Трохи адреналіну, водних процедур і краси

ЕКСТРИМ

Колона знову розділилася. На маленькій раді племені вирішено заїхати у Миколаїв. Ми вирушаємо до цього міста вже разом із президентом Всеукраїнського автомобільного клубу журналістів — Людмилою Мех.

Наша машина завдяки президентському статусу пасажира стала головною. Попереду тільки міліцейська дев’ятка з мигалкою. Причому свою дороговказну роль та виконувала дуже грамотно: на пристойній швидкості, плавно, але впевнено розчищаючи шосе від машин.

Погода, мов на лубковій картинці: сонце, синь.

На табличці біля дороги старанно зафарбовані зачіпки букви «д». У результаті вийшла — Труполюбівка. Колгосп імені Тарантіно.

В’їжджаємо у крихітне містечко. І тут трапляється екстремальна ситуація. Якийсь дід зупинився на своєму возі прямо за поворотом — з приятелем поговорити. Ні його самого, ні його триметрової копиці на возі за поворотом не видно.

Міліціонери, оторопівши, обігнули віз першими, але вимушені були виїхати на протилежний бік траси. Ми — вискакуємо другим номером і опиняємося на відстані семи метрів із сірими «Жигулями», що мчать назустріч. Секунди стали довгими. Водій «Дня» не розгубився і чітко спрацював праворуч, одночасно зреагував і другий шофер, пустивши автомобіль на рівне узбіччя.

Коли небезпека минула, Людмила Григорівна вдячно сказала Володі: «Я знаю, що треба робити в таких ситуаціях: треба не кричати! Під руку водію»... Дід, мабуть, ще й посварив нас напослідок.

У такій обстановці, близькій до бойової, добираємося до Миколаєва.

ВОДОЛІЙ

Наші знайомі по автопробігу хвалили тамтешній басейн «Водолій». Туди, мовляв, «із Києва спеціально приїжджають», головна миколаївська визначна пам’ятка. Що ж, цікаво подивитися на штучну водну феєрію.

Випереджаючи цю історію, треба розповісти про нашу з Володею неуважність. Сконцентрований Вова за кермом. Як тільки він залишає штурвал, відразу запитує, де його посвідчення, чашка, блейзер. Зазвичай Володя у таких випадках допитує дружину. Але навіть по мобільнику вона навряд чи може допомогти йому в іншому місті. Я ж, замість того, щоб відповісти на його запитання, сам починаю з’ясовувати: чи не бачив він мою майку, шорти і записник. Загалом, ми знайшли один одного. Але це так — вступ.

Влаштувавшись у готель, під’їжджаємо в сутінках до знаменитого басейну.

Плавки десь у сумках. Вова признався, що не знав, що вони ще знадобляться, тому кинув їх де попало.

Я взявся його заспокоювати: «Не хвилюйся, шукай». Проходить десять хвилин, п’ятнадцять: половина багажника була вже всіяна сонюковськими лахами.

Тут до мене доходить: що це я за Вову переживаю, якщо своїх плавок не знайшов. Приступаю.

Найобразливіше, що після того як просвітлений Сонюк із криком: «Ось вони!» витяг їх із якоїсь бокової кишені, де зберігалося печиво, я ще продовжував розкопки. Нишпорячи по всіх сумках, я засмітив решту багажника. Загалом він став схожий на салатницю з вінегретом. Стою, гризу в роздумах ручку.

Підходить один із учасників автопробігу:

— Не пий чорнило!

Витягуючи стило з рота:

— Чорнило, змішуючись із кров’ю, дає кращий текст.

Він засміявся, а потім глянув у наш багажник і трохи не знепритомнів:

— Ви що, речі без сумок возите?

— Так, — кажу, — зручніше: руки вільні. Проблема в іншому — плавок не можу знайти.

— Давайте швидше, — він подивився на годинника, — вже час «Вечірньої казки» — дев’ята година.

Але мені — не до казки. Сонюк робить широкий жест:

— Слухай, у мене є труси — вилиті плавки. Здалеку не відрізниш. Бери.

Я хапаю кульок із рушником та милом і, зітхаючи, йду на цю змову із совістю.

Вже в роздягальні з’ясувалося, що водні труси я можу натягти тільки на одну ногу. Коли ж я подивився у дзеркало, там був незнайомий товстий чоловік у трусах від ляльки.

Відправляючись у душ, я сумно взяв пакуночок із милом і... тут сталося диво: згорнувшись калачиком, там тихо дрімали плавочки! Ур- р-ра! Той єдиний випадок, коли я поклав річ на її законне місце, до банної приналежності, і зіграв зі мною злий жарт. Кинув би їх, як завжди, під автомобільний килимок — давно б знайшов.

Повернувши товаришу ляльковий трикотажний виріб, я побачив, нарешті, у відображенні струнку та привабливу людину-амфібію.

Сам басейн у Миколаєві — нічого особливого. Але дитячий — клас! З його дна і боків б’ють різноманітні гейзери. Хтось, лазячи ногами по трубах, поважно роз’яснював потрібність цієї процедури для хребта; хтось намагався зробити так, щоб спрямовані струмені масажували спину, але за десять хвилин всі ми впали в ейфорійний стан щасливого дитинства.

Цей стан чудної гармонії навіть не був сильно порушений, коли одному з нас із неба на голову звалилася життєрадісна дівчина. Ну, не з неба, а трохи нижче — з гірки, але також неслабо. Однак наш хлопець виявився міцним, витримав. І зарахував це непорозуміння як одну із вправ: тренування шиї з допомогою падаючих дівчат.

Чи треба говорити, що коли ми прибули вночі до готелю, Сонюк став шукати паспорта. Цього разу він дійсно був у мене в кейсі — Сонюк сунув мені його, відійшовши увечері від реєстратури. Але про це не пам’ятали ні він, ні я.

ДОДОМУ!

Вранці люб’язно прибуло миколаївське телебачення. Прес-конференція вийшла насиченою. Ми наче наново прокрутили через себе всі дорожні враження...

Знову мчимо вдалину під заколисливий шепіт коліс. Батьківщина демонструвала все, на що здатна: ніжні луги з хороводами яскраво- червоних і бузкових кольорів; могутні ліси, що створювали зелені арки над дорогою; затишні подушки хмар. Навіть трикутні вежі електропередач стали якимись домашніми та жіночними, схожими на домогосподарок, що розвішують мотузки для білизни...

Президент фонду «Журналістська ініціатива» Людмила Мех розповіла дорогою, як свого часу здійснилася одна із найблискучіших її ініціатив : у Брюсселі було підписано офіційну угоду про співпрацю між Міжнародною федерацією журналістів та Спілкою журналістів України. І сталося це саме 6 червня. Відтоді цей день і вважається Днем української журналістики.

Шостого червня стартував автопробіг. Про цей день ми говорили, завершуючи подорож. За рахунком це вже шостий автопробіг. Все з’єдналося. Напрошувався висновок: колись рідна журналістика офіційно влилася у світові процеси, значить, і автопробігу непогано б перетнути кордон. Хоча б Польщі. А краще — вирушити в європейський тур. Вітчизняного досвіду вже вистачає. Треба продовжувати експансію України на Захід!

А поки що для нас розкрив свої Золоті ворота Київ.

Генеральні спонсори автопробігу — «Страхова група ТАС», «Бош», «Нафтогаз України», Держадміністрація з туризму