Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна.
Іван Світличний, український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований

«Те, що трапилося з Кримом, – досвід, який варто врахувати всій країні»

Нетипове інтерв’ю з журналістом Павлом Казаріним про Сімферополь і Крим
6 вересня, 2018 - 14:19
АНДРІЙ КРИМСЬКИЙ. ТАК ВОКЗАЛ ВИГЛЯДАВ ДО ОКУПАЦІЇ

Павло Казарін (нар. 3 грудня 1983 року, Сімферополь, Кримська область, Українська РСР) — український журналіст, публіцист, філолог-літературознавець. У 2005 році закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. З 2004-го працює в медіа. Ведучий телеканалу ICTV, автор та ведучий проекту «Грані правди» на телеканалі «24», оглядач українського бюро «Радіо «Свобода».

В моїх планах було поговорити з Павлом про Сімферополь. Але контекст розмови виявився набагато ширшим.

«ЛЮДИ В КРИМУ МАЮТЬ ОСТРІВНУ МЕНТАЛЬНІСТЬ»

— Який ваш перший спогад про Сімферополь?

— Місцина, де я виріс — район платанів. Пам’ятаю довгу платанову алею, яка росла вздовж вулиці Київська та тягнулася три тролейбусні зупинки. Поїздки до  школи й у інші потрібні місця відбувалися саме на електротранспорті, який в Криму був візитною карткою. Ми любили повторювати, що в нас друга за довжиною тролейбусна лінія в світі після тої, що знаходиться десь у Латинський Америці. Але для мене з самого дитинства Крим — це в першу чергу гори. Для когось це море, а для мене — гори.

— Чому?

— Бо, серед іншого, батько був запеклий автолюбитель і обожнював подорожувати Кримом на машині. Нерівності ландшафту — це те, що змушує мене почуватися вдома, коли приїздиш будь-куди. Проводиш поглядом по обрію, якщо є оку за що зачепитися — значить, ти в місці, яке нагадує дім.

— За що ви любите Сімферополь?

— Пам’ятаю, роки три тому, після мого переїзду до Києва, колеги спитали мене, яке місто я люблю, і я відповів, що це таки Сімферополь. Так, знаю — це незугарне, маленьке, повітове місто з архітектурною еклектикою, проте в нього є головне — монополія на мої дитячі враження. Ти нікуди не подінеш перші дворові й шкільні спогади, перші закоханості й душевні травми. Вони всі зберігаються в моєму персональному сімферопольському сейфі.

ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

— Але на цій території все ж є окремі, особливо для вас, дорогі місця?

— Я дуже любив південно-західний Крим — Бахчисарайський район, — бо там прокреслені ті маршрути, якими ми ходили в школі і в студентстві, подзенькуючи рюкзаками. З 12-річного віку в моєму житті багато часу займав похідний відпочинок — з наметами й спальниками. А в 14 років почалися археологічні експедиції. Я їздив у наметові табори археологів, жив і працював з ними, незважаючи на те, що вибрав філологію, а не археологію. Тож Крим для мене — це також історія про багаття, про незмінні гітари, про вино, про все те, що в нашому уявленні поєднано з лісом, горами, з усією цією туристичною, некурортною романтикою.

— Отже, ми говоримо таки не про місто, а про весь його географічний контекст?

— У чому відмінність жителів Сімферополя від інших кримчан? Мешканці Керчі скажуть, що вони з Керчі, мешканці Ялти — що з Ялти. А в сімферопольців міську ідентичність замінила загальнокримська. Якщо ти сімферопольця спитаєш, звідки він, то отримаєш відповідь: з Криму. Тож якщо я кажу про свій дім, то це весь регіон. А в свідомості людей, що приїздили відпочивати в Крим, Сімферополь викреслений з мапи, бо лишався транзитним місцем. Я жив з відчуттям, що приблизно 40 км відділяє мене від Чорного і десь 70 — від Азовського моря. Люди в Криму мають острівну ментальність, забезпечену географією. Ми мало подорожували за межі нашої області просто тому, що все цікаве знаходили всередині. Тут за одну годину подорожі ти змінюєш дві кліматичні й три ландшафтні зони. За 100 км проїжджаєш степ, перетинаєш передгір’я, піднімаєшся в гори, спускаєшся до моря. Після переїзду мені дуже складно було позбавитись від кримських масштабів. Інакше кажучи, в Києві довго доводиться привчати себе до думки, що тебе від Карпат відділяє як мінімум 600 км і що протягом одного вихідного дня вояж у гори ти не здійсниш. Крим у цьому сенсі дійсно слугує мірою, за якою ти визначаєш, чи близькі тобі інші місця й регіони.

Крим — не тільки територія чи ландшафт. По мірі дорослішання ти розумієш, що будь-яке місто — це люди. Воно з’являється на твоїй мапі завдяки цьому. Ужгород, Дніпро, Одеса — це для мене друзі, за якими я сумую, до яких хочу приїхати в гості, хоча їжджу рідше, ніж було б варто. Так само Крим вписаний у пам’ять друзями, з якими ми разом росли й відкривали світ і навіть незважаючи на події 2014-го лишилися однодумцями. Саме тому я не називатиму їхні імена.

«З ПОГЛЯДУ СТОРОННЬОГО СПОСТЕРІГАЧА СІМФЕРОПОЛЬ ЛЮБЛЯТЬ НЕ ЗАВДЯКИ, А ВСУПЕРЕЧ»

— Все ж таки хотілося б ще трохи поговорити про Сімферополь. Яким є його геометрія? 

— Сімферополь рубався по площах. Нерівний квадрат — Московська площа, площа Куйбишева, Центральний ринок і залізничний вокзал. Між ними лежать райони, які можна назвати центром. Отам ми власне й блукали, час від часу вибираючись за межі периметру. Сімферополь — це місто, що з одного боку не пройшло через великі бої в Другій світовій, а з другого — доволі радянське по архітектурі. Єдина особливість — у центрі через м’які грунти не можна будувати висотні будівлі. Так і вийшло: 2—5-поверхові будинки в центрі й спальні висотки на околицях. Там, де починалися пагорби й монолітніша порода, виростали оці мурашники, і я жив в одній із таких дев’ятиповерхівок, побудованих 1982 року. Центр на тебе ніколи не тиснув. Він був співмірним тобі, як і все місто взагалі. Я, звісно, розумію, що з погляду стороннього спостерігача Сімферополь люблять не завдяки, а всупереч.

— Але що його виділяло серед інших міст Криму?

— Адміністративний статус столиці АРК. В нього не було естетської буржуазності Ялти, мілітарної постави Севастополя, провінційно-хатнього затишку, як у Гурзуфа. Головну перевагу йому надавала класична радянська й пострадянська історія про доцентровість. На всьому просторі колишнього СРСР найбільші можливості та адекватні гроші зосереджені в столицях, те ж правило зберігається на обласному рівні. Тому так, ми пишалися Сімферополем, тому що знали, що жителі інших кримських міст — красивих, яскравих — все одно нікуди не дінуться і приїдуть працювати до нас.

— То що підштовхнуло вас виїхати звідти?

— Крим і Сімферополь — регіони негативної селекції. Якщо ти хотів професійно розвиватися, то рано чи пізно поставав перед необхідністю виїжджати звідти.  Відрізнялися лише вектори: хтось їхав до Києва, хтось — до Москви. До того ж ставлення людей, які їхали з Сімферополя, до свого колишнього рідного міста дуже відрізнялось.

— За якою ознакою?

— Ким ти був до від’їзду. Якщо на людину звалювався успіх саме в Києві, то вона на довгі роки зберігала відчуття, що Сімферополь її не оцінив, що це місто ні про що. Ті, в кого в Сімферополі все було добре і їхали вони тому, що шукали подальшого розвитку, любили повертатися назад.

Коли я покидав Крим у листопаді 2012-го, в мене все було добре. Просто стало тісно, місто на ту мить віддало мені все, що могло віддати. Я їхав, розуміючи, що на новому місці буде гірше, зароблятиму менше, адаптуватимуся довго й важко. Пам’ятаю, відкладав від’їзд до останнього: чекав на погану погоду, на огидну осінь з пронизливими вітрами, щоб у пам’яті Сімферополь відклався саме таким, але так і не дочекався. Вилітав у кришталево чистий листопадовий ранок, з цілковито блакитним небом і +15 у місто, яке якраз і зустріло мене снігом і сірістю. Хитрий Сімферополь не дозволив мені поїхати з образою на нього.

АНДРІЙ НЕСТЕРЕНКО. КРИМСЬКІ ТАТАРИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ ДОДОМУ

«РОЗМОВИ ПРО ОДВІЧНО РОСІЙСЬКУ ЗЕМЛЮ ВИКЛИКАЮТЬ ОСОБЛИВУ ПОСМІШКУ»

— Крим, принаймні історично, — це нашарування різних культур. Наскільки це там відчувається?

— У 2014 р., після переїзду до Києва, я провідав друзів-археологів на Чернігівщині. А там так: копнеш на метр углиб — слов’яни, на два метри — слов’яни, і далі так само. А в Криму в експедиції ти копаєш кого завгодно, але тільки не слов’ян. Тому розмови про одвічно російську землю викликають особливу посмішку. Мені пощастило. Кримські татари почали повертатися наприкінці 1980-х, тож я належу до покоління, для яких киримли в Криму були завжди. Вчився з ними у школі і в університеті. Ми в цьому сенсі відрізнялися від старшого покоління, яке росло на радянських наративах про «поганих татар». Ми просто жили разом в одному просторі й не дуже звертали уваги на інакший фенотип й інакші імена. Я, коли приїхав до Києва, здивувався тому, наскільки він гомогенний. Крим привчав тебе до візуальної різноманітності обличь на вулицях, до різної фонетики імен. Одного друга звати Петро, другого Наріман, третього — Білял, четвертого — Олексій, і це нормально. На мій погляд, одним з сигналів взаємної інтеграції стала ресторанна культура: відкриваєш меню й там через кому йдуть борщ, солянка, шурпа, лагман. Навіть на рівні гастрономічної культури зник цей апартеїд, і почав зникати в інших речах. Мене це дуже тішило, бо руйнувало стереотипи, якими жили наші батьки.

«КРИМ — НЕ ПРОРОСІЙСЬКИЙ, А ПРОРАДЯНСЬКИЙ»

— Якими є міфи про Крим і наскільки вони відповідають дійсності?

— Головний  з них, що Крим — це проросійський регіон. Це не так. Він Росію ніколи й не знав. Він — прорадянський. Чому Крим і Донбас стали такими вразливим перед російською агресією? Тому що на СРСР прийшлася їхня золота доба. Крим — найпопулярніший курорт, а шахтарі могли заробляти більше, ніж радянські професори. Всіх цих людей вразила відповідна ностальгія, бо звикли до власної винятковості в радянський час. Крим гордовито повторював про себе, що він — «медаль на грудях планети», «край садів і виноградників», «непотоплюваний авіаносець» і дуже болісно пережив 1990-ті, коли виявилося, що такі самі гори є в Чорногорії, а в Єгипті можна купатися й засмагати весь рік, а Туреччина за сервісом значно краща.

— Можливо, й Україна мало зробила для того, аби «перетравити» півострів.

— Кажуть, що Крим мало цікавився тим, що відбувалося на українському материку. Але це взаємна неуважність. Для середньостатистичного українця Крим — це два тижні пляжного відпочинку. Невибагливий радянський сервіс, не найбільш гостинне обслуговування, кримськотатарська гастрономічна екзотика, море й гори. За рамки цих стереотипів ніхто не прагнув вийти й зайнятися півостровом глибше. Півострів, звісно, платив взаємністю. Це навіть питання не стільки стереотипів, скільки відсутності повноцінного уявлення про те, що таке Крим.

— Якщо продовжувати про міфи, то не можна не згадати «Острів Крим» Василя Аксьонова...

— Деякі кримчани дуже любили цитувати цей роман, бо їм подобався формат існування Криму, який описав Аксьонов — такий собі Сінгапур при велетенському Китаї, республіка свободи при імперії неволі.  В тому-то й справа, що ми щось любимо за недосяжність. Світ, створений у цій книзі, жодним чином з реальністю не корелював. Крим у Аксьонова — прогресивний, багатий, ефективний, мультикультурний. А реальний Крим — дуже ізоляціоністський, ніяким трендмейкером так і не став, і смисли, які там народжувалися, були глибоко вторинними. Реальний Крим і хотів би побачити себе в цьому відбитті, але був приречений не знаходити.

— То хто такий типовий кримчанин?

— Це людина, яка не любить туристів, бо вважає, що вони заважають йому їздити на море. Окрім тих, хто безпосередньо задіяний у курортному бізнесі, решта дещо зневажали туристичний статус регіону, хотіли чогось іншого. Типовий кримчанин — це аналогова людина. Він не їздить за кордон, не користується банківськими картками, віддає перевагу готівці. В нього низка улюблених ресторанчиків, у які не ходять туристи, він п’є вина, зима для нього починається в ту мить, коли він переходить з сухих на кріплені. Частіше за все на море він вибирається вже у вересні, коли роз’їжджаються туристи. Це людина з достатньо низькою мобільністю, вже перегін у 200 км для нього великий, а 300 — дуже-дуже великий.

«НАШ РІДНИЙ ДІМ ЖИВЕ ПОПЕРЕК УСЬОГО ТОГО, У ЩО МИ ВІРИМО»

— Де ви застали анексію?

— З листопада 2012-го по весну 2014-го я працював у Москві. В Києві тоді панував тотальний Янукович. Коли знайомі запропонували попрацювати в Росії, я погодився, бо якраз тоді почалася Болотна, масові мітинги, мені хотілося це побачити зсередини. Завдяки цьому я став свідком трансформації Росії — від Болотної до «Кримнаша». Коли все почалося в Криму, я звільнився і поїхав туди, писав про те, що відбувається. Коли зрозумів, що всі магістральні лінії вже задані, мінятися нічого не буде й епіцентр усіх подій — на українському материку, просто зібрав речі, завантажив у багажник і з листопада 2014 р. живу тут. Чітко пам’ятаю, що мене більше хвилювала логістика: як перетну кордон, чи встигну за день до Києва. Не було відчуття, що їду назавжди.

Повторюся, це дуже дивно. Сімферополь і Крим — глибока провінція. Кримські політологи завжди були схожі на пікейних жилетів з роману Ільфа й Петрова. Ті всю складність світового порядку денного зводили до того, чи проголосять Чорноморськ вільним містом, ось так само й кримчани все зводили до статусу Криму. Ми, молодше покоління, завжди потішалися з цієї кримоцентричності, бо, ну хлопці, йолки-палки, ми глибока провінція, не треба себе переоцінювати.  Але в березні 2014 року ти прокидаєшся, вмикаєш телевізор, а там кореспондент ВВС веде репортаж з твого рідного міста — з сусідньої вулиці. Неймовірно: твій провінційний дім раптом став об’єктом світової політики. Але це тривало дуже недовго.

— Ви відчували небезпеку?

— Ні. Я знав історії моїх колег, яких кидали на підвал. Але весь 2014 р. був часом дикого азарту. Я розумів, що коліщатка історії, які здавалися застиглими на місці, раптом хруснули і почали зі скреготом повертатися, збиваючи іржу. Такі періоди, коли ти опиняєшся всередині реальної історії, трапляються дуже рідко. Якийсь хлопчачий захват. Я ще повертався в Крим до батьків на Новий рік, і тільки влітку 2015-го, після арешту одного з колег-журналістів, зрозумів, що вікно можливостей для відвідування дому закрилося.

— Чи збереглися емоційні зв’язки?

— Якщо чесно, боявся, що коли поїду, Крим мені снитиметься. Але вимушена відсутність виявилася набагато легшою, аніж я думав. Можливо, через те, що виїхав у 2012 р. Коли зроблено головний крок і ти зірвався з місця, переїздити легко. І остаточний переїзд до Києва не сприймався як драматичний розрив.

Для мене і моїх земляків-однодумців Майдан був про те, що український поїзд іде на Захід. Ми хотіли, щоб одним із цих вагонів став наш Крим. Розуміли, що в тому вагоні хтось регулярно зриватиме стоп-кран і смітитиме насінням в тамбурі, але вважали, що нікуди він не дінеться, все одно увійде в нові правила гри. А сьогодні маємо відчуття того, що наш рідний дім живе поперек усього того, у що ми віримо. Ось це, мабуть, зачіпає. Але я прибічник того, аби не робити досвід травмою. Те, що трапилося з Кримом, для мене — досвід, який варто було б урахувати всій країні. А ставати професійною жертвою, яка всім продаватиме свою травму, на мій погляд, дуже спекулятивно. 

— В чому надія для Криму?

— У великих змінах. Наприкінці лютого 2014-го я летів із Москви в Крим. Уже після появи «зелених чоловічків». Весь рейс під зав’язку був набитий російськими чиновниками й журналістами. Переді мною сиділи французи, праворуч п’яний морячок із Севастополя, якого новини застали в Кюрасао, він зійшов з судна і два тижні діставався додому. Всю дорогу тріпав мене по плечу: «Зараз повернуся, розберемося, все буде гаразд». А ліворуч від мене сидів серб. Він сказав: «У мене повний когнітивний дисонанс. Тому що ми в Сербії — за велику Росію, а з другого боку — в нас є Косово, і я не знаю, що писати. Бо якщо Крим — це Росія, то Косово — це не Сербія. Або ми кажемо, що Косово — це Сербія і тоді Крим — це Україна». Поміняли тему. Він розповів, що цього року сторіччя початку Першої світової, в Сербії готують багато конференцій, бо європейські країни кажуть, що причиною війни були не протиріччя між наддержавами, а конкретно сербські націоналісти і Гаврило Принцип, і ось ми влаштовуємо всі заходи, щоб нагадати, яка складна ситуація в світі панувала на ту мить і що Гаврило й ерцгерцог були приводом, а не причиною. Я дивлюся на нього і кажу: «А ти розумієш, що летиш у регіон, який через 100 років доводитиме те ж саме?»

«ЦЕ ІСТОРІЯ ПРО КРИМ ЯК ТОЛКІНІВСЬКЕ КІЛЬЦЕ ВСЕВЛАДДЯ»

— З ким або чим ви могли би порівняти Крим?

— Є образ, пов’язаний з Кримом до 2014 р. і після. До 2014-го він нагадував білогвардійську еміграцію. Коли всі ці люди з офіцерською виправкою в потертих мундирах регулярно збираються в Бізерті й на останньому імперському лінкорі «Адмірал Алексєєв» урочисто підіймають імперський триколор. Це 1925 рік, через рік цей корабель пустять на металобрухт, офіцери розбредуться працювати таперами й швейцарами в ресторанах, але поки що вони рядяться в імперські шати. В Криму так було з радянськими символами. Ці дивні люди продовжували на них щиро молитися до 2014-го.

А образ після 2014 р. — це історія про Крим як толкінівське Кільце всевладдя. Його не можна добровільно віддати, але чим довше ти його носиш, тим більше воно перетворює тебе на Горлума. Ось так і Крим — Росія не хоче його повертати, і чим більше вона його носить, тим більше вона перетворюється на країну без майбутнього.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments