Тарас Шевченко — письменник ХХI століття¹ (закінчення)

Закінчення. Початок читайте у «Дні» №87-88

Ще один футурологічний аспект творчості Шевченка — це засудження православ’я як політичної релігії. У Шевченковій інтерпретації ця розмова цілковито занурена в нашу сучасність.

У найбільш концентрованому вигляді концепція Шевченка висловлена в рядках: «І візантійський Саваоф / Одурить! Не одурить Бог, / Карать і миловать не буде: / Ми не раби Його — ми люде!» («Ликері»). Тут відверто протиставляється політична церква — духовній, старозавітний жорстокий бог імперії — милосердному Богові вічності, рабство людини в залежній від влади церкві — і свобода істинного християнина, чия віра стала результатом свідомого вистражданого вибору.

Російське православ’я, за Шевченком, — образа Богові. У щоденниках поет пише, не добираючи слів, що російська церква — це «языческое капище». Продукт візантійського цезаропапізму в синтезі з монголо-татарською традицією влади, ця церква не має моральної автономії, а отже, зраджує послання Христа.

Але не тільки російська політична церква — об’єкт жорсткої критики поета. Дістається і римській церкві: «І на апостольськім престолі / Чернець годований сидить» («Єретик»), і греко-католицькій, що особливо відчутно у вірші «Полякам». «Попи» — збірний образ політичної церкви, яка зрадила послання Христа: «кати в тіарах» — «мов у Московії татаре». Будь-яка церква, що стала владою, — сатанинський виклик Євангелію, зрада основи основ християнської віри. Запитання «За кого ж Ти розіп’явся, / Христе, Сине Божий?» («Кавказ») звучить як випередження критики християнства в європейській культурі на зламі ХІХ—ХХ століть — і зокрема геніально втіленої цієї критики в поемі «Одержима» Лесі Українки (1901).

За часів радянського режиму навколо Шевченкової критики релігії відбувалося найбільше спекуляцій. Як пам’ятаємо, його було оголошено «революціонером-атеїстом», стверджувалося, що «Єретик» — нібито «антикатолицька поема». Натомість питання значно складніше. З одного боку, це відчуття виростає з глибинної української традиції, історично зануреної в полікультурний, поліконфесійний, полілінгвістичний контекст. На відміну від Росії, в Україні церква завжди мусила боротися за свою ідентичність. Вибір конфесії в ХVІ—ХVІІ стст. був складним процесом, пошуком та рішенням. Церква була не інертним інструментом у руках влади, а спільно з Академією та Військом, як писав Маланюк, творила потужний національний синтез².

Ця ідея віри як вибору звучить у хрестоматійних рядках «Заповіту»:

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
І подібно в поемі «Кавказ»:
Встане правда! Встане воля!
І Тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки
Кровавії ріки!

Тож можна припустити, що Шевченко був прихильником катакомбного християнства — християнства, яке спирається на автентичну віру, яка пройшла випробування через вибір, через страждання віруючої людини та її самостійне рішення. І разом з тим поет висловлював більш ніж модерну для тих часів ідею екуменічного об’єднання християн у церкві духовності й віри, протиставленій церкві як владі. На порозі нового тисячоліття про це сказав Папа Римський Іван Павло ІІ, уявляючи об’єднаний християнський світ у вигляді Європи, яка дихає на обидві легені — Схід і Захід³...

Сучасний нам Шевченко і своїм баченням проблем ідентичності слов’ян — проблем, що й на сьогодні залишаються частково не розв’язаними, а частково, може, й нерозв’язними. Більше того, й у цьому питанні маємо вкрай актуальну геополітичну візію. За часів Шевченка панславізм був домінуючою ідеологією. Думка Шевченка також обіймає весь слов’янський світ. Далекий від риторики та міфологічного мислення, він гірко і болісно усвідомлює відсталість цього світу, породжену рабством, ментальною обмеженістю, неподоланими комплексами. Всі без винятку слов’янські народи, крім російського, страждають під тиском нелюдських імперій. Отже, мусять об’єднатися для подолання цього історичного прокляття. Але Шевченко при цьому нещадно критикує ірраціональну «несамовитість» слов’ян⁴, безжалісно шмагає риторичний патріотизм, жорстко протистоїть ідеології єдності слов’ян на основі православ’я — ідеології, яка виразно присутня в таких пушкінських віршах, як «Бородинская годовщина» і «Клеветникам России». Єдність («нерозділима і незмісима»!) між цими народами можлива лише за єдиної умови — умови віднайденої свободи й відновленої справедливості. Власне, якщо цю візію перекласти мовою геополітики, стане очевидно, що бачення Шевченка випереджає геополітичні сценарії Єжи Гедройця, який вважав, що спочатку країни Східної Європи після звільнення від комуністичного режиму муситимуть об’єднатися між собою, а вже після цього виробляти подальшу перспективу спільного вступу до Європейської співдружності⁵.

У поемі «Єретик» стверджується індивідуальність і неповторність слов’янських народів. Лише ставши «єретиками», ці народи стануть і «братами».

Знаковою є відмінність бачення цієї єдності знову ж таки у Пушкіна та Шевченка. Український поет у поемі «Єретик» уславлює великого чеського і словацького реформатора Павела Йозефа Шафарика:

Слава Тобі, Шафарику,
Вовіки і віки!
Що звів єси в одно море
Слав’янськії ріки!

Запитання Пушкіна у вірші «Клеветникам России» містить зовсім інакший зміст: «Славянские ль ручьи сольются в русском море, / оно ль иссякнет — вот вопрос». Тобто джерелом регенерації народів у Шевченка є свобода і справедливість, а в пушкінській візії цим джерелом відродження Росії є самопожертва всіх слов’янських народів, які мають втратити власне обличчя, добровільно розчинившись у «російському морі» (таких прикладів чимало: Жуковський, Тютчев, Достоєвський висловлювали підходи, подібні до пушкінського). Як бачимо, сьогоднішня концепція «русского мира» передбачає саме такий сценарій.

Знаходимо у Шевченка навіть убивчу «випереджальну» пародію на євразизм і неоєвразизм ХХ—ХХІ стст.: «Німець скаже: «Ви моголи!» / «Моголи! моголи!» / Золотого Тамерлана / Онучата голі». Тут слов’яни постають закомплексованими несамостійними народами в пошуках кон’юнктурних ідеологічних рецептів.

У поезії Шевченка можна виокремити й іншу проблематику, яка проектується на сучасні нам реалії: протиставлення Периферії Центру. Шевченко не визнає вертикальної архітектури системи, яка побудована на брутальній несправедливості (це з абсолютною очевидністю постає в сатиричній поемі «Сон»). Периферія — це маргіналізація, це від’ємний вимір. Але саме в такому від’ємному вимірі народжується пророк, який стає руйнатором Системи.

Ця Периферія — також місце народження знедоленої людини, всесвітньої «сироти», простір тих «Les Misйrables», про яких написав Віктор Гюго та яких Шевченко в поемі «Єретик» назве «Євангелієм правди». Бачення Шевченка знедолених теж може бути спроектовано у виміри сьогоднішнього світу. Українська критика часто зводить це питання до соціальної сюжетики «Катерини». Насправді Шевченко інтуїтивно відчув і зафіксував початок епохального процесу набуття суб’єктності з боку народу — як селян, так і робітників — у добу переходу від кріпосницького феодалізму до не менш жорсткої індустріалізації в добу капіталізму. Віками принижувана людина вперше ступила на кін культури як суб’єкт історії.

Увага до знедоленої людини як суб’єкта починається, власне, в добу романтизму. Від Гюго до Гоголя і Золя, Дікенса і Достоєвського, в різних формах та іпостасях вимальовується суб’єктність «четвертого стану», як пізніше назве це явище італійський художник-неоімпресіоніст Джузеппе да Вольпедо у своїй знаменитій картині «Четвертий стан» (1901)6. Зрозуміло, у Шевченка ми не знайдемо соціальної аналітики пізнішого часу, як у Золя чи Кобилянської. Це поет доби романтизму, тож і категорія народу у нього трактується в містико-символічних координатах. Але якщо Карамзін твердив, що «історія народу належить цареві», то соратник Шевченка Костомаров на основі свого вивчення «республіканізму» Київської Русі та особливо Хмельниччини і загалом козацького руху — побачить у народі рушійну силу історії.

Водночас поет, здатний обожествляти категорію «народу», вміє бути, як уже мовилося, нещадним до власних співвітчизників. Власне, як у російській літературі з Чаадаєва і Гоголя, так в українській літературі з Шевченка розпочинається критичне мислення й народжується концепція відповідальності інтелектуала. Шевченко безжальний не лише до зовнішнього Ворога — він особливо знущально ставиться до ворога, що причаївся в глибинах психіки свого суспільства. Класичне «Раби, підніжки, грязь Москви...» — раз у раз цитується цей уривок із твору «І мертвим, і живим...», і таких цитат чимало. Але всі ці рядки виходять далеко за межі конкретних інвектив: це насамперед жорстка школа сміливості у ставленні до власної нації.

Актуальною до сьогодні є й концепція минулого у Шевченка. Звичайно, і тут не бракує традиційних для романтизму образів, найперший з яких — «розрита могила», смерть як вікно в позапростір, у якому постає неспотворена, вільна від аберацій суть речей (згадати хоча б «Гробниці» [«Dei sepolcri«] Уґо Фосколо чи «Гімни ночі» [«Hymnen an die Nacht«] Новаліса). Але проблематика критичного вивчення минулого, така актуальна для інтелектуального житття ХХ ст., уже повною мірою присутня у творах Шевченка. «Великий Льох» є тому прикладом: у складній сюрреальній метафориці твору поет трактує непрочитане, неосмислене минуле як пристановище привидів, що в кожну хвилину можуть вирватись на волю і унеможливити прихід майбутнього.

Надзвичайно цікавим та актуальним для нас аспектом є той факт, що у Шевченка з’являється нове почуття Батьківщини. Знаковий рядок із листа: «А на Україну не поїду, (...) там сама Малоросія» свідчить про цілком свідому його дихотомію між двома поняттями. Малоросія — хворий продукт імперського гніту, провінційна, примітивна і неморальна реальність, де нормою є зрада й підлість. Омріяної України ВЖЕ немає — але також і ЩЕ немає. Нова Україна постане, коли «заговорять і Дніпро, і гори», — постане через протест, протистояння та повстання.

Але це повстання має відбутися насамперед через Слово, Verbum, божественне Слово. Безумовно, Шевченко засновує нову мову літератури на основі розмовної мови, дарує їй ушляхетнення через реалізацію у великій поезії. Вибір цієї мови пов’язаний, зокрема, з відмовою належати до політичної церкви імперії. Але не тільки. Шевченкове слово — це слово радикально нових змістів. Слово перестворює систему культури тим, що поєднує в нерозривну (сказати б — августинівську⁷) єдність минуле, теперішнє і майбутнє. Володіння цим Словом претворює раба на протагоніста історії. Саме про це магічні рядки: «Возвеличу малих отих рабів німих. / Я на сторожі коло них / поставлю Слово» («Подражаніє 11 Псалму»). Шевченко відкриває добу філософського слова, здатного сублімувати суть ідентичності народу, культурні смисли його буття, — тема, яка стоїть у центрі філософії мови в ХХ столітті, — досить згадати Віттгенштайна, Гайдеґґера, Рікера.

У другій половині ХІХ ст. біблійний патос романтизму зміниться позитивістським поглядом на реальність. Але Драгоманов і Франко величезною мірою стануть спадкоємцями Шевченка, звернувши свій погляд на Європу і на європейську ідентичність України. Якщо Шевченко та Костомаров ще теоретизували Україну як частину звільненого слов’янства, то, зокрема, Драгоманов побачить Україну невід’ємним протагоністом «об’єднаних штатів Європи»⁸.

Хотілось би закінчити ще одним виміром сучасності Шевченка: емблематика в’язниці, замкненості. Це не тільки відчуття реальної в’язниці. Це екзистенційне відчуття великого світу і людини в ньому — погранична ситуація, яка ставить людину перед вибором. Українську культуру глибоко позначить парадигма між Шевченком і Стусом. Саме поет, якому було заборонено писати й малювати, втілить у Слові ту моральну силу, яка анігілює заборону. Саме В’язень реалізує у своєму слові найвищий імперативний вимір Свободи як основний вимір людського і національного буття.

Ось тому Шевченкові ніяк не вдається завмерти пам’ятником у минулому своєї культури. Його нещадний розум і пристрасна душа, його сарказм і милосердя, прокляття і пророцтва ніби розчинені в українському бутті на всіх етапах його становлення. І поет про це попередив: «Воскресну нині! Ради їх, / Людей закованих моїх...» Тому на відстані століть імперські привиди бояться кожного факту його життя — навіть перепоховання 22 травня. У радянський період одна з найжорсткіших заборон стосувалася зібрань молоді біля пам’ятника Шевченку саме 22 травня, а вірш Ліни Костенко «22» був заборонений цензурою через майже містичний страх влади перед цією «фатальною» для неї датою. Ці «два чорних лебеді календарного білого моря», здавалося, промовляли нечутливій до поетичних філософем владі чи то про День Соборності 22 січня, чи то про повернення Шевченка в Україну 22 травня. А в перспективі на цю владу ще чекало 22 листопада — День Свободи.

Єжи Єнджеєвич назвав Шевченка «геніальним організатором свідомості свого народу»⁹. Момент, коли навколо Шевченка вщухнуть ідеологічні завихрення і запанує академічна тиша аналізу, означатиме постання саме тієї вільної, справедливої, етично зарядженої європейської України, яку великий поет будував у своєму Слові та своїх пророчих візіях майбутнього.

¹ Доповідь, прочитана в Українському Вільному Університеті Мюнхена 8 березня 2013 р.

² Є. Маланюк. Нариси з історії нашої культури // Його ж. Книга спостережень. — Київ: Атіка, 1995. — с. 115-124.

³ Цю метафору Іван Павло ІІ вперше вжив під час недільної меси Angelus («Ангел Господній») 13 жовтня 1985 р. з нагоди вшанування святих Кирила і Мефодія. Див.: Conferenze. Giovanni Paolo II e l’Europa dei due polmoni. http://www.diocesi.genova.it/vescovo/tettamanzi/co981007.htm.

⁴ Формула дослідниці польського романтизму Марії Яніон: M. Janion. Niesamowita sіowiaсszczyzna. Fantazmaty literatury. — Krakуw: Wydawnictwo Literackie, 2007.

⁵ Я. Корек. Федерація Центрально-Східної Європи у політичній мислі паризької «Культури». — Сучасність (Київ) (2002), № 1 [«Польський номер»], с. 63-74; A. Stкpnik. Ukraina, Litwa i Biaіoru_ w «Zeszytach Historycznych» (1962—1991) // S.M. Nowinowski, R. Stobiecki (red.). Jerzego Giedroycia rozrachunki z histori№ i polityk№. — Јуd_: Wydawnictwo «Ibidem», 2005. — S. 51-68; E. Rybaіt. Od normalizacji do strategicznego partnerstwa. Przyczynek do problemu stosunkуw polsko-ukraiсskich w my_li politycznej Jerzego Giedroycia, ibidem. — S. 69-80.

⁶ Ця картина символічно фігурувала на афішах відомого фільму Аттіліо Бертолуччі «Двадцятий вік» (1976), присвяченого звільненню італійського селянства з-під патріархальної влади землевласників на початку ХХ ст.

⁷ Святий Августин (354—430), латинський філософ і теолог, один з отців католицької церкви, у творі «Сповідь» («Confessiones») (бл. 397—398) міркує про взаємозв’язок різних часових вимірів буття: «Що таке, отже, час? [...] Якби нічого не проминало, не було б минулого; якби нічого не відбувалося, не було б майбутнього; якби нічого не було, не існувало б теперішнього» (XI,17). «Можливо, точніше було б сказати: є три часових виміри — теперішнє минулого, теперішнє теперішнього і теперішнє майбутнього, і всі ці три виміри знаходяться в душі» [...] (XI, 26). Сповідь людини — це «історія душі», Бог — це Буття, а людина — буття в часі.

⁸ І. Лисяк-Рудницький. Драгоманов як політичний теоретик // Його ж. Історичні есе. У 2-х т. — Київ: Основи, 1994. — Т. 1, с. 299—347.

⁹ J. Jкdrzejewicz. Noce ukraiсskie, albo rodowуd geniusza. — Warszawa: Ludowa Spуіdzielnia Wydawnicza, 1970.