Одна із ознак мистецтва - це його нестримний вплив на розвинений інтелект.
Микола Хвильовий, український прозаїк, поет, публіцист

Тарас ТОМЕНКО: «Кіно не повинне давати остаточних відповідей»

23 березня, 2001 - 00:00

Тарасу Томенку — 25 років. Він студент 5 курсу кінофакультету Театрального інституту, майстерня кінорежисури під керівництвом Бориса Савченка. У кінематограф прийшов з університетської лави (філологічний факультет КДУ імені Шевченка). За час навчання зняв два короткометражні фільми: «Бійня» та «Тир», що вразили незвично жорсткою манерою, зрілістю й безкомпромісністю постановочного письма.

Нещодавно Тарасу знову вдалося здивувати багатьох на своїй батьківщині — десятихвилинний «Тир», продемонстрований на міжнародному кінофорумі в Берліні в рамках Панорами короткометражних фільмів, отримав престижний приз Нью-Йоркської кіношколи, що дає право на стажування в цьому знаменитому закладі. Критичний ареопаг Берліналле вразив цей «образ дитинства в чорному й білому». «Тир» — історія проста й водночас страшна. Бездомний хлопчисько (його роль грає справжній безпритульник Пилип Добрянський) ночує в підвалах, підглядає у вікно за недосяжною балериною й мріє виграти мільйон, влучно стрельнувши в тирі. Однак влучення в мішень не приносить нічого, крім «призової» купи недопалків і насмішок старого працівника тиру. Й тоді мішенню стає сам старий...

За всієї витіюватості формулювань, що супроводжують берлінську нагороду («сирий поетичний фільм, який завдяки драматичному використанню світла й тіні дає загострено-інтенсивний образ свого юного героя»; «тир стає символічним простором для надій, мрій і відчайдушних бажань вуличного хлопчиська»), мотиви журі є досить зрозумілими. Томенку вдалося не лише сконструювати сюжет, що шокує, а й створити особливу візуальну атмосферу, передати погляд на світ очима головного героя, беззахисного й агресивного саме внаслідок цієї беззахисності. Завдяки цьому, гадаю, нашому студентові й вдалося «взяти» Берлін — бо серед безлічі фільмів, які, дублюючи літературу, розповідають історії, «Тир» історію показує, передає через екранні образи.

Тому ми пропонуємо вам бесіду з Тарасом Томенком — студентом, який, всупереч нинішнім несприятливим умовам, не лише примудрився зняти гарний фільм, а й зумів донести своє художнє послання до далекої й пересиченої Європи.

— Яким є перше відчуття від нагороди? Дуже здивувався?

— У перші хвилини — ейфорія, звичайно. Але взагалі було таке підсвідоме відчуття, після того, як запросили на фестиваль, що отримаю перемогу. Може, тому, що на півдорозi вирішив не зупинятися, може, так зірки стали — але я вважаю, що це хтось запланував у моєму житті.


— Як проходила робота над «Тиром»?

— Перший знімальний день припав на затемнення сонця. Епізод у середині фільму, коли хлопчик дихає клеєм, саме й знято в момент затемнення — там таке мерехтливе світло. А закінчили десь у жовтні, перед самою «Молодістю». Отож знімали понад рік.

— Десять хвилин — рік праці?

— Так. Пекельної праці. Каторжної.

— В чому полягали основні труднощі?

— По-перше, в підборі акторів. Потім на сценарному рівні — відпрацювання та побудова драматургії, потім — на організаційному: не було коштів. Це абсолютно безбюджетний фільм. Транспорту не мали ніякого, все обладнання тягали на руках. Крім того, робота перемонтовувалася 12 разів, а може й більше, відшліфовувалася за ритмом. З озвучуванням в умовах розваленої кіностудії теж важко. Але ми вижили й зняли цю картину.

— А де ти знайшов цього хлопчика?

— На вулиці. Його звати Пилип Добрянський, йому 12 років, бездомний, iз 6 років безпритульник. У нього два класи освіти, він втікав з усіх шкіл. Нинi ми його долю вирішуємо, хочемо влаштувати до притулку сімейного типу. Не знаю, що із цього вийде, тому що він половину свого життя провів на вулиці. Там він почувається як риба у воді — це для нас, сторонніх, жахливо, а для нього це нормальні умови. Але його не можна кидати. Вважаю, що всі люди, не лише ті, хто знімав, а й ті, хто дивився «Тир», тепер відповідальні й за Пилипка, й взагалі за дітей.

— У ньому, певно, відчаю ще немає…

— Він дуже добрий, людяний, але з кожним днем у ньому цього стає все менше й менше. Коли я привів Пилипа до свого друга, скульптора, в майстерню, він уперше в житті взяв у руки глину й виліпив абсолютно шедевральну фігуру. Скульптор, випускник академії, сказав, що в них старшокурсники не можуть зробити нічого подібного. Тобто в нього природне відчуття мистецтва, пластики. Він неймовірно обдарований, на нього слід звернути увагу, й не лише на нього.

— Однак, погодься, про безпритульників нині багато говорять — чи не повторив ти, хай мимовільно, модний рух?

— Дійсно, активно мусолять цю тему, але користі немає. А мені хотілося показати образ саме цієї дитини, цих дітей, не констатувати проблему остаточно — що ось, вони вже на вулиці, а поставити собі запитання: як народжується в них жорстокість, чому так виходить? З ними неправедно чинять, доросле покоління відвернулося від них — однак і старше покоління не має ні майбутнього, ні минулого, воно теж приречене. Ці приречені діти, їхнє покоління помститься за черствість, за неувагу до себе. Говорити можна багато, але в кіно як ніде точно можна це показати, виразити через образ. Власне, це образний хід — коли людина, яка обманула хлопчика, сама стала мішенню й має, за законами кіно, отримати свою кулю.

— Чи можна твій фільм назвати жорстоким?

— Жорстоким — ні, жорстким — так. Фільм не набагато жорстокіший, ніж реальні умови існування. Я вважаю, що головний результат у мистецтві — емоція. Й кіно — емоція передусім, воно не повинне давати остаточних відповідей — лише поживу для роздумів. А проблема жорстокості… Нині свідомість дітей настільки засмічена! Від того, щоб убити людину, їх відділяє лише екран, крихке скло. Вбивство — не проблема, це просто натиснути кнопку: адже так і бомбили Югославію — наче в комп’ютерну гру гралися. Це вже навіть не входить у поняття гріха. Просто не варто плутати реалії нашого життя й той час і простір, що існують в кіно. Я зустрічав таких дітей, розмовляв із цими працівниками тирів. Дійсно, був випадок, коли безпритульні малолітки обнюхалися клею й ходили стріляти по старому працівниковi тиру. Так і виник задум фільму. Життя жорсткіше, ніж ми можемо припустити.

— Чи відчуваєш ти причетність до традиції так званого поетичного кіно?

— Українське поетичне кіно — міф, вигаданий кінокритикою, недоречний і стосовно кінематографа, й до мистецтва взагалі. Усе красиве кіно вже є поетичним. Не знаю… Виходить тавтологія: поезія може бути більш поетичною чи менш поетичною. Кіно із самого початку краще оперувало образами, й хтось цікавіше, глибше це робив, хтось гірше — все залежить від художника, від бачення. Сперечатися із цього приводу немає сенсу й немає з ким.

— Чи можна в такому разі — як альтернативу — назвати твій фільм соціальним?

— У жодному разі. Що таке соціальне кіно? Це дурість ще більша, ніж «поетичне». Я не розумію, про що ти говориш. Кіно має бути для людей і про людей. Якщо фільм знято про людину, про її біль, це буде зрозуміло всім. Про ці класифікації краще спитати в того, хто їх вигадав.

— Чого ти навчився у свого майстра, Бориса Савченка?

— Борис Іванович ніколи не втручався у творчий процес. Критикував уже готовий матеріал. Ще на першому курсі він сказав, що навчити режисури неможливо, й він нас цього вчити не буде. У Куросави була своя техніка, у Фелліні — своя, й вони їй ніде не вчилися; головною була їхня позиція, їхнє бачення. От Савченко й прагнув вкласти нам бачення, погляд на світ, на людей, етичні правила — найголовніше в режисурі.

— Не втримаюся від запитання, яке тобі вже, напевно, ставили неодноразово, — якими є твої враження від Берліна?

— Це місто, підвішене на кранах. Без коріння. Там дуже багато кранів, вони підняли його й тримають. Берлін висить у повітрі. Там усе змішалося — культури, люди, смаки, все постійно кипить і розвивається, моделюється. Шалене місто, й, гадаю, одне з найбагатших у світі, де багато дуже заможних людей, які мають можливість витрачатися на свої примхи. Це, напевно, велика заслуга цивілізації. Iз другого боку, мені здалося, що там мистецтво деградує, йому бракує молодої крові. Експериментують з формами, схрещують вужа з їжаком, але нічого путящого не отримують, новий сенс не народжується. Тому їм вигідно своїми сприятливими економічними умовами заманювати з колишнього СРСР людей, які більш- менш подають надії.

— Що тепер робитимеш?

— Дипломний фільм. Що — не скажу, не маю права. Рік уже чекаємо, поки грощі дійдуть до інституту, грошей все немає, й невідомо, коли будуть. Знову доводиться знімати без фінансування. Нічого не міняється. Хоч двадцять призів отримай, нічого не буде в цій країні, ніхто нічим не допоможе.

— Але в тебе хоча б щось відбувається, інші роками диплом зняти не можуть.

— Не хочу казати за інших. Якщо є бажання, людина знімає, незважаючи ні на що.

— Не думаєш все ж таки скористатися призовою путівкою?

— Нинi диплом — головне. Потім подивимося. Добре було б поїхати куди-небудь, але на це немає часу. В Нью- Йоркській кіношколі я повчився б продюсерської справи — того, чого тут ніхто не знає. У нас же всі директори фільмів працювали за старою школою планування, але ж нині зовсім інша, ринкова система — її треба знати.

— Ну, поклавши руку на серце, хотів би познімати за кордоном?

— Ти знаєш, краще тут. Нічого цікавішого, ніж ця країна, напевно, немає!

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ