Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Сінний базар 1943 року

Або Чому радянські чиновники від мистецтва відмовилися придбати аркуш «Розквіт» торгівлі»
26 вересня, 2013 - 15:46
Г. МАЛАКОВ. «РОЗКВІТ» ТОРГІВЛІ». ІЗ СЕРІЇ «КИЇВ У ГРІЗНИЙ ЧАС». 1967 р. ЛІНОГРАВЮРА / ІЛЮСТРАЦІЮ НАДАНО АВТОРОМ

6 листопада виповниться 70 років від дня визволення Києва з-під нацистської окупації. Тривала вона 778 днів, сповнених горя, лиха, страхів й непевності. Як то виглядало на буденному, побутовому рівні, якоюсь мірою ілюструє ліногравюра заслуженого художника України Георгія Малакова (1928—1979). Цей твір він виконав 1967 року у серії, названій ним «Київ у грізний час». Відтоді п’ять великоформатних аркушів серії не раз експонувалися на художніх виставках в Україні та далеко за її межами. Серія широко репродукувалася в періодиці та слушно зажила визнання як мистецький літопис про Київ часів Другої світової війни, а сам автор став її так само мистецьким літописцем.

Ця серія виконана не за офіційним замовленням, а виключно за власними спогадами митця, який пережив дні оборони, окупації та визволення Києва в тому віці, коли все незвичне, вражаюче запам’ятовується назавжди. Тим більш, що вражаючого було аж надто багато, і Георгій Малаков залишився вірним цій темі на все життя. Сьогодні вже доречно зауважити і таке: творчий доробок майстра цілковито відповідав, за теперішнім, перевіреним піввіковою відстанню визначенням суголосності духу «шістдесятництва» — тобто вільного від упереджень офіціозу власному баченню і показу історичних подій, свідком яких він був. Художник першим та єдиним зобразив палаючий Хрещатик із німецькою кінохронікою в центрі — тим самим даючи зрозуміти, що це справа рук — не окупантів. І це при тому, що радянська історіографія, радянська пропаганда ще десятки років по тому продовжували затято твердити, ніби Хрещатик у вересні сорок першого палили німці. Отже, без перебільшень, Георгій Малаков як справжній український «шістдесятник» в мистецтві долучився вже тоді до спростування радянських міфів, хоча й не пов’язаних безпосередньо з національною темою.

Пропонований увазі читача аркуш називається майже сучасно: «Розквіт» торгівлі». Причому перше слово цієї назви художник взяв у лапки невипадково, беручи таким чином під, м’яко кажучи, сумнів бадьорий оптимізм тодішньої провладної окупаційної газети «Нове українське слово». Відверто підспівуючи окупантам, газета-колаборант вихваляла кожен крок режиму, починаючи з «грандіозних успіхів Вермахту на Східному фронті» і завершуючи, наприклад, повідомленнями про «щедрі жнива на Київщині». Про те, що кияни голодували, мерзли та намагалися уникнути відправки до Німеччини, про трагедію Бабиного яру та газета не писала жодним рядком.

* * *

Отже, запрошуємо завітати на київський Сінний базар 1942—1943 років. Тоді і до серпня 1958 року він містився на Львівській площі — там, де тепер поки що зеленіє сквер і новітні забудовники ніяк не вирішать, як же ж перепланувати старовинне, таке ласе ще з часів «міста Ярослава» місце для вигідної торгівлі.

Почнемо з переднього плану аркуша.

В центрі — підприємливий хлопчисько пропонує з лотка, підвішеного на грудях, сигарети — пачками і вроздріб — поштучно й попарно. Товар у нього виключно закордонний, бо довоєнні цигарки й махорка давно вже пішли з димом. Та й до війни хлопець просто вчився в школі, і про торгівлю цигарками, тим більш як про засіб до існування, й гадки не мав. Але ж із черевиків виріс, нових нема де купити, тож взутий у щось саморобне із ганчір’я й мотузок; на голові — довоєнна «будьонівка». Та вбранням тоді не переймалися, бо важливішою проблемою був голод, отже: де взяти гроші на їжу.

Спритні ділки перекуповували сигарети гуртом — блоками — і просто пачками вроздріб у тих самих окупантів. Популярними були німецькі сигарети «Юно», «Екштейн-5», «Гарбаті» з портретом якогось тютюнового шейха, «Спорт» (сіра етикетка з античним дискоболом), «Єгипетські» — з мисливцем, який полює з лука на антилопу. І все — з турецьких, македонських тютюнів. Були румунські «Регале», угорські «Левенте», «Екстра» і «Ланцід» — із знаменитим ланцюговим мостом у Будапешті, і навіть грецькі «Папастратос».

Ліворуч художник вмістив недосяжну дитячу мрію голодного міста — льодяник — кольоровий півник на паличці, виготовлений приватно, напевно, ще з дореволюційної формочки.

Поруч зображено оригінальний винахід кмітливих слюсарів воєнної доби — запальничку, зроблену з гвинтівкового патрона. Цікаво, що навіть кілька років по війні такий виріб, використовуючи відстріляні німецькі патрони, що валялись на кожному кроці, виготовляла в Одесі артіль «30 лет Октября» (а цей ювілей відзначали 1947 року). Зразок із таким штампом у нас зберігся — навіть нікельований!

Війна й лихоліття окупації дуже швидко визначили вікові здібності дітей. Школи «при німцях» не діяли, з чотирнадцяти років вже треба було десь працювати, мати «арбайтскарте», бо інакше навіть підлітків забирали на примусові роботи до Німеччини. Особливу кмітливість виявляли деякі хлопці у віці 10-13 років: молодші продавали німцям колекційні поштові марки (царські та радянські), а старші заробляли на прожиття фізичною працею, якщо мали на хазяйстві батькову чи дідову або самотужки змайстровану двоколісну вантажну тачку. З її допомогою підвозили комусь дрова, комусь меблі, а німцям — величезні важкі валізи з вокзалу. Дехто з таких вантажоперевізників стояв на чатах біля базарних воріт у сподіванні перехопити клієнта. В композиції Георгія Малакова зображено такого хлопця в модному до війни «льотчицькому» шоломі, натужно тягнучи тачку з лантухом картоплі. Цікаво, що колеса тачки взято від розбитої військової техніки.

Ліворуч — чистильник чобіт, кавказець із великим червоним на морозі носом, у чорній кубанці та строкатих ситцевих, на ваті ерзац-валянках. Останню видобували з викинутих на смітники радянських протигазних коробок-фільтрів. Аби валянки не промокали, їх заправляли в такі ж саморобні чуні, виготовлені методом вулканізації з автомобільних камер. Колір таких собі калош міг бути чорним або яскраво-помаранчевим — яка гума дісталася, а естетикою чи «модою» ніхто тоді не переймався — головне, аби було в чому ходити! Напис на ящику, на якому сидить чистильник взуття, дає зрозуміти, що довоєнна вакса «гуталін» давно вичерпалася, тож у діло йде закордонна «Eri», теж перекуплена в спритного німця-комерсанта. Поруч художник зобразив три сталеві шипи від німецьких солдатських чобіт.

А в правому нижньому кутку сидить нужденний киянин з емблемою ще царських цивільних інженерів на шапці (перехрещені лопата і сокира), в старомодному пенсне та пропонує надто фантастичний крам, зокрема: кабінетний годинник з постаттю Наполеона та боєм популярної від російсько-японської війни 1905 року журливої мелодії вальсу «Мокшанский полк на сопках Маньчжурии» (напис — на заводному ключі від годинника), солідний том у шкіряній палітурці із золотим тисненням: А. Форель. «Половой вопросъ», ноти «Грёзы» з оголеною красунею, клістирний наконечник з краником, пакетик сахарину, «Георгіївський хрест», алюмінієва солдатська баклага зразка 1914 року, дореволюційний часопис «Нива» та строкато розмальований кухонний годинник «ходики» з маятником, замотані в ланцюжок із чавунною гирею у вигляді ялинової шишки (цей дешевий годинник — радянського виробництва, і тому має напис «1 мая» та портрет «всесоюзного старости» Калініна). Спостережливий художник і тут залишився вірним собі знавцем деталей. Він усе життя любив відвідувати базарні «розкладки» на київських товкучках — своєрідні музеї міського побуту просто неба.

Погляд знов перебігає ліворуч, де бачимо колоритних типів з так званого обжорного ряду — діда й бабу, які привітно посміхаються до базаруючих. В цьому ряду можна було випити чашку гарячого чаю з самовару, з’їсти тарілочку гарячого пшоняного кандьору з каструлі. Гуморист і дотепник Георгій Малаков зобразив і такий жартівливий епізод: під столом тарілку з-під кандьору вилизує худющий бродячий собака. З цього приводу варто нагадати: на той час п’ятнадцятирічний Гога (так вдома і всі друзі називали Георгія) працював у Виробничо-художніх майстернях, що містилися в підвалі довоєнного Художнього інституту (тоді тут функціонувала окупаційна Біржа праці, а нині міститься Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Майстерні виготовляли вивіски на склі, дорожні покажчики, а з глини та гіпсу — дрібну скульптурну продукцію, як-от погруддя Тараса Шевченка, статуетки «Козак і дівчина», попільнички в українському дусі тощо. В компанії таких само робітників-підлітків, здебільшого колишніх учнів Художньої школи, яких робота в майстернях рятувала від відправки до Німеччини, Гога затіяв «видавати» аж в одному примірнику на аркуші формату А4 газету «Глинороб» (працювали ж із глиною). Тексти і рисунки виконував сам — чорним і двома кольоровими олівцями. «Газета» мала гумористично-сатиричний зміст, із досить прозорими натяками на існуючий лад та виходила навіть двома випусками: ранковим і вечірнім. Втім, тривало це недовго, хоч видання і читалося тут-таки, в колі вірних друзів-однодумців, але ж певний елемент ризику таки був. Так от в одному з номерів подавалося таке оголошення — якраз на теми Сінного базару: «Потрібен собака великого розміру для вилизування тарілок. Звертатися: Сінний базар, обжорка, до баби Мотрі. Платня від виробітку: за тарілку — райхспфенніг» (то була німецька «копійка», яка в обігу у нас не ходила і навіть в самій Німеччині важила дуже мало).

Особливо запам’яталися тим, хто пережив окупацію Києва, знамениті базарні гарячі пироги з горохом. Як не дивно, були вони великого розміру, в тонюсінькій оболонці з тіста, але щедро наповнені розвареним духмяним горохом. Необхідне пояснення: горох був незрівнянно дешевший за борошно, тому оболонка тонка, а начинки — багато. На базарі пироги тримали у каструлі, закутаній у стару стьобану ватяну ковдру. Ось на гравюрі німецький офіцер зі стеком і пістолетом в кобурі з відвертою цікавістю роздивляється ті пироги, а продавщиця, приязно посміхаючись, показує знак якості: великий палець.

Якщо радянська влада, залишаючи на початку війни Київ і 400 тисяч киян напризволяще, вивезла всі запаси продовольства, можна тепер спитати: а де ж люди брали тоді оте борошно, горох, крупи? Нагадаймо: за два дні безвладдя, коли червоні війська відходили з позицій через місто до дніпровських переправ, а німці ще не вступили на вулиці Києва, чимало спритників — тих, хто завжди «вміє жити», кинулися грабувати крамниці. Пощастило й декому з мешканців тодішньої околиці: на вулиці Дегтярівській ще з часів Першої світової війни була залізнична станція Київ-Лук’янівка, і там у вересні сорок першого залишилося кілька невідправлених вагонів з продовольством. Довідавшись, що залізничні мости через Дніпро вже висаджено в повітря, комендант ешелону з власної розумної ініціативи просто пішов по сусідніх вулицях, запрошуючи мешканців забирати з вагонів борошно, крупи, цукор, сіль, макарони — щоб, бодай, не дісталося ворогу. Звичайно, ті люди потім не голодували, бо вистачало і собі, і на продаж, але це були лише окремі щасливчики. Легше жилося і в передмісті, де свій город давав і картоплю, і овочі на зиму. Можна було й на базарі продати чи виміняти на щось потрібніше. Хтось міг продавати і сало, якщо німці не встигли «реквізувати» вгодованого кабанчика — ось той продавець на гравюрі весело посміхається до злиденних, бо ж має і сало, і до сала...

Базар був інтернаціональний, адже, крім німців, бачили кияни і мадярів (так тоді називали угорських вояків-гонведів), і голландців, і італійців. Ось типова базарна сценка: киянин із протигазною сумкою через плече (з такими ще довго після визволення ходили діти до школи) завзято торгується на мигах з італійським вояком за бритву «золінген» (відома торгова марка — два чоловічки). Італієць вдягнений більш ніж екзотично: широка, дзвоном, коротка й холодна шинеля, вовняні рейтузи та вовняні шкарпетки, добрячі черевики на шипах, а на голові — смішна турецька феска з довгою китицею. Для зрозумілості, — хто це, художник всунув йому в кишеню альбомчик із рідним написом: «ROMA» (Рим).

Неподалік якийсь дядько простує з торбою за спиною та плетеним кошиком на грудях — давній народний спосіб перенесення важких речей через плече.

Ось група з трьох різних за вдачею чоловіків. Старий жебрак зі скляним виразом вицвілих очей, з табличкою на грудях: «Прошу покурить». Звичайно ж, цінуючи індивідуальність звернення, йому інколи подавали не лише цигарку чи пучку махорки, бо дехто з киянок впізнавав у ньому колись відомого міського лікаря-гінеколога. Повз бідолаху поважно проходить якийсь успішний добродій в смушевій шапці та добрячій бекеші, з кишені якої стирчить газета «Нове українське слово». Назустріч іде відомий не тільки поблизу Сінного базару художник-живописець Сергій Верді. Його впізнавали здалеку за довгий ніс, довге волосся та незмінний упродовж року чорний капелюх. У скруті окупаційних реалій «вільний художник» заробляв писанням та продажем на базарах картин (ось він несе під пахвою свій черговий твір, який, може, десь і досі висить в якій-небудь німецькій квартирі). У перші ж дні після визволення з-під окупації Сергій Сергійович Верді допомагав радянським саперам — писав таблички: «Проверено: мин нет». Потім очолив бригаду з художників-підмайстрів, які писали патріотичні гасла та цифри для ручного табло на першому повоєнному футбольному матчі на стадіоні «Динамо». Одним із тих юних заробітчан був і Гога Малаков.

Та повернемось до композиції «Розквіт» торгівлі», на якій зображено одну персону з відомим прізвищем — Верді. Вище — популярний слюсарний виріб — металевий «гасьонок», призначений для освітлення помешкань посполитих киян: електричним освітленням в окупованому Києві забезпечувались тільки громадські будинки, установи та помешкання німців. Але ж і той самий гас був на вагу золота. Поруч — зразки характерних тогочасних вивісок і написів: «Закусочна» (намальовано пузату пляшку і велику смажену курку), «Offen» (відчинено. — нім.), «Церковні речі» (на жовто-блакитному тлі) — така крамниця дійсно була на Сінному базарі — з іконами, свічками, лампадками та благообразним продавцем. Приватне фотоательє під вивіскою «Victor photo» — там само.

Типовий валянок з уже згаданої протигазної вати, прострочений на безвідмовних швейних машинках Singer, збережених і досі діючих у родинах старих киян.

Валянок рекламно висить на костилі, вбитому в грубезну дошку, а тою дошкою художник з композиційних та ідеологічних міркувань перекрив половину голови «фюрера» на величезному портреті, які в роки окупації «прикрашали» усі людні місця в містах і селах України. На всіх цих стандартних кольорових зображеннях, виготовлених в Німеччині, внизу був підпис українською мовою: «Гітлер — визволитель». Тобто, малося на увазі — визволитель від більшовиків. Але на Сінному базарі хтось додав: «Від волі» і цю патріотичну вихватку увічнив Георгій Малаков, бо теж сам бачив.

Про волю в тодішньому розумінні цього слова художник нагадав невеличкою характерною сценкою, напівзахованою за краєм тої ж самої символічної дошки. Тепер хіба що сивочолі діти війни, справжні та нечисленні кияни, можуть згадати, як на Сінному базарі раптом якийсь невловимий для новачка порух прокочувався тривожно від воріт через увесь майдан. Першими здіймали «шухер» хлопці з тачками і рознощики сигарет — спритна базарна «братва» свистіла, заклавши пальці в рота. Займаючись своєю справою, вони весь час пильнували ситуацію і на базарі, і на прилеглих вулицях. Саме звідти, найчастіше з вулиці Рейтарської, непомітно, без зайвого шуму, підкочували великі криті вантажівки «бюссінг-наг» або «опель-бліц». Облава! Але хіба можна встигнути розбігтися з великої, щільно затиснутої між рундуками й крамницями базарної юрби? А з машин хутко зістрибували солдати в касках і з гвинтівками і, поки машини гарчали сизим димом, розвертаючись задніми бортами до воріт базару, солдати встигали оббігти з боків майдан і перекрити усі виходи.

Далі, взявши гвинтівку обома руками за шийку ложа і ствол, вони шикувалися в ряд і, зловісно всміхаючись, починали поволі тиснути на безпорадний натовп. Зойки, сльози: «Ой, дядечку, пустіть!» — репетували дівчата і молодиці. Офіцери, йдучи попереду солдатів, досвідченим оком вирішували долю кожного і красномовним жестом вказували на машину тим, хто, на їхній погляд, придатний стати «остарбайтером». Спасіння — тільки в наявності справної «арбайтскарте», та й то не завжди. В цьому іменному документі була календарна розграфка, і заклад чи установа, де працював власник документа, мала щотижня ставити відповідний штампик — його відсутність на даний момент перевірки ставала «перепусткою» на Біржу праці, а звідти, найчастіше, — до Німеччини. Ніякі умовляння не діяли. Отож над головами солдатів художник подав напис: «ARBEITSAMT KIEW», тобто — «Біржа праці Київ». Звідти, як невесело жартували кияни, було видно Німеччину — усім, хто не мав роботи в Києві.

* * *

Цей великоформатний аркуш ліногравюри (розмір оригіналу — 94 х 70 см!) був третім у серії «Київ у грізний час». Перший називався «Серпневі дні і ночі» і був присвячений найважчому періоду оборони Києва 1941 року. Другий мав назву «Ворог у місті» і знайомив з «чорними днями окупації». Третій ми демонструємо й описуємо. Четвертий автор назвав промовистою, незабутньою для киян датою: «6 листопада 1943 року» — день визволення столиці України від нацистської окупації (тодішній офіціоз називав її «німецько-фашистською» і дехто й досі продовжує вживати цей, історично не точний вислів, бо фашизм панував у муссолінівській Італії, а в гітлерівській Німеччині — нацизм). П’ятий аркуш автор назвав «Відгриміло» — діти граються на ще не прибраних рештках минулої війни.

Кияни побачили їх на Республіканській художній виставці, присвяченій 50-річчю Великої жовтневої соціалістичної революції (нагадуємо цю призабуту і невідому сучасній молоді колишню офіційну назву більшовицького перевороту в Петрограді в ніч на 7 листопада 1917 року за новим стилем). Потім серія була показана в Москві — вже на Всесоюзній художній виставці, присвяченій тому ж ювілею і того ж 1967 року. Роботи Георгія Малакова отримали високу оцінку глядачів і мистецтвознавців, репродукувалися в фахових та масових виданнях.

А коли справа дійшла до закупівлі всієї серії Міністерством культури УРСР для експонування в художніх, історичних та краєзнавчих музеях республіки, чиновники від мистецтва не побажали придбати лише «Розквіт» торгівлі». Якісь дуже пильні «справжні радянські патріоти» помітили, що на виставках у Києві і Москві відвідувачі чомусь найдовше роздивляються саме цей аркуш. Тоді причепилися до напису, що зробив на цій ліногравюрі автор — «сало 700 карб. хвунт». Когось дратувало вже саме слово «сало», хтось казав, що це підозріло невисока ціна, комусь не подобалось, що продавець цього улюбленого українського продукту якось зухвало посміхається тощо. Авторові запропонували змінити напис на «сало 7000 карб. кіло». Тоді ще «хтось» зауважив, що це вже занадто підозріло дорого. Врешті-решт автор зняв ціну, але слово «сало» таки залишив та зробив ще більшого розміру літери — мовляв, сало було недоступно звичайному покупцеві голодуючого міста, лише дехто міг дозволити собі поласувати шматочком розміром із сірникову коробку, і в цьому є елемент драматизму, а не політичного підтексту. Дійсно, художник надав належного соцреалістичного патріотичного пафосу першому, другому й четвертому аркушам, а п’ятому — певного умиротвореного ліризму. На третьому ж нічого цього нема, а є щирий відвертий просто щемливий власний спомин про минуле та ще й із гумористичними нотками, бо відтворено саме ті особисті враження, якими переймався голодний п’ятнадцятирічний Гога — безгрошовий відвідувач Сінного базару, наділений гострою зоровою пам’яттю. Справді, чиновники не могли не помітити відсутності пафосу й засад соцреалізму, відверту присутність авторської індивідуальності, авторського погляду, тому воно й дратувало, й аркуш так і не придбали...

Дмитро МАЛАКОВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments