Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Світ із папірця

«День» побував у гостях у художників-сценографів Богдана та Олени Поліщуків
8 квітня, 2016 - 13:21
ДРАБИНА, СТІЛЬЦІ, СТОЛИКИ — З МАЛЕНЬКИХ ДЕТАЛЕЙ ВИБУДОВУЄТЬСЯ НОВА РЕАЛЬНІСТЬ. НА ЗНІМКУ — БОГДАН ТА ОЛЕНА ПОЛІЩУКИ БІЛЯ МАКЕТУ ДО ВИСТАВИ «НОСОРОГИ»

Ми з фотокором піднімаємося Батиєвою горою, що у Києві, де серед пишних маєтків затесався будиночок творчої родини. «У нас атмосфера, наче у книжках про Гаррі Поттера», — усміхається Богдан. Минаємо подвір’я, на якому стоїть кілька скульптур — роботи Олександра Рачковського, батька Олени, і заходимо до будинку. За дверима із намальованим на них яскравим замком — кімната, де працює подружжя. До нашого візиту готувалися: дістали коробку з робочими заготовками з паперу, подібними до витинанок, афіші, на видному місці стоїть макет декорацій до вистави «Носороги» режисера Андрія Приходька — над нею Богдан та Олена працювали у 2014 році. Вистава йде на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Наступні кілька годин ми подорожуємо фантастичними світами, що виринають зі стосів ескізів та інших робочих матеріалів. Богдан та Олена не просто створюють декорації, вони передають суть постановки, абстрактну ідею через матеріальні речі.

МІЖ МИСТЕЦТВОМ І МАТЕМАТИКОЮ

Багато що художники роблять на комп’ютері, бо для одного персонажу, однієї сцени доводиться створювати ледь не десятки ескізів: поки не сформується потрібний образ, треба змінювати, тасувати чимало деталей. 

«Коли тільки зустрічаєшся з режисером, перші ескізи робиш красивими. Показуєш свою майстерність, зацікавлюєш. А коли малюєш 20-й чи 30-й варіант, просто береш якийсь олівець, перший аркуш, що попадеться під руку — і малюєш. Головне, щоб ідея була зрозуміла», — каже Богдан Поліщук.

Олена показує план сцени театру імені Івана Франка. На кресленні позначені розміри сцени, штанкети, до яких кріпляться декорації. Кожну ідею треба звіряти з цим планом: адже необхідно прорахувати відстані між декораціями, щоб світло падало вільно, а актори не спіткнулися. Зробити це сценографу допомагає завідувач постановчою частиною.

Звичайно, художник має продумати, як втілити свій образ у реальному житті, якого і скільки матеріалу знадобиться для цього — і приготуватися обстоювати свою думку у дискусіях з театральними цеховиками. «Інколи треба, щоб якась річ була надійна, міцна і водночас легка, — розповідає Олена Поліщук. — От у «Носорогах» були стільці, на яких актори мали скакати, вилазити на них. Деякі робили із заліза — для міцності. А деякі — з алюмінію, щоб актори їх піднімали. З часом актори вивчили, де які, але на перших виставах, бувало, плуталися».

ЧОМУ СВІТЛОВИКИ — БОГИ ТЕАТРУ?

Макети декорацій, схожі на лялькові будиночки, заворожують. Хочеться бавитися з ними, переставляти маленькі стільчики і комоди з картону. «Інколи режисер сприймає макет як красивий об’єкт. А на сцені все це у багато разів збільшується, з’являється освітлення, між декораціями ходять люди. Завжди у день, коли декорації вперше встановлюють на сцені, режисер каже, що у макеті все було не так. І це таке розчарування для художника», — знизує плечима Богдан Поліщук.

«Бо немає світла, а це фактично половина всього, — підхоплює Олена. —  Ось стоїть на сцені гігантська фанера, у якій ні душі, нічого. Тому найбільше люблю, коли починають працювати світловики». Тож, художники вважають: якщо артилеристів називають богами війни, то світловики — це боги театру.

МАЙСТРИ НА ВСІ РУКИ

Після завершення роботи над виставою якийсь час у Богдана Поліщука свого роду алергія на магазини одягу та тканин. Адже при створенні образів доводиться чимало бігати по крамницях і мучити продавців, шукаючи потрібний матеріал.

«Зазвичай, у театрі є людина, яка займається закупками тканини. Але якщо вона робитиме це сама, ти потім не пізнаєш свій костюм, — пояснює Богдан. — Наприклад, запланував для героя сірі штани. Але сірі штани — широке поняття. І ти тижнями їздиш по магазинах і шукаєш «правильну» тканину. Може, ніхто з глядачів не побачить фактури матеріалу, смужечок якихось, але це впливає на самого актора. І є естетика тканини: як вона виглядає у театральному світлі, як тримається на акторі».

У театрі не завжди вистачає цеховиків, і тоді художник освоює навички тесляра або маляра. Богдану доводилося і шкурити декорації, і розфарбовувати їх. Добре, що фантазія хороша — бо доводиться вдаватися до дивовижних хитрощів! «Якось потрібна була прозора куля, — згадує Олена Поліщук. — Все не могли знайти, де таке роблять. Врешті, дістали на заводі два ілюмінатори для гелікоптерів чи літаків — змайстрували з них».

БОСХ І МОРЕ З РИСУ

В архіві Богдана — кумедні світлини з-за лаштунків вистави «Благодарний Еродій» (ставив режисер Володимир Кучинський, прем’єра відбулася на сцені Львівського академічного театру імені Леся Курбаса торік). Фактично, художник працював над нею три роки.

На ескізах Богдана до «Благодарного Еродія» — ексцентричні створіння. Хтось схожий на гостя венеційського карнавалу, хтось — на сучасного хіпстера. «Були два головні персонажі, лелека на ім’я Еродій і мавпа Пішек. У режисера була ідея створити щось у стилі Босха, химерне, алхімічне. Придумали мавпу з мордою на дупі, із замками і волинкою на голові, бо вона дурнувата. Потім якийсь костюм взагалі не втілився, а якийсь розклався на вбрання кількох персонажів. Комусь дісталась морда на дупі, комусь клітка з пташкою на голові», — згадує Богдан.

Цікава паралель: у виставі про Еродія вирішили засипати сцену рисом, створити ефект моря чи пустелі. Водночас Богдан працював над виставою «Зерносховище» про Голодомор (режисер — Андрій Приходько, це — спільний проект Першого українського театру для дітей та юнацтва, що у Львові, та Мистецької майстерні «Драбина»).

«У НАС БОЯТЬСЯ ЕКСПЕРИМЕНТІВ»

Наче екзотичні пташки, з’являються із сірих товстих тек ескізи костюмів. Утім, не всі образи вдається втілити у житті: деякі не вписуються в остаточний задум, деякі просто нема кому зробити. «Буває, придумаєш щось незвичне. І режисеру подобається, і публіці мало б сподобатися, але в Україні немає фірми, яка могла б це зробити», — розводить руками Богдан Поліщук.

«У Києві балетні пачки шиють тільки у двох театрах, зробити капелюхи і пофарбувати тканину можна лише в одному місці. Немає приватних структур, які могли б робити складні речі, — каже Олена. — Але також режисери не завжди готові займатися абстрактним театром. У нас або реалізм з накладанням радянського, або документальний театр, а щось авангардне зустрічаються вкрай рідко. Потрібні різні види театрів, проте у нас бояться експериментів».

А за цими проблемами спливають й інші, з розряду вічних: політики не просувають питання культури у своїх програмах, бізнесмени не інвестують у цю сферу, а саме суспільство не вимагає її підтримки.

ПРО ТЕАТР — ДІТЯМ

Якою буде наступна вистава Поліщуків — секрет навіть для них самих. Задуми є, але кристалізуватися у конкретну виставу вони можуть не один рік. А поки художники ілюструють книжки, організовують виставки, займаються дизайном поліграфії. Олена ще й працює у Музеї книги і друкарства України. «Задача театрального художника — організація простору. Ця професія на стику всього», — переконана художниця.

Із 2009 року Поліщуки самі видають незалежний театральний журнал «Коза», із 2012 року — ще й дитячий журнал про театр «Шалені козюльки». Часописи, які роблять дуже мистецькими, виходять нерегулярно — все-таки, справа потребує немало зусиль та коштів. Останній на сьогодні номер «Кози» вийшов ще 2013 року, «Шалених козюльок» — на початку 2015-го. Але художники не кидають проект, потроху збирають нові матеріали.

«Щось нове у цьому плані буде. Може, якось переформатуємо журнали, — обіцяє Богдан Поліщук. — Справа має приносити задоволення. Коли подобається, що робиш, все виходить добре. Сродна праця, як за Сковородою».    

Марія ПРОКОПЕНКО, фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments