з волинськими князями Рюрикового та Гедимінового коренів, високими церковними і костьольними достойниками, а також із заможними галицькими родами. Серед останніх було чимало як шляхти, яка походила з Малопольщі та Мазовії, так і старих галицьких родів гербів Корчак і Сас, коріння яких також сягало славних часів панування королів Русі.
Шептицькі за часів Речі Посполитої володіли, крім родового гнізда — села Шептичі, також багатьма маєтками в околицях Перемишля й в інших землях Руського воєводства, на Волині та Люблінщині. Серед них можна згадати перемишльського каштеляна Шимона (Семена), люблінського каштеляна Каєтана, станіславівського ґродзького старосту і кавалера ордену Білого Орла Юзефа, президента Радомського трибуналу Героніма. Чимало Шептицьких зробили також вдалу військову кар’єру, зокрема, двоє з них, Ян та Геронім, були ад’ютантами польських королів.
У ті часи почала формуватися гілка, яка згодом дала Україні митрополита Андрея. Одним з його прапрапрадідів був львівський чашник, депутат на Коронний трибунал, обухівський і несторський староста Єжи (Юрій), котрий помер 1733 року. У шлюбі з Анною Вкринською, донькою парнавського хорунжого Єжи Вкринського та житомирської старостівни Олександри Жебровської, мав він, зокрема, доньку Розалію.
Іншим прапрапрадідом митрополита Андрея був смоленський підстолій, гусарський ротмістр, герой битв під Хотином, Журавним та Віднем Стефан Шептицький. Він був одружений із Софією Корибут-Дашкевичівною. Із синів цього подружжя слід згадати греко-католицького єпископа перемишльського, сяноцького і самбірського, провінціала коронної провінції ордену отців василіан Атаназія-Андрея та мстиславського підстолія, тишовецького й тимборського старосту Базиля (Василя) Шептицьких.
Саме останній із них узяв шлюб зі згаданою вище Розалією Шептицькою. Їхні нащадки займали високі позиції в правлячій еліті Королівства Галичини і Лодомерії, яке було утворене Австрією на теренах, зокрема, Руського воєводства після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.). Так, прадід митрополита Андрея, Ян-Хреститель Шептицький (1770—1831), одружений з Анелею-Вікторією-Маріанною Ліпською, був членом станового Сейму, як і його син Петро-Павло-Леопольд.
Саме Петро-Павло-Леопольд Шептицький (1808—1843) зосередив у своїх руках досить розлогі маєтки, частину з яких, зокрема, місто Ліпськ з околицями на Белзщині успадкував по матері. У шлюбі з Ружею-Терезою-Євою Коссецькою народився, зокрема, їхній син Ян-Кантій — член австрійської Державної Ради та мальтійський кавалер, чиї маєтки були розташовані як в австрійській Галичині, так і в Королівстві Польському, що входило до складу Російської імперії.
Ян-Кантій зібрав документи про походження свого роду. З них видно його спорідненість із Ліневськими, Новосельськими, Воютинськими, Метельськими. Також він стверджував, що його родичами були князі Яблоновські, Вюртемберги і Турн-і-Таксіс. 11 січня 1872 року Ян-Кантій одержав диплом цісаря Франца-Йосифа І на графський титул для себе та своїх нащадків, а старовинний герб Шептицьких набув нової форми.
У шлюбі Яна-Кантія Шептицького з графинею Софією Фредро, донькою відомого поета і комедіографа Олександра і Софії з князів Яблоновських, народилося шестеро синів. Другим серед них був граф Роман-Марія-Олександр, котрий згодом вступив до ордену отців василіан і разом із чернецтвом прийняв ім’я Андрей. Це він став згодом митрополитом Андреєм Шептицьким та провів одну з найбільш глибоких реформ в історії Української греко-католицької церкви. Він відомий багатьма високими справами, зокрема рятуванням єврейських дітей під час нацистської окупації Галичини.
Митрополит Андрей жив у часи величезних змін та потрясінь, що набули форму двох світових війн 1914—1918 і 1939—1945 рр. Світ стрімко змінюється і на наших очах, проте потенціал реформи, яка відбулася в УГКЦ зусиллями митрополита Андрея Шептицького, досі демонструє велику творчу енергію завдяки своїм універсальним принципам.
