Нація - це невсипуща внутрішня «боротьба» сил формотворчих і ідеєтворчих з інертною масою («більшістю») етносу.
Євген Маланюк, український письменник, поет, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик

Сумно, але не смішно

29 квітня, 2004 - 00:00

Хочу і я докласти до обговорення національної ідеї, але не на п’ять копійок, які доклав до цього так званий аспірант-соціолог.

Я належу до покоління, яке народилося й прожило життя в тій імперії, за якою так сумує аспірант. Ми ще пам’ятаємо неп двадцятих років, коли в сільських господарствах, вщент розорених світовою та громадянською війнами, з’явився якийсь достаток: коні, воли, інша худоба, їжа, одяг. Пам’ятаємо й початок колективізації, й «розкуркулення», коли кращі хлібороби України були знищені, все, що було в селян, забиралося в колгоспи, де невдовзі більшість поголів’я худоби загинула від недогляду та хвороб.

Потім страшні 1932 — 1933 роки, коли цілі села вимирали від голоду, пам’ятаємо, як наших однолітків вбивали, варили та їли божевільні від голоду й горя люди.

Пам’ятаємо своїх вчителів нашої великої школи. Це були молоді люди 23 — 24 років, освічені, високої культури, великі патріоти нашої України. Настав 1937 рік, і вони один за одним почали зникати із села, заплакані вчителі-жінки говорили нам: «Їх уже не буде в школі, вони вороги народу». Діти, навіть із молодших класів, не вірили в це, а старшокласники голосно говорили, що це брехня. Пам’ятаємо, як мордаті енкаведешники виносили із шкільної бібліотеки твори українських письменників, серед інших Степана Руданського, обливали гасом та палили на шкільному подвір’ї. Сміялися й говорили: «Ну что, хохлята, шпокнули ваших самостийников». Потім уся школа декламувала Руданського: «Та гей воли, чого ви стали...»

Ми росли, вчилися, мріяли зорати ту ниву й засіяти її добрим зерном і не буде поміж ним куркуля. На жаль.

А потім 1941 рік, страшна війна, з якої із мого покоління мало повернулося додому. А було нам тоді ще далеко до 24-х років аспіранта. Після війни фронтовики вчилися, відбудовували країну, ростили дітей. Ми мріяли про вільну, незалежну Україну, вірили, що будемо вільними, щасливими її громадянами. Мріємо про це і тепер, бо ще не вільні, бо ще досі аспіранти-соціологи повчають всіх нас, як нам будувати свою країну під «великодержавним» наглядом Москви. Бо, бачиш, якісь там «плебеї» із Ірпеня — Білої Церкви сміють мати свою думку, вивчають «регіональну» мову, а через це в аспіранта-соціолога проблеми в листуванні із його старшими братами. На жаль, до цих пір маємо батуринських Носів, які чекають Меншикова. А нам потрібно скидати шаровари й бігом до «недосконалої федерації», де нас чекають лапті та малахай і нещодавно презентовані новітні витвори — «Русский мат». І бути толерантними, хоч би що нам говорили дрімучі великодержавні шовіністи, для яких вся наша історія — «псевдоісторичні байки».

Великий патріот свого народу Кастусь Калиновський в «Листі із-під шибениці» писав:

«І поки неволя у нас буде, у нас нічого не буде — ані правди, ані багатства, ані науки, одно тільки нами як худобою помикать будуть, не для добра, а на погибель нашу».

Тож до вас звертаюся, молоді патріоти: оріть ниву, сійте яреє зерно, й воно принесе добрий урожай, і буде у нас свобода, наука, добробут і наша насправді незалежна Україна посяде в Європі належне їй місце.

Юрій ВЕРНИДУБ, старий солдат Другої світової війни, хутір Вороненці Черкаської області
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ