Спадковість, бідність, чутливість...

Київська міська клінічна психоневрологічна лікарня №1 — дуже дивний заклад. У вихідні дні на її території збираються шикарно вдягнуті люди на дуже дорогих автомобілях — це молодята приїжджають вінчатися до Кирилівської церкви. Зовсім неподалік — Бабин Яр, а на зупинці біля лікарні написано «На вимогу»... Навіює холодок і «інтер'єр» лікарні — обідрані стіни похмурого, сіро-синього кольору, в нескінченних лабіринтах коридорів запросто можна заблукати... На кожних дверях, а двері тут в основному зроблено із заліза, поставлено замок, на вікнах — ґрати, а ручки від дверей лікарі носять у кишені... Знайти тут щось колюче чи ріжуче — заняття не з простих. «Пацієнти непередбачувані... Можуть і собі, й лікареві зашкодити», — пояснює персонал. Так почалася екскурсія кореспондента «Дня» так званою Павлівкою, якій якраз минуло 200 років.

І НІЯКИХ ПІДВИЩЕНИХ ТОНІВ!

Зараз у лікарні працює 1600 осіб. «На жаль, через низьку зарплату люди не хочуть іти до нас, а якщо й погоджуються, то це, на жаль, не найкращі кадри», — розповідає головлікар лікарні Роман Никифорук. Наприклад, санітари отримують близько 400 гривень на місяць, лікарі — 700, а ставки завідуючих відділеннями та кандидатів наук вважаються високими — аж 1000 гривень. Але найбільша зарплата у головлікаря — 2000 гривень.

До речі, професії, які передбачають роботу з важкими пацієнтами, вважаються на 25% шкідливими. «Недавно одному лікарю жмут волосся видерли... Потім, звичайно, пацієнт вийшов із психозу, вибачався, але волосся назад не повернеш, — скаржиться головлікар. — Головне — не провокувати пацієнта, і ніяких підвищених тонів!» — діляться працівники лікарні ескулапськими хитрощами.

Проте в кожному відділенні, а їх на двадцяти трьох гектарах лікарняної території розміщується 25, лікують людей із різним ступенем складності захворювань. Із найважчими в палатах постійно перебувають санітари. В інших відділеннях — простіше. Наприклад, у двадцять п'ятому відділенні сестринського нагляду лікують так званих хроніків, пацієнтів із хронічними захворюваннями. Цю маленьку одноповерхову будівлю побудували понад 200 років тому. Спочатку тут була чернеча келія Кирилівської церкви, потім її передали лікарні. Коли заходиш всередину приміщення, таке відчуття, що тут зупинився час. Хворі повільно бродять вузьким коридором, на неочікуваних гостей дивляться дивним, туманним поглядом. «Зараз у нас лежать 25 пацієнтів», — розповідає чергова медсестра Наталя Карпенко.

Далі, якщо пройти коридором, стоїть телевізор — улюблена розвага хворих. «Смаки в пацієнтів різні, — продовжує незвичайну екскурсію медсестра, — дехто любить бокс, інші — передачі про природу. Єдина заборона — на фільми жахів, а так ми їм все дозволяємо дивитися». У кабінеті начальника відділення висить декілька ікон, намальованих олівцем. «Це роботи Леоніда з четвертої палати. Він у нас художник...» — гордо розповідає Наталя.

ПОГІРШУЄТЬСЯ ЕКОНОМІКА — ЗБІЛЬШУЄТЬСЯ КІЛЬКІСТЬ ХВОРИХ

До «Павловки» потрапляють дуже різні люди. «Найбільш схильні до психічних захворювань ті, у кого в роду вже траплялися такі хвороби, — розповідає Роман Никифорук. — На другому місці — емоційні люди, які все пропускають через себе і беруть близько до серця». До речі, згідно зі статистикою, частіше за все на психічні розлади страждають люди старші за тридцять років (у Європі — навпаки). Чоловіки хворіють на алкоголізм, жінки впадають у депресії (що, до речі, часто пов'язане). А самогубств у нас у країні практично вдвічі більше, ніж у Європі.

Соціальні чинники психічних захворювань, розповідає Роман Никифорук, — це безгрошів'я, безробіття, неповна родина, згубні звички. Існує чіткий зв'язок між змінами в економіці та динамікою зростання психічних захворювань. «З того часу як розпався Радянський Союз і в 90-х роках почався спад економіки, спостерігалося наростання важких психічних захворювань. У той час у лікарні лікувалося 2500 пацієнтів, — розповідає Никифорук. — А коли наприкінці дев'яностих економіка трохи стабілізувалася, то число хворих знизилося. У нас у країні існує 20% забезпеченого населення, яке стежить за своїм здоров'ям, кидає палити, пити, відвідує фітнес-клуби. Вони намагаються довше жити тому, що їм це приємно. А інші 80% «заливають» і закурюють своє горе, замикаються в собі й гостро реагують на стреси».

Але більше за все, говорить Никифорук, у лікарні людей з так званими кризовими, граничними захворюваннями, які не впливають на розумові здібності, але порушують емоційний стан людини. Таким хворим допомагають у кризовому відділенні лікарні. Наприклад, Галина потрапила сюди з депресією. «Син пішов до армії, й мені почало здаватися, що його там уб'ють чи покалічать... Я сама себе накрутила», — розповідає жінка. Після двотижневого курсу лікування Галина пішла на поправку, і скоро її випишуть.

Кризове відділення відкрили два роки тому, і тут все продумано для комфорту пацієнтів. Наприклад, стіни і стеля білого кольору, щоб не дратувати пацієнтів. Комфортні палати розраховано на дві-три людини, тут же є душ і туалет. «Деякі хворі лікуються у нас амбулаторно. Тобто приходять вдень на процедури, а ввечері повертаються додому, — розповідає завідуюча кризовим відділенням Світлана Нетрусова, — але найцікавіше, що іноді пацієнти не хочуть виписуватися звідси, а переведення до іншого відділення — взагалі трагедія...»

Пацієнтам кризового, як, втім, і багатьох інших відділень, дозволено гуляти на вулиці та ходити одне до одного в палати. Взагалі психіатри вважають, що спілкування дуже позитивно впливає на хворих, розкріпачує їх. Було й таке, що після закінчення курсу лікування хворі одружувалися...

Зараз у «кризовому» хочуть дозволити родичам допомагати медперсоналу доглядати за хворими. Наприклад, Вітя вчиться на четвертому курсі університету, потрапив сюди з дуже сильним стресом. Протягом усього лікування мама не відходить від нього. «Ви знаєте, в цьому випадку важко розібратися, хто з них кому потрібніший», — жартує Світлана Нетрусова.

ВИГНАТИ НЕ МОЖНА ЗАЛИШИТИ

Звичайно курс лікування в психіатричній лікарні триває 35—40 днів. Але деякі хворі лікуються в «Павлівці» роками. «Частенько буває — поки пацієнт лежить у лікарні, його «дбайливі» родичі чи близькі продають помешкання чи будинок, — розповідає Роман Никифорук. — Причому, як правило, угода проходить через кілька фірм, і потім дуже важко знайти кінці». Для таких випадків у лікарні є навіть штатний юрист. Він консультує родичів і хворих, іноді захищає їх у судах. Але проблеми це не вирішує — пацієнтів виписувати нікуди. «Природно, на вулицю ми їх не виженемо», — розмірковує Никифорук. Так і виходить, що з 1300 зайнятих пацієнтами ліжок 250 виконують, так би мовити, соціальну функцію.

Проте в цьому є й позитивний момент. Адже більшість психічних розладів невиліковні, їх можна лише перевести до стану ремісії. Але передбачити, коли почнеться новий напад, неможливо. Та, з іншого боку, відрізані від суспільства, вони втрачають навички самостійного життя. Наприклад, Юра (ім'я змінено) буквально виріс у «Павлівці». За часів війни його знайшли в Бабиному Яру з черепно-мозковою травмою, яка спричинила зниження інтелекту. Зараз Юрі майже сімдесят років, а він так і не знає, що значить жити за межами лікарні. Роман Никифорук вважає, що для вирішення цієї проблеми потрібно насамперед розвинути соціальну інфраструктуру. «Нам просто необхідні будинки-інтернати та госпіси», — вважає головлікар. А наразі деяких хворих направляють до обласних будинків-інтернатів, а іноді родичів знаходять. Однак зараз у лікарні лежать 50 «невідомих» пацієнтів, які нічого не можуть про себе розповісти.

А ось міф про те, що людину можна запроторити в богадільню Никифорук розвіяв на пух і прах. Згідно з новим законом про психіатрію, пацієнта не мають права насильно утримувати в лікарні. «Це стосується лише тих хворих, стан яких не є небезпечним для них самих і суспільства, — розповідає Никифорук. — А ось якщо пацієнта привозить «швидка» і ми бачимо, що йому дійсно погано, ми можемо його затримати. Тільки нам потрібно написати протягом трьох днів заяву до суду». Судова влада повинна зреагувати протягом доби і прийти з понятими до лікарні, щоб особисто подивитися на хворого та зробити висновок — потрібне примусове лікування чи ні...

«У нас у певні години будь- який пацієнт може зателефонувати в місто (постійно телефон не працює, бо немає грошей на його утримання), — розповідає Никифорук, — та й із нами постійно співпрацюють різні громадські організації, які стежать за тим, щоб права пацієнтів не ущемлялися».

КРАЩЕ РАНІШЕ, НІЖ НАЗОВСІМ

Лікарі, які працюють у «Павлівці», вважають, що люди досі відчувають страх перед словом «психіатр». І підтверджують свої слова страшною статистикою: практично 25% населення України не підозрюють про те, що вони хворі. Офіційно ж в Україні на обліку в психіатрів практично два мільйони осіб. З них 700 тисяч алкоголіків і 70 тисяч наркозалежних. Проте психічними захворюванями можна вважати і регулярний поганий настрій, головні болі, депресії. «Психічні захворювання потрібно лікувати, як і всі інші, й нічого дикого в цьому немає. Дико не стежити за своїм душевним здоров'ям і довести себе до лікарні», — гадають лікарі.

Втім, ця думка дуже відносна. Адже коли людина божеволіє, її світ спотворюється, вона втрачає почуття реальності. А близьким, у яких немає глибоких медичних знань, важко це помітити, поки хвороба не загостриться до галюцинацій.

А медикаменти, які приймають хворі, лише на 20% нового покоління, решта — морально застарілі. «За європейськими стандартами, повинно бути навпаки», — зітхає Роман Никифорук. Від застарілих таблеток у пацієнтів бувають ускладнення. Взагалі вони діють на організм сповільнюючи, притупляють емоції й змінюють деякі ділянки роботи мозку. Та й держава особливо не турбується про психічно хворих: «Тут на здорових бракує грошей...». А коли людина приймає такі медикаменти, їй потрібна калорійна їжа. У день на харчування хворим держава виділяє шість гривень і сорок копійок... Щоправда, цього року, до ювілею, лікарні виділили рекордну кількість грошей — 27 млн. грн. (для порівняння — минулого року було лише 18). «Такої допомоги в нас не було, мабуть, з часів Радянського Союзу», — розповідає Никифорук.

І якщо «Павлівку» побалували грошима до двохсотрічного ювілею, то, на жаль, психіатрію як науку це не стосується. «Ми набуваємо нових знань лише завдяки серйозним дослідженням за кордоном, — розповідає Никифорук, — їхній досвід ми адаптуємо в нас, і це дозволяє зменшити побічні ефекти від ліків і час перебування пацієнтів у лікарні».

Загалом, усе взаємопов'язане. Гроші потрібні й на лікування психічних захворювань, і на запобігання їм — не забуваємо про соціальний чинник! Якби життя в країні було більш розміреним, якби люди були впевнені в завтрашньому дні, хворіти їм доводилося б набагато рідше — не лише на психічні захворювання, а й на всі інші.

ДОВІДКА «Дня»

До 1806 року психічно нездорових людей тримали в гамівному будинку разом із дрібними злодюжками та іншими асоціальними людьми. Потім відкрилася перша психіатрична лікарня і душевнохворим людям почали надавати медичну допомогу. Тоді Дорогожичі, де побудували перший корпус лікарні, який зберігся до наших днів, вважалися далекою околицею Києва. Люди не хотіли жити поблизу з богадільнею, і якщо навіть проїжджали повз, намагалися об'їхати лікарню найдальшими дорогами.

1884 року в Кирилівській церкві, яку розташовано на території «Павлівки», працював знаменитий митець Михайло Врубель. Більше за все він боявся стати пацієнтом лікарні. Та за іронією долі потрапив туди з манією переслідування та величі.

Восени 1941 року німецькі окупанти розстріляли 751 пацієнта лікарні. Вони стали першими жертвами Бабиного Яру.