Життя без совісті і честі — все одно що земля, позбавлена сили тяжіння
Наґіб Махфуз, єгипетський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури

«Там змінюється ставлення до людей і до Бога»

Настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці полку «Дніпро-1» Дмитро ПОВОРОТНИЙ — про трансформації людей через війну та «штучну лінію розлому»
24 листопада, 2017 - 12:03

Настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці полку «Дніпро-1» Дмитро ПОВОРОТНИЙ — людина відома й авторитетна. Священик, військовий капелан і волонтер. Він народився у Нових Кодаках — старовинному козацькому поселенні на березі Дніпра, яке згадує Тарас Шевченко у своїй п’єсі «Назар Стодоля». За родинними оповідями, в Нових Кодаках жив колись засновник роду Поворотних, котрий тримав млин на Дніпрових порогах. У цьому селищі виріс і сам Дмитро. Навчався у школі, служив спецназівцем у Повітряно-Десантних військах, працював у Дніпрі й далеко межами України, аж доки не отримав поклик від Господа. Навесні 2014 року, коли буремні події розгорнулися в Криму й на Донбасі, мирний священик пішов на війну — захищати Україну словом Божим і служити військовим капеланом. Про це та інше він розповів у бесіді з кореспондентом «Дня».

 «ХРАМ ЗАВЖДИ ВИСОЧІВ У МЕНЕ І В ФІЗИЧНОМУ, І В МЕНТАЛЬНОМУ ПЛАНІ»

— Як ви стали священиком?

— Моя родина була віруюча, але не дуже церковна, хоча бабуся і дідусь співали в хорі Свято-Миколаївської церкви, що в Нових Кодаках. А батько і мама по можливості давали нам, дітям, розуміння того, що життя людини не обмежується домінуючим тоді «діалектичним матеріалізмом», тому ми були охрещені. Пам’ятаю, мама розповідала, як їй винесли догану на комсомольських зборах за те, що батьки охрестили свою дитину, мого старшого брата. Перша моя згадка про церкву — це коли бабуся мене малого привела до Причастя, до Свято-Миколаївського храму — мені було десь чотири-п’ять років. Це старовинний храм, який було побудовано ще за козацьких часів. Він був одним із небагатьох, які не закрила радянська влада.

І зараз я живу поряд із цим храмом. Виходиш із хати: з одного боку — храм, а з другого — Дніпро. Тому храм завжди височів у мене і в фізичному, і в ментальному плані. І щось таки в цьому є, якщо твій храм стоїть, незважаючи ні на що. З часом я зрозумів, що це Бог «за вухо» привів мене до храму, тягнув, тягнув, доки не привів, і я почав свідомо ходити в церкву. Спочатку до цього Свято-Миколаївського храму, а потім, коли в Нових Кодаках відкрили Петро-Павлівський храм УПЦ Київського патріархату, я став ходити туди. Це був початок 2000-х, коли ідеологія «русского мира» вилізла з маргінесу в Росії. Ці ідеї потім відкрито озвучував новий патріарх Кирил. І як це буває, коли в столиці чихнули, то на окраїнах одразу ж взяли під козирок. Наче за вказівкою з’явилися «почаївські листочки» про те, що України немає, і що наша мова штучна, і нація штучна... Я побачив один з таких листочків, і щось воно мені обірвалося. Відтоді я став вірним Київського патріархату. Владика, митрополит Адріан, який тоді був керуючим Дніпропетровською єпархією, благословив мене спробувати почитати на кліросі. Виходило у мене непогано, бо голос трохи є і розуміння.

ДМИТРО ПОВОРОТНИЙ БЛАГОСЛОВЛЯЄ БІЙЦІВ ПОЛКУ «ДНІПРО-1», ЯКІ ВІДПРАВЛЯЮТЬСЯ НА РОТАЦІЮ НА СХІД. ОСІНЬ 2016 РОКУ

2003 року мене рукоположили в диякони. Понад десять років служив у Петропавлівському храмі УПЦ КП у Нових Кодаках, а 2013 року став священиком в і служив у храмі Різдва Пресвятої Богородиці на житловому масиві Покровський. 2017-го закінчив Дніпровську духовну семінарію. Зараз служу настоятелем храму Покрови Пресвятої Богородиці полку «Дніпро-1». Парафіяни — колишні воїни, волонтери, вдови загиблих, їхні діти. Почесний командир полку Юрій Береза мріє побудувати храми на честь кожного із загиблих бійців, а їх 31. Наш храм був першим, і вже є чотири — три збудовано, четвертий закінчують. Ми потроху повертаємось до духовних традицій нашого народу, від яких нас відірвали на 70 років.

 — Чому ви вирішили служити військовим капеланом?

— Коли почалися події у Криму, я був звичайним священиком. Але незабаром з’явилися блокпости навколо Дніпра — то була Великодня пора, і я кілька разів відвідував їхніх захисників. Зрозумів, що це війна і якщо не буде збройного опору, то Україна впаде. На той час у нас були лише формування з добровольців, котрі прийшли з Майдану. На Майдані сам я не був, але й сказати, що залишався байдужим до тих подій, — теж ні. Підтримував Майдан, слідкував за подіями, переживав, молився за людей. А коли розгорнулися події на Донбасі, у військкоматі почали записували тих, хто хотів захищати Україну. І от тоді я пішов, представився як священик і зголосився до служіння в зоні бойових дій. Священик не має брати в руки зброю, але залишатися осторонь я не міг. І хоча у військкоматі лише настрій підняв військовим, мене таки записали. А за два тижні став капеланом 20-го батальйону територіальної оборони, який і досі залишається окремим підрозділом при 93-й механізованій бригаді. Ми вийшли у травні на кордон Донецької області, коли сепаратисти вже хотіли заходити у Дніпропетровську область. Перед цим, 9 травня, були перші втрати в нашому 20-му батальйоні. Заступник командира батальйону Сергій Демиденко і кулеметник Олег Ейсманд загинули в Маріуполі під час штурму міського управління МВС. Коли ми зайшли в Донецьку область, утримували Добропілля, Красноармійськ (Покровськ), Курахове. Потім звільняли Мар’їнку і Красногорівку, які обороняли до ротації, в жовтні 2014-го. По ротації були в Ясинуватському районі, в Авдіївці, Верхньоторецькому, двічі були в Пісках та Мар’янці. Я постійно відвідував хлопців, три-чотири рази на тиждень. Причому довелося побувати не тільки у 20-му, а й у 39-му батальйоні тероборони, в полку «Дніпро-1», 51-й бригаді та багатьох інших.

«ЦЕРКВА ЗАВЖДИ БЛАГОСЛОВЛЯЛА ЗАХИЩАТИ БАТЬКІВЩИНУ»

— У чому полягає капеланська служба?

— На початку бойових дій такої інституції у нас і розуміння того, що таке капеланська служба, не було. Так, були при церквах якісь органи зі співпраці з військовими, але це було формально. Наприклад, якщо було потрібно провести військовий захід, «плюсик» поставити — для гарної фотографії запрошували священиків, сфотографувалися й пішли собі. Були, я знаю, кілька священиків, котрі свого часу побували в Афганістані під час миротворчої місії. Але це не була системна робота. І що має робити капелан і як робити, ми не знали.

Це зараз уже є системна робота, священики штатні, а тоді це була, скоріше за все, підтримка духовна і моральна, намагання пояснити воїнам, що захищати Батьківщину потрібно і правильно, підтримати їхній бойовий дух. Тоді були сумніви навіть серед добровольців — як воно буде і що буде взагалі. Ще на початку 2015 року міліція і добровольці охороняли лікарню ім. І. Мечникова, бо були погрози на адресу поранених тощо. Хлопці ховали свої обличчя, бо не знали, чим усе це закінчиться. У бійців були сумніви: в кого ми будемо стріляти? В сепаратистів — то це ж громадяни України, якщо в росіян — то це ж наче «брати»... І взагалі, як це в людину стріляти? Доводилось пояснювати позицію церкви в історичному дискурсі — як ставитися до війни, нагадувати, що церква завжди благословляла захищати Батьківщину.

Я часто наводив слова архієпископа Александрійського Афанасія Великого з його листа до ченця Амуна: «Бо і в інших випадках життя знаходимо відмінності, що буває через деякі обставини, наприклад: не дозволяється вбивати, але вбивати ворогів на полі битви є і законно, і похвали достойно. Так великих почестей сподобляються доблесні у битві, і споруджують їм стовпи, що сповіщають про їхні славні діяння». Це священний обов’язок військового, і якщо треба, то застосовувати зброю. Я проводив бесіди, просто приїжджав помолитись, щоб Господь їх уберіг. Бо те, що «заколотили» Гіркін і Безлер, — це метода радянських спецслужб. Спроба заплямувати людей кров’ю з одного й другого боку. Спочатку збираються маргінали якісь, ображені владою, а потім проливається кров, починається помста. І вони цього домоглися. Але я роз’яснював бійцям, що війна — це не вседозволеність, що воїн відрізняється від розбійника тим, що виконує наказ, діє в межах статуту. Що він захищає і користується зброєю тільки в межах захисту. Все інше — злочин, мародерство, і тому подібні речі неприпустимі. Все це тоді було потрібно роз’яснювати бійцям, тому що люди були не готові.

СЕЛИЩЕ МАР’ЇНКА ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ. БЕРЕЗЕНЬ 2017 РОКУ

Я наводив приклади з історії церкви Христової про те, що багато святих, особливо перших віків християнства, були воїнами. Той же святий Георгій Побідоносець або Димитрій Солунський. Вони були воєначальниками і прославилися не завдяки тому, що стали монахами, а завдяки тому, що зберегли віру Христову аж до смерті. Так само наші перші князі: Володимир Великий — князь-воїн, але він святий; або Ярослав Мудрий, благовірний князь. Якщо взяти Козацьку добу — завжди при збройних формуваннях були храми і церква була присутня на Січі.

Я наводив приклади і розповідав також про Московський патріархат, який закликав не стріляти, бо «ми — один народ», а з іншого боку, відмовлявся відспівувати наших бійців, мотивуючи тим, що це братовбивча війна. Водночас на окупованих територіях священики хлібом-сіллю зустрічали окупантів, були корегувальниками вогню, розвідниками, а то й самі брали зброю в руки. Тож потрібно було вселити в хлопців впевненість, що вони роблять правильну справу, й утримати їх від негідних речей.

Пам’ятаю, коли мене призивали до Радянської армії, я прийшов до священика і попросив: «Благословіть,отче, іду в армію!» І він сказав мені: «Служи чесно і нікому не зроби зла!» Я тоді подумав: ну, що це він таке сказав, а тепер розумію, що це найголовніше. Тому що в армії легко зробити зло. Це, мабуть, головне, що мусить довести воїнам священик — не закам’яніти серцем, не перетворитись на звіра. Допомогти залишитися на війні людиною... Уже потім, навесні 2015 року, відділ з питань співпраці з військовими формуваннями УПЦ КП був реорганізований у Синодальний відділ військового духовенства. Доки не було нормативної бази, священики перебували в підрозділах на ротаційній основі: священик залишав своє цивільне служіння і добровільно на 30 — 40 днів йшов у певний підрозділ, його матеріально утримувала наша Церква. А починаючи з літа 2015 року зі священиком підписується трудовий договір, і вже держава платить йому як службовцю. Зараз усі підрозділи Нацгвардії забезпечені священиками, а друга черга буде по ВСУ. У нашій єпархії нині сім військових священників на постійних засадах і ще три вакансії. А взагалі-то, більш ніж 500 священиків Київського патріархату пройшли через збройні формування чи на добровільних засадах, чи на ротаційний основі як капелани. Але дуже багато священиків, які служать у себе в парафії й раз на тиждень возять гуманітарну допомогу, опікуються якимсь підрозділом як волонтери. Адже на початку у бійців навіть форми не було і нормального забезпечення.

Нещодавно я підбивав статистику за дорученням єпископа Симеона, керуючого Дніпропетровською єпархією. Можу сказати, що по Дніпропетровській єпархії було зібрано і доставлено понад 300 тонн вантажів «гуманітарки», яку ми перевезли не тільки військовим, а й місцевим жителям, було зібрано 2 млн 75 тисяч гривень. Придбано десять автомобілів, із них: сім вантажних, один безпілотник, «буржуйки» — майже 100 штук, бензопил — 50, генераторів — 16, і все це — завдяки пожертвам парафіян. Навіть ті ж кондиціонери, холодильники, персональні комп’ютери, запчастини, акумулятори, 300 комплектів матрац-ліжок, військові форми — понад тисячу бійців екіпіровано. Берці, бронежилетів — 60 штук, 70 рацій, 70 біноклів, 10 прицілів, 16 приладів нічного бачення, 5 тепловізорів. Все це приблизно, скільки вдалося відстежити, бо було не до підрахунків. І все це — праця Церкви на підтримку армії. І от коли запитують, що робить там Церква, яка відокремлена від держави, то я навожу ці приклади. Бо ще апостол Яків казав: «Бо як тiло без духу мертве, так i вiра без дiл мертва» — Як. 2:26.

Чи часто буваєте в зоні АТО?

— Зараз не дуже, бо необхідності немає. Я призначений на добровільних засадах, як головний військовий священик Оперативного командування «Схід» — це Запорізька, Дніпропетровська, Харківська, Донецька і Луганська області. Хоча й зараз провідую хлопців. Я знайомився з досвідом служби військових священиків у західних країнах — Канаді, США, в Європі й побачив, що є певні міжнародні принципи, яких ми маємо дотримуватися. Те, що священик необхідний у зоні АТО, — це однозначно.

«ПАРАДОКСАЛЬНО, АЛЕ ВІЙНА І ПЕРЕДОВА — ЦЕ ТАКЕ МІСЦЕ, ДЕ ЛЮДИНА МОЖЕ ЗАМИСЛИТИСЬ...»

— А взагалі багато віруючих серед бійців, бо кажуть, що на війні немає атеїстів?

— Там змінюється ставлення до людей і до Бога. Якщо людина в мирному житті думала собі: ну, що там ті батюшки, то на фронті переконується, що віруюча людина більш надійна, що священики живуть не у примарному світі, це люди з принципами, і вони поруч на війні, в реальному світі. І тоді з повагою починає ставитися, а інколи замислюватись і приходити до свідомої віри.

Іноді людина по факту була хрещена в дитинстві, але заходила до храму раз на рік — на Великдень чи водичку посвятити, а то й не заходила взагалі. А от на фронті я побачив багатьох хлопців, котрі стали свідомими віруючими. Буває, що вони розповідають історії, коли віра допомагала їм у бою, що молитва — то є теж зброя. Чудес я не пригадую — не тому, що їх немає, а тому, що не запам’ятовую. Для мене немає необхідності за допомогою таких історій утверджуватись у вірі, факт того, що вона з’являється у хлопців, — це вже чудо.

Віра — це така інтимна сфера, що людина може розповісти священику, а може й не розповісти, тому що це її особиста справа. Просто бачиш по людині, як вона преобразилася, якою вона була і якою стала, як ставиться до життя і до Бога. Це вже Господь до людини торкається, коли ти опиняєшся на межі життя і смерті, Він дарує Віру. У звичайному житті багато чого заважає людині заглибитись у себе, а коли ти залишаєшся сам-на-сам в окопі, та ще йде бій і ти знаєш, що зараз ти живий, а наступної миті тебе вже може не бути... Коли снайпер убиває твого товариша поруч із тобою чи снаряд влучив у бліндаж, то в такій ситуації людина починає чути Бога. Парадоксально, але війна і передова — це таке місце, де людина може замислитись, і тоді відбувається початок її віри. Бо християнин смерті не боїться, він знає, що вона буде. Не важливо, скільки ти прожив, важливо бути готовим достойно прийняти смерть, і віра допомагає це зробити.

Пригадую, як я приїжджав до Мар’їнки — там позиція була, і кожну ніч ішли бої до світанку. А вдень готувалися до наступної ночі, підвозили боєкомплект, і так було кілька тижнів, доки відбили супротивника і закріпилися. Коли я приїхав, мені зателефонував хлопець і сказав: я хочу похреститися. Я взяв з собою хрестильний набір, набрав у цинк з-під набоїв водичку, освятив і охрестив того хлопця. Він служив фельдшером у 20-му батальйоні. Видно було, що людина цього бажає, адже на кого покладатися? Звичайно, на побратимів, але побратима можуть убити, зброя може дати осічку, а Бог не підведе... Ми й зараз бачимось іноді на якихось заходах із цим хлопцем. І багато таких випадків, коли бійцю необхідно, щоб в армійських реаліях була людина, котрій можна довіритись — не офіцер і навіть не психолог. Священик і психолог — це різні види служіння. Священик не лікує в тому сенсі, як це роблять психологи чи психіатри. Він може дати духовну опіку людині, і слово грає в цьому велику роль. Священик може підтримати, направити віруючих людей. І в буденному житті ми просто іноді не помічаємо, як багато серед нас віруючих.

 — Багатьох вразило біблійне фото, розміщене у «Фейсбуці», на якому ви благословляєте бійця з автоматом на якомусь фронтовому шляху...

— Ми їхали трасою Костянтинівка — Донецьк біля Авдіївки. Там стояв наш 20-й батальйон і був блокпост на в’їзді до зони бойових дій. Ми поверталися з передової разом із журналістами каналу ICTV. Взагалі-то це не фото, а скрін із відео. Тоді «Надзвичайні новини» знімали хрещення на фронті. Ми зупинилися, а боєць із блокпосту попросив його благословити і покропити водичкою. От вам і приклад того, яка різниця між психологом та священиком. Священик помолився п’ять-десять хвилин, покропив водичкою — і хлопцю полегшення. Я знав, що це потрібно, зараз уже не пам’ятаю, як звати. Він був призваний у батальйон після того, як я демобілізувався. Пригадую, цей хлопець — із Одеської області. Зазвичай так і буває — людина сидить в окопі чи стоїть на блокпосту, у неї є якесь внутрішнє боріння, духовні роздуми про життя. І коли священик є, то людина відкриває душу.

З бійцями на фронті потрібна системна робота, яку і здійснюють військові капелани. А головне — військові священики несуть Слово Життя там, де панує смерть! Зовні вони звичайні чоловіки із Донбасу та Подніпров’я, Волині й Галичини, Сіверщини та Полісся, Слобожанщини і Буковини, Таврії та Криму. Беззбройними вони разом з воїнами стали на захист Правди й рідної землі — проти брехні «русского мира» та агресії загарбника. Вони поруч із воїнами на тій тонкій лінії, яка розділяє мир та війну, життя і смерть. Їхні присутність і праця свідчать про те, що не все вирішує зовнішня сила, міць та кількість, що впевненість та перемогу дарує Бог тим, хто б’ється за правду і захищає, хто заради любові жертвує собою. Вони не беруть до рук зброї, бо зброя — це слабкий аргумент, вона може вбити тіло, але не душу. Їхня єдина і головна зброя — Слово Боже та молитва.

«ПРИЧИНА ВІЙНИ НА ДОНБАСІ — ЦЕ ВЕЛИКА НЕПРАВДА, ЯКА РОЗПОЧАЛАСЯ ЩЕ ЗА ЧАСІВ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ»

— Що вас найбільше вразило під час війни на Донбасі?

— Мене взагалі вразило те, як ми, люди, можемо швидко змінюватися, наскільки легко ми втрачаємо людяність і, навпаки, як стаємо жертовними навіть до смерті. Хто б міг сказати ще чотири роки тому, що протистоятимуть одне одному рідні люди, близькі і знайомі... Коли нам розповідали, що йде війна в Афганістані, Африці чи Сербії, нам здавалося, що у нас такого не може бути. А виявилося, що все може бути, якщо ми будемо піддаватися маніпуляціям та неправді. Бо причина війни на Донбасі — це велика неправда, яка розпочалася ще за часів Російської імперії, ці розповіді про «Новоросію», про малоросів, про «русский мир». І всім цим скористалися непорядні політики, які розповідали про «особливий Донбас», про те, що «Донбас нас кормит». А там живуть звичайні люди, трудяги. Я подивився на невеликі шахтарські містечка, де єдине підприємство — тільки шахта і директор цієї шахти або її хазяїн — він цар і бог. Плюс ще релігійний чинник — патріарх сказав про «русский мир». Не раз чув про те, як людей під запис примушували відвідувати богослужіння певного місцевого храму, і зрозуміло, про що там розповідав священик. А що вони знають про свою країну — Чернігівщину, Таврію, Західну або Південну Україну? А коли альтернативи немає — ні в праці, ні в церкві, ні в інформації,то й матеріалізуються такі криваві примари, як «ДНР»-«ЛНР». Ця штучно створена лінія розлому нас розірвала. От коли ми ці розриви, які нам нав’язали, будемо з’єднувати, тоді не зможуть нас так розвести. Але виявилося, що дуже легко це зробити. Ось був такий приклад — в Авдіївці ми поїхали на передову, де чотири години тому тривав бій. Якийсь «ополченець» заблукав, вийшов із туману, а там наш хлопець стоїть. Між ними зав’язалась перестрілка, ледь не рукопашна. І так вийшло, що наш застрелив сепаратиста. Коли перевірили документи, то виявилося, що він — із Кам’янського (Дніпродзержинськ), а наш хлопець — із Дніпра. Розумієте, для мене виявилось одкровенням, як легко нас посварити, як легко зробити так, щоб людина змінилася й почала вбивати зі зброєю в руках, обстоювати примарні ідеї... А з іншого боку — безліч прикладів єднання, щирості й жертовності, коли люди, які раніше не вважали себе українцями, почали жити Україною, воювати за Україну і вмирати за неї. Скільки людей повернулися додому захищати Батьківщину, котрі покинули хорошу роботу чи бізнес та сім’ї за кордоном. А феномен волонтерського руху, коли люди, котрі жили для себе, стали прикладом самовідданого служіння людям. От саме ці трансформації людей мене вразили найбільше, а головне — вони дають надію на майбутнє.

«НАМ СЛІД УЧИТИСЯ НАВІТЬ ПОРАЗКИ ВИКОРИСТОВУВАТИ ДЛЯ ПЕРЕМОГ»

— Чи зможемо ми повернути Крим і Донбас?

— Для Бога немає нічого неможливого, він все може зробити. Але наскільки ми здатні починати одне з одним розмовляти після всього, що сталося, — це якраз те, що залежить від нас. Я люблю оці слова апостола Павла: «Благословляйте гонителiв ваших; благословляйте, а не проклинайте...Якщо можливо i залежить від вас, перебувайте в мирi з усiма людьми. Hе мстiться за себе, улюбленi, а дайте мiсце гнiву Божому. Бо написано: «Менi відомщення, Я віддам», — говорить Господь. Отже, якщо ворог твій голодний, нагодуй його; якщо хоче напитися, дай напитися йому; бо, роблячи це, ти збереш йому на голову палаюче вугілля. Не бувай переможений злом, а перемагай зло добром...» — Рим. 12:14, 17-21. Нам необхідно відповісти на запитання: а що ми хочемо повернути, території чи людей? Бо територія — це лише камінь, пісок і земля, а треба повертати людей,бо не території відійшли, а брехнею відірвали людей. Необхідно казати правду, хай би якою прикрою вона була для нас і для них, розсіювати морок облудних псевдоісторичних теорій і деструктивних ідеологій. Шукати те, що нас об’єднує. І найголовніше — бачити одне в одному людину, бо прокляття війни — це те, що ми втрачаємо людяність, а супротивник для нас — хто завгодно, тільки не людина. Треба пам’ятати: Господь нас створив однаковими, а не когось вищими й когось нижчими. Помилитися може кожен, але не кожен знаходить сили це визнати, — легко образити й образитися, але важко вибачитись, а ще важче вибачити, але без цього миру не буде. А без миру не буде майбутнього.

Бо можна прожити життя, керуючись помстою, ненавистю, образою, але чи справжнє це життя? Сильна людина — це та, котра прагне майбутнього і, попри все, рухається в цьому напрямку, незважаючи на труднощі. Так і народи, країни тим успішніші, наскільки вони не зупиняються в самозамилуванні своїми стражданнями, образами, втратами — ці випробування, навпаки, повинні надавати нам сили рухатися, бо інакше ті втрати будуть марними. Нам слід учитися навіть поразки використовувати для перемог, а не посипати голови попелом, звинувачуючи когось-щось, та ще й насолоджуватись своїм горем. Треба пам’ятати минуле, твердо стояти в сучасності і сміливо дивитися в майбутнє.

Думаю, що треба починати з дітей. Наші супротивники так і роблять. Російське керівництво прекрасно це розуміє і вміє підміняти правду ідеологією. У Криму викладають свою альтернативну історію, і на Донбасі — так само. А нам слід правдиво розповідати дітям, що є Україна, наша велика Батьківщина, одна для всіх — від Криму до Сіверщини, від Закарпаття до Донбасу, єдина, своя. І не просто розповідати,а й робити її такою, кожен на своєму місці. І не треба боятися, бо з нами Бог, він 26 років тому подарував нам незалежність — отже, це Його воля і благословення, щоб ми плекали цей Божий дар.

Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпро. Фото з архіву Дмитра ПОВОРОТНОГО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments