Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.
Пантелеймон Куліш, український письменник і громадський діяч

Тридцять хвилин з Амосовим

Національна телекомпанія створила фільм про великого вченого
7 лютого, 2007 - 00:00
ФОТО З АРХІВУ «Дня»

У творчому об’єднанні документальних фільмів Національної Телекомпанії (УТ-1) завершена робота над новим фільмом «Микола Амосов. Думки та серце». Незабаром відбудеться його телевізійна прем’єра.

«Не стоїть село без праведника» — такий, напевно, вищий знак і образ Миколи Михайловича Амосова. Він був звичайною людиною, з усіма вадами характеру й спокусами буття, але з незвичайним призначенням. З камертоном совісті абсолютно чистого звучання. Не мав наміру стати ні великим хірургом, ані знаменитим вченим-кібернетиком, ні сенсаційним письменником, і блискуче поєднав ці іпостасі. Побачити його знову, почути голос, відчути захоплення через усмішку, обійняти неповторність — подія і подих щастя. Такі ворота й відчиняє нова документальна стрічка каналу УТ-1 (автор сценарію Наталя Коваленко, режисер Людмила Павлюк, оператори Валентин Юрченко та Фелікс Шевардін).

З минулого — й це не можливо не стверджувати — на нас споглядають й Амосов і Юрченко. У особистому архіві Людмили Павлюк збереглися унікальні амосовські кіносвідчення, відзняті свого часу одним із героїв Чорнобиля, які пішли від нас, Валентином Юрченком. Вони немов були заповідані ним сучасникам. Український глядач їх ніколи не бачив...

Наукові корпуси медицини, що розташовані за залізницею над Києвом. Разом із Миколою Михайловичем ми стрімко прямуємо до його хірургічного приміщення, під рядки Юрія Щербака з давнього його вірша: «Легким тренированным шагом Амосов поднимается на Батыеву гору. Он спешит — сегодня три операции с отключенным сердцем...» Долаємо віадук, що з’єднує стару і нову будівлі клініки, услід за хірургом... Потрапляємо до палати, коли Микола Михайлович, у своїй манері, з ласкою і любов’ю, але не сюсюкаючи, поступово змушує малюка «розговоритися». Адже спочатку маленький пацієнт показує свій вік лише на пальцях... Професорський кабінет. Інший хлопчик, старший, сором’язливо дякує Амосову за те, що той урятував його маму. Лікар сміється: «А мамі спасибі, що видужала після ускладнень, які виникли після операції». Малолюдна ранкова алея в межах Ярославового граду: Амосов у своєму бойовому протистоянні недугу та віку. Тендітний і непохитний... Протягом півгодини екранного часу раптом розгортається все життя та доля страстотерпця. Як же це вдалося? Таємниця ця — любов і мистецтво.

Звичайно ж, «жива вода» своєрідного епосу — Амосов наочно, його вигляд, думки та слова. Ось він говорить у кадрі, швидко, чітко, зі своїм «оканням»: «Я пройшов усю хірургію. Зробив тисячу із гаком резекцій шлунка, три тисячі, напевно, резекцій легенів, кишки там, і все, навіть урологія, й кінцівки, і всім цим займався. Але хірургія серця — це найбільш ефективна хірургія». І ще його пряма мова в 1983-му: «Необхідно, аби над кожним лікарем і хірургом тяжіло постійне відчуття цінності людського життя, яке позбавляло б його спонук оперувати заради самої операції. Я завжди керувався цим правилом, оперував у тому разі, якби взявся оперувати свого сина, брата, матір».

І дійсно, найважчих хворих Амосов оперував сам, усілякий раз приймаючи ризик на себе. Одні казали — нікому не довіряв, інші — був дуже відповідальним. Не відмовляв навіть тим, у кого майже не залишалося шансів на виживання. Знав, чим це може скінчитися, і все ж бажання перемогти смерть переважувало... Був жахливий день — патологоанатомічна секція дівчинки, загиблої з його вини. Так виникли перші рядки «Думок і серця». Хірургія була і його щастям, і його стражданням.

Канва цього життя, її вертикалі вельми відомі світу — і перший апарат штучного кровообігу власної конструкції в Україні, який відкрив доступ до «сухого серця», а потім винахід антитромботичних протезів клапанів, і вибух у барокамері, який коштував життя, й відмова від пересадки серця через етичний поріг перед вилученням ще живого серця, нехай навіть у приреченої. Але одна справа просто тримати це в ящику пам’яті, й зовсім інше — знову стикнутися із пристрастями Амосова. Творці фільму знайшли безпомилковий і хвилюючий хід. Подорож у його дні з людьми, які знали й любили Миколу Михайловича, які працювали з ним.

Наприклад, згадує професор Леонід Ситар: «Мені довелося виконувати першу в Радянському Союзі операцію повної заміни дуги аорти. Амосов попросив, якої б години не закінчив, подзвонити йому. Операція розпочалася о десятій ранку, а скінчилася о першій ночі. Я подзвонив йому, й він запитав:

— Хворий живий?

— Живий.

— А сеча у хворого є?

— Є.

— А у тебе?

А сеча — показник того, що людина жива...»

Розповідає Михайло Зіньковський, дитячий кардіохірург, член-кореспондент АМН України: «Часто хірургію порівнюють із мистецтвом. Не можна сказати, що він красиво оперував. Він оперував розумно, й через те — надійно. Він був суворий і навіть злий. Але в ньому була якась внутрішня інтелігентність. Він лаявся на операціях, але не було лайки нецензурної».

Слова Геннадія Книшова, нинішнього директора Інституту сердечно-судинної хірургії, Героя України: «Він виявився першовідкривачем. Це дуже важливо, для цього потрібно мати цивільну відповідальність, коли ти берешся уперше й робиш цю операцію. Він був надзвичайним ще й через те, що пройшов школу війни. І там потрібно було приймати швидкі рішення. І йому це вдавалося...»

Уявна нетерпимість, а насправді — демократизм Амосова. Згадує Юрій Панічкин, першопроходець в ендоваскулярній хірургії: «Працювали ми дуже пізно, і збиралися додому, коли у клініці вже нікого не було. Йдемо ми зі своєї Батиєвої гори, і він знову починає робити зауваження: «Ти і те не так робиш, і це». А я набрався нахабства, й кажу: «Скільки можна лаяти, ну хоч би раз похвалили, а то руки опускаються, працювати не хочеться». На що він відповідає: «А вони у тебе ніколи й не підіймалися». А я на той час уже завідував лабораторією».

Математична формула щастя... Амосов вважав себе «сухарем» і мав думку, що лише розум — двигун прогресу. Насправді, ухвалюючи важкі рішення, він стримував почуття. Кілька разів, через часті смерті, полишав хірургію, подав заяву про звільнення з директорської посади, коли ще багато років міг би бути директором і міг оперувати. Але ось слова Катерини Амосової, члена-кореспондента АМН України, тієї дівчинки з кісоньками, яка якось утішала батька в часи невдач: «Він страждав через те, що все так різко скінчилося. Але він зробив приголомшуючу річ своїм відходом — він мобілізувався і пішов вчасно, пішов гідно, на гребені. Я не вважаю, що у нього були ілюзії, що він буде затребуваний, не заросте народна стежка. Він усвідомлював інше — як важливо піти вчасно». «Так, я можу оперувати, але коли у мене тремтять руки, і це видно, як до мене може йти хворий?».

Амосов і сторінки його прози. У щоденниках, що залишилися, не раз зустрічаються визнання і роздуми — хочеться писати, але є й хірургія. Хоча свою обдарованість усвідомлював. У кадрі Юрій Щербак: «Якщо говорити про його літературу, він мені одного разу сказав: «Юро! Невже ви не можете зрозуміти, що всі мої операції нічого не варті? Одна книжка залишиться, й по ній пам’ятатимуть». «Думки та серце» сприймали так: ну, медик, лікар, він знає драматичні сторони життя, свою професію, і ось написав документальну повість. Насправді це був новаторський стиль на зразок «Аеропорту» або «Готелю» Артура Хейлі».

І легендарна амосовська фізкультура, цей унікальний експеримент на собі довжиною у життя, і операція на серці продовжили йому віку, хоча помер він, на щастя, легко. Роздумами Катерини Амосової ці точки над «i», нарешті, розставлені.

Чи був Микола Михайлович відображенням своєї епохи? Безсумнівно, впритул до певних «табу». І все ж він перший, і, можливо, навіть єдиний, хто не будучи дисидентом, завжди говорив правду й лише правду. І система використала його феномен. «Безпартійному Амосову, — розповідає у фільмі Юрій Шаповал, — дали можливість стати депутатом Верховної Ради, він бував за кордоном. Йому не заборонялися якісь сміливі висловлювання. Зрозуміло, це була дозована демократія». Однак домігся її, нехай у обмеженій свободі думок, принаймні в Україні, лише він. І ще важлива думка Юрія Шаповала: «Амосов радикально відрізняється від нинішнього покоління, де кожний крок, навіть при дуже гарних відносинах, не вирішується без грошей, без розрахунку. Він був поза цим».

Миколу Михайловича й за життя любили в народі. На маршрутках до його дітища, хоча воно тоді й не носило його імені, було написано — «Інститут Амосова». Таким чином, він є зворушливою київською легендою — від раптової появи в інституті туберкульозу, на початку 1950-х, безвісного хірурга з Брянська — до їзди у трамваї й електричці на роботу. Але найголовніше — Амосов залишив нам еталони моральності й етики, у кращому розумінні цих понять, і фільм, який дивишся на одному диханні, воскрешає їх. Народжений немов для вічності, незаплямоване серце на всі часи, цінував кожен день, не зраджуючи себе жодним вчинком, мучився невдачами й як ніхто радів урятованим життям. Бути схожими на нього важко, майже неможливо, але необхідно. Отже, не пропустіть фільм!

Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments