Вдосконалюватися - значить змінюватися, бути досконалим - означає змінюватися часто
Вінстон Черчилль, державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953

Три історії

Традиційне сприйняття Донеччини як краю, позбавленого культурного прошарку, й лише як індустріального центру України, зазнає суттєвих змін
16 квітня, 2009 - 00:00

Лише протягом минулого, 2008, року в межах Донецької області відбулося, як мінімум, три резонансні культурні ініціативи, які запровадили представники місцевої громадськості. Найбільший розголос отримала ініціатива групи колишніх та нинішніх студентів Донецького національного університету щодо надання йому імені Василя Стуса, яка, зустрівши опір адміністрації університету, не тільки не припинила свою діяльність, а й продовжила роботу в цілому ряді просвітницьких проектів. Але існують також інші, не менш вагомі за своїм значенням культурні ініціативи Донеччини, які протягом багатьох років впроваджують місцеві громадські діячі з різних міст Донецької області. Фокусом нашої уваги стала ініціатива Товариства імені Олекси Тихого щодо надання вулиці Тухачевського в місті Олексієво-Дружківці імені правозахисника, яка набула одноголосну підтримку мешканців, та пропозиція щодо перейменування бібліотеки імені Горького на Василя Гайворонського, видатного письменника української діаспори, в місті Костянтинівка. Опір, який чинить місцева влада та чиновники від культури, вкотре свідчить, що дані культурні вияви — на шляху позбавлення від колоніальних символів та псевдоепосу тоталітарної доби.

ОЛЕКСА ТИХИЙ ПРОТИ... ТУХАЧЕВСЬКОГО

Для світової історії ХХ століття боротьба за людську гідність і право на існування йшла паралельно з усвідомленням необхідності визволення з-під колоніальної залежності. Саме тому громадянські рухи правозахисного характеру бездержавних народів мають право вважатися і визнаватися формами боротьби за визволення від мороку тоталітарних та окупаційних режимів. Український правозахисний рух не був виключенням з цього правила, будучи виразником ідей нової генерації, він став одним із наріжних каменів побудови нової України. Дисидентський рух в Україні не став голосом малого гурту інтелектуалів, бо перетворився на шлях самоосмислення для значної частки українського народу. Саме тому перепоховання українських дисидентів у Києві 1989 року було суспільним стихійним виявом поваги до пам’яті тих, хто не повернувся із заслань та таборів. Тоді до української землі повернулися Олекса Тихий, Василь Стус та Юрій Литвин. Повернулися так, як і пророкував Василь Стус: «А проте/ ми ще повернемось,/ бодай ногами вперед,/ але не мертві,/ але не переможені,/ але безсмертні».

У Донецькій області було створено Товариство імені Олекси Тихого, яке руками місцевих подвижників почало опікуватися як творчою спадщиною педагога й правозахисника, так і питаннями належного вшанування його пам’яті. Зусиллями голови товариства Євгена Шаповалова було розпочато процес збору коштів на побудову пам’ятника, який з’явився в поселенні Олексієво-Дружківка Донецької області. Кошти на пам’ятник надали як мешканці поселення, так і представники українства з усього світу.

Така увага до постаті Олекси Тихого пояснюється ще й тим, що саме цьому поселенню віддав більшу частину років свого життя відомий правозахисник і педагог. Навіть після успішного навчання у Московському державному університеті він повернувся до викладання у середніх школах Донецької та Запорізької області. Основним фокусом уваги правозахисника став жалюгідний стан розвитку української освіти, культури та мови на Донеччині, який він описав у своєму творі «Думки про рідний донецький край».

Завдяки зусиллям підприємців Олексієво-Дружківки на чолі з Євгеном Шаповаловим 2008 року було видано брошуру «Хто ж такий Олекса Тихий?». Загальний наклад склав одну тисячу примірників, його розповсюдили серед викладачів та учнів шкіл Олексієво-Дружківки, а також місцевих мешканців. Багаторічна просвітницька діяльність Товариства Олекси Тихого дала щедрий результат. На загальних зборах мешканців вулиці Тухачевського поселення Олексієво-Дружківки Донецької області 7 липня 2008 року було прийнято рішення про надання вулиці імені Олекси Тихого. Подаємо витяг з резолюції цих зборів (переклад з російської): «У нас, на батьківщині Тихого, про нього майже ніхто нічого не знає. А якщо знає, то мало й спотворено. Нова назва нашої вулиці допомогла б підростаючому поколінню дізнатися про своїх найліпших земляків та відігравало би важливу виховну роль. Збори громадян вважають, що давши вулиці ім’я Олекси Тихого, ми віддамо шану пам’яті нашому видатному земляку, справжньому патріоту України».

Попри те, що однією з головних процедурних вимог щодо надання вулицям імен, є загальні збори мешканців вулиці, селищна рада Олексієво-Дружківки знехтувала правом мешканців. Вулиця й нині носить ім’я Тухачевського. Але активісти Товариства імені Олекси Тихого продовжують свою діяльність у переконанні, що вулиця з іменем Олекси Тихого таки з’явиться в Олексієво-Дружківці.

ПОВЕРНЕННЯ ВАСИЛЯ ГАЙВОРОНСЬКОГО

Місто Костянтинівка Донецької області є батьківщиною Василя Гайворонського — видатного українського письменника, який потрапив за кордон і став одним із визначних письменників діаспори. Цього року відбувся круглий стіл у Костянтинівському міському музеї, присвячений творчості Василя Гайворонського, в якому брали участь представники як місцевих навчальних закладів, так і професори з центра області. Наприкінці заходу учасниками круглого столу було прийнято звернення до місцевої влади з проханням перейменувати місцеву бібліотеку імені М.Горького на бібліотеку імені Василя Гайворонського.

Василь Гайворонський був заступником головного редактора журналу «Літературний Донбас» у 30-х роках. Його заарештували разом з головним редактором Г.Баглюком та звинуватили в троцькізмі. У автобіографічній довідці на адресу свого видавця за кордоном Юліан Гайворонський писав: «На кінець 1933 року в нас на Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього українського. І цей сподіваний наступ почався з того, що одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі — Баглюка й мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали». Член ВАПЛІТЕ Василь Гайворонський був висланий за межі України, втік із заслання і переховувався на Кавказі. Після переїзду 1944 року до Львова емігрував у Сполучені Штати Америки. Як стверджують очевидці подій, головним результатом арешту українських письменників Донбасу була цілковита русифікація як письменницької організації, так і її друкованого органу — «Літературного Донбасу». Відразу після арешту В.Гайворонського та Г.Баглюка журнал став видаватися виключно російською мовою.

Спроба повернути ім’я Василя Гайворонського на його малу батьківщину зустріла величезний опір. Місцеве костянтинівське видання «Знамя индустрии» розпочало інформаційну кампанію з боротьби з громадською ініціативою за надання бібліотеці імені Василя Гайворонського. Замість цивілізованої дискусії почалася дискредитація самого письменника. У номері газети за 12 лютого 2009 року з’явилася публікація під красномовною назвою «Василий Гайворонский — патриот или прихвостень фашистких оккупантов?». Видання надало можливість висловитися виключно опонентам ідеї надання бібліотеці імені Василя Гайворонського, звинувативши останнього в колаборації з нацистським режимом. Головним аргументом на користь цього була робота Василя Гайворонського головним редактором українського часопису «Відбудова» в місті Костянтинівка під час німецької окупації. Директор централізованої системи міських бібліотек Т.Оратовська, в якої брали інформацію до зазначеного матеріалу, стверджувала наступне (переклад з російської): «Наш бібліотекар Ірина Кравченко проаналізувала оповідання Василя Гайворонського, які наявні у нас. Ці твори належать до американського періоду його життя. Наш спеціаліст відзначив їх як зрозумілі широкому колу читачів. Написані максимально просто, майже примітивно. Характери персонажів розкриваються виключно через їхні вчинки. У змісті відсутні психологізм, не розкривається внутрішній світ героїв. Тобто це просто читання для відпочинку, від якого навіть трохи не віє патріотизмом». Подібні характеристики можна було би прийняти за документи, написані за брежнєвських часів у СРСР. Проте вони є реальністю сьогодення Донбасу.

ЧОМУ СТУС?

Кампанія колишніх та дійсних студентів Донецького національного університету за надання йому імені Василя Стуса продовжується. Попри те, що вже відбулися загальні збори трудового колективу університету, на яких було вирішено не надавати жодного імені навчальному закладу, продовжується робота з подальшого планування просвітницьких та культурних акцій, присвячених Василю Стусу в стінах ДонНУ. Ректор Донецького національного університету Володимир Шевченко заявив на прес-конференції, що ініціатива студентів є політичною акцією, однак він не може сказати, до якої політичної сили належить дана кампанія. Очевидно, адміністрація університету досі не може повірити в те, що студенти могли самотужки дійти до визнання як самого Василя Стуса, так і ваги його імені.

Як бачимо, виступ студентів є лише однією з ланок сучасного українського відродження Донбасу, який свідчить про наявність нової генерації, що прагне жити та впорядковувати навколишній світ, відмовляючись від «здобутків» тоталітарного та колоніального минулого. Те, що практично у всіх цих випадках їм протистоїть місцева влада та бюрократія всіх рівнів, лише свідчить, що вони на правильному шляху. Як писав гуманіст зі світовим ім’ям Антуан де Сент-Екзюпері: «Щойно встав уранці, дав собі лад — наведи і лад на своїй планеті».

КОМЕНТАРI

Володимир БЕРЕЗІН, директор Еколого-культурного центру «Бахмат», м. Артемівськ Донецької області:

— Позитивом є навіть те, що є протидія всім цим трьом заходам. Це означає, що ініціативи є нормальними. Добре, що триває дискусія, яка породжує суспільний інтерес. Дискусія виходить за межі окремих громадських акцій і породжує головне питання: «Чи є в нас Україна?». Займаючись питаннями впорядкування та організації культурного середовища ще на початку 1990-х, я був переконаний, що допоки вулиці носять імена тоталітарних вождів, наприклад Артема, ми можемо повернутися в минуле. Наприклад, в Артемівську є чотири пам’ятники Артему, якого зараз піднімають на щит як головного ідеолога сепаратизму. Такі випадки не поодинокі. Однак донецька земля має достатньо імен справжніх героїв та діячів: Василя Стуса, Володимира Сосюри, Василя Гайворонського, Олекси Тихого і багатьох інших, якими варто називати вулиці, проспекти і навіть міста. Ініціатива колишніх та дійсних студентів Донецького національного університету щодо надання імені Василя Стуса є позитивною і свідчить про зрушення суспільної думки в різних містах Донецької області. Присвоєння імені університету — це надання йому філософії розвитку, так само як назва квітки невід’ємна від її пахощів та форми.

Євген ШАПОВАЛОВ, голова Товариства імені Олекси Тихого, м. Дружківка:

— Справа в тому, що Донеччина і Донецьк — це різні речі. Донецьк не є відображенням Донбасу в цілому. Хоч Донецьк і є начебто столицею нашого краю, але, як і всюди, на Донбасі населення великих міст живе окремо і суттєво відрізняється від мешканців сел, селищ, райцентрів і невеликих міст. І тому коли нас усіх називають «донецькими», це не правильно, тому що в Донецьку мешкає десь понад мільйон людей, а на Донбасі — майже шість.

Коротко розкажу про один випадок з моїм другом. Минулого року він був у Барселоні. Гід-іспанець запитував, хто звідки є. На Донецьк він не зреагував ніяк, але товариш, згадавши мене, сказав, що наш земляк Василь Стус. Той гід одразу закивав головою, Стуса він знав. Звідки?! «Він перекладав нашого Гарсіа Лорка». Товариш був приголомшений. Як, не знають площу Леніна, Першу лінію, вулицю Постишева, Університетську, які знає весь Донбас, а знають «якогось» Стуса, якого у Донецьку мало хто знає! Те, що було організовано протидію наданню університету імені Василя Стуса, — просто ганебно.

Таке ж і в нас у Дружківці з перейменуванням вулиці Тухачевського на вулицю Олекси Тихого. Різниця тільки в тому, що усі мешканці вулиці на сході громадян підтримали перейменування, а депутати (ви здогадуєтеся, яких партій) начхали на волевиявлення своїх виборців. Вони поставили жахливе запитання: «А що зробив Тихий для нашого селища?». Те ж саме в Донецьку. Бо влада одна — донецька. І ця влада поза культурою, влада не народна, а олігархічна.

Станіслав ФЕДОРЧУК, Донецьк
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments