Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

«Україна з’являється на літературній мапі світу»

Микола РЯБЧУК — про те, чому проведення конгресу ПЕН-клубу в нашій країні важливіше за Євробачення
25 жовтня, 2016 - 14:17
ФОТО АВТОРА

Із Галісії — в Галіцію. На 82-му конгресі світового ПЕН-клубу в маленькому містечку Оренсе було ухвалено важливе рішення для нашої держави — наступний з’їзд міжнародної організації відбудеться в Україні. Медіа чомусь не зовсім зреагували на таку новину, але це не змінює той факт, що до України приїдуть понад двісті письменників і мислителів світу, які відкриють для себе нашу культуру і літературу. Варто зазначити, що одним із ключових акцентів міжнародного ПЕН-клубу є правозахисна діяльність. Створений 1921 року з ініціативи англійських письменників Кетріна Емі Доусон-Скотта і Джона Голсуорсі, він діяв передусім як профспілка, своєрідна самопоміч репресованим письменникам. Захист свободи слова, міноритарних мов і культур, протидія мові ненависті та всім формам дискримінації — таке її завдання. Про що говоритимуть на наступному конгресі, чому російська делегація намагалася зашкодити ухваленню рішення про з’їзд в Україні та які тепер постають виклики для українських організаторів цієї масштабної події, — в інтерв’ю з публіцистом і письменником, президентом Українського ПЕН-клубу Миколою РЯБЧУКОМ. 

— Пане Миколо, нещодавно ви заінтригували всіх новиною про конгрес в Україні. Літературний критик Ганна Улюра цікаво зазначила, що цей з’їзд ПЕН-клубу — «спроба озвучити наші проблеми у загальносвітовому контексті».

— Так, це справді дуже важлива подія і можливість показати нашу країну в міжнародному масштабі. До нас приїдуть одні з найвидатніших письменників світу, делегати, які матимуть можливість побачити, що в нас є сильне опінієтворче середовище, цікаві літератори, що в нас розмовляють іншими мовами. Україна з’являється на літературній мапі світу. Ця подія може відкрити шлях для українських перекладів за кордоном. Адже легше перекладати з тої мови та літератури, про існування якої знаєш, чи не так?

Формальне рішення було прийняте цього року в Галісії. Однак ми з Андрієм Курковим фактично рік працювали над лобіюванням цієї ідеї. Все почалось із візиту президента світового ПЕН-клубу Джона Ролстона Сола в Україну. Ми його запросили до Києва, організували прес-конференцію, зустріч у Києво-Могилянській академії, Андрій Курков возив його на Одеський фестиваль. Він зрозумів, що ця країна варта уваги. Потім було довге листування.

«РОСІЯНИ СТАВИЛИ НАМ ПАЛИЦІ В КОЛЕСА, ДЕ ТІЛЬКИ МОГЛИ»

— Відверто скажу, що мені доводилось пояснювати елементарні речі, починаючи від того, що в Україні влада не вбиває журналістів (я, хоч і не дуже люблю нинішній уряд, але принаймні в цьому його не підозрюю), закінчуючи нефортунними заборонами на імпорт в Україну російських книжок. Я мушу пояснювати, що це насамперед економічні санкції щодо країни-агресора, бо вони думають, що в нас жорстка цензура, як у Росії. Одне слово — було чимало підготовчої роботи. І, звісно ж, — російський опір. Вони ставили палиці в колеса, де тільки могли. На конгресі було двоє делегатів російського ПЕН. Одна досить сумирна пані та вкрай агресивний молодик, віце-президент тамтешнього ПЕН-центру.

— Андрєй Новіков-Ланской?

— Саме. Для мене промовистим є той факт, що він завідує кафедрою журналістики в Академії державної служби при президентові РФ. Письменник, так би мовити, в цивільному. Яким правозахистом може займатися переконаний путініст? Після нашого представлення він намагався безсоромно дискредитувати Гульнару Бакірову як нібито членкиню забороненого («екстремістського»!) «Меджлісу». А про Сенцова сказав, що це взагалі не наша справа, бо він ніякий не письменник. Я взагалі дивуюся, як міжнародний ПЕН досі терпить цю делегацію, яка не має нічого спільного із правозахистом. Їхній ПЕН, як і, зрештою, їхня Церква, — це лише філія російського уряду. Донедавна там були непогані люди, натомість зараз ним займаються отакі ось люди, які витурили з керівництва Людмилу Уліцкую та всіх інших антипутіністів. Це — велика проблема. Міжнародний ПЕН нібито це розуміє, але не наважується призупинити їхнє членство. Хоча формально мав би. Те, що їм не вдалося зірвати рішення щодо України, я вважаю певним успіхом.

«НАТИВІЗМ — ГОСТРА РЕАКЦІЯ НА ГЛОБАЛІЗАЦІЮ»

— У своїй доповіді ви озвучили тему з’їзду в Україні — «Підзвітність урядів та відповідальність інтелектуалів». Чому саме таке поєднання?

— Тема має бути цікавою для світу, але й відображати українську специфіку. Мені насамперед хотілося б наголосити на темі Криму й становищі кримських татар, а також проблемі біженців із Донбасу. Та тематика, яку я запропонував, можливо, аж надто широка, але вона дає можливість говорити про глибокий конфлікт між цінностями та інтересами. Уряди не завжди готові жертвувати інтересами заради цінностей. Це — великий докір Заходові. Однак також є проблема  відповідальності інтелектуалів, яку ще більше загострюють кризові ситуації. У різних країнах ми бачимо повернення до націоналізму, чи, краще сказати, нативізму. Це гостра реакція на глобалізацію, яка відбиває загальну тенденцію, — від Америки до Східної Європи, включно з сусідньою Польщею, та й Україною, зрештою. Звісно, глобалізація має свої негативні аспекти. Проте відповідь, яку пропонують нативісти, на мій погляд, є неадекватною. Вона нічого не вирішує, лише посилює суспільні неврози. Треба шукати якогось балансу інтересів. І саме тут інтелектуали повинні відіграти велику роль. Тому що багато хто з них фліртує із нативістськими поглядами. Псевдотрадиціоналізмом, якщо точніше.

Я вважаю, що обидві сторони мають і права, і обов’язки. Я вже згадував про абсолютно безвідповідальну позицію наших російських колег. Навіть якщо ти думаєш, що «Крим наш», ти повинен боронити тих людей, яких незаконно ув’язнюють. Так само і цих блогерів російських, яких ув’язнюють лише за власну думку. Я вже достатньо стара людина, і тому реаліст. Розумію, що не в усіх країнах можна вільно висловлюватися. Ніхто не очікує від російського ПЕН, тим паче — сьогоднішнього, різкого засудження окупації Криму. Сьогодні в Росії сама така думка(!) є кримінальним злочином. Але висловити «глибоку стурбованість» репресіями в Криму чесна людина може й за цих обставин. Є загальні принципи, які конче слід боронити. За думку не можна садити в тюрму, це роблять лише тоталітарні режими. І російський ПЕН мав би про це чесно сказати.

— Останнє запитання про ці українсько-російські відносини. Коли почалися Майдан і війна, було зрозуміло, що ситуація в Росії не надто оптимістична, але все ж таки залишались якісь острівки свободи. Зараз все виглядає сумніше. Чи можна ще сподіватися на якийсь інший голос із Росії?

— Останні соціологічні опитування показують, що є кільканадцять відсотків громадян, які незгідні з політикою уряду, зокрема й щодо України. В Росії 15% — це двадцять мільйонів людей. Це не мало. Інша річ, що є мовчазна більшість, яка домінує і формує загальне враження про сьогоднішню Росію. Я не вважаю, що ситуація безнадійна, вважаю, що треба підтримувати контакти з тими людьми, які мислять тверезо, або вагаються. Які готові мислити.

«ДО НАС ПРИЇДЕ ДВІСТІ ЛЮДЕЙ ІЗ ЦІЛОГО СВІТУ, ЯКІ ФОРМУЮТЬ ГРОМАДСЬКУ ДУМКУ У СВОЇХ КРАЇНАХ»

— Ви казали про обов’язки. Потрібно визнати, що ця подія є також обов’язком для наших бізнес- та політичних еліт, які мали б зрозуміти важливість такого заходу в Україні. Новина, яка справді варта уваги, чесно кажучи, булькнула під воду в інформаційному просторі. Чи це неготовність, чи просто варто більше пояснити? У вас немає якихось острахів із цього приводу?

— Ви знаєте, в мене протягом цілого життя є острахи, але я знаю, що треба просто робити свою справу. Це — наш камінь Сізіфа. Треба його піднімати нагору, навіть якщо він скотиться знову додолу. Ми маємо мудрих людей у різних середовищах, треба співпрацювати й контактувати з ними. Ще раз підкреслюю, це — великий шанс. До нас приїде двісті людей із цілого світу, які формують громадську думку у своїх країнах, які впливають на інших мислячих людей. Недооцінювати цей фактор було б просто безвідповідально. Якщо наші еліти цього не зрозуміють, тоді вже не знаю...

— Ви згадували про суму в сто тисяч євро...

— Це мінімальна сума. Заходи, що відбувалися в канадському Квебеку та галісійському Оренсе коштували 200—300 тисяч. Ми виходимо на 100 тисяч мінімум, враховуючи те, що Україна дешевша.

«ПОТРІБНІ ПРОФЕСІОНАЛИ, ЯКІ МАЮТЬ НАВИЧКИ ПРОЕКТНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ»

— Ви можете виказати якусь інформацію, чи вже є якісь домовленості?

— Український ПЕН-клуб не має ресурсів і кадрів, які б цим могли займатися. Потрібні професіонали, які мають навички проектного менеджменту. Ми вже домовилися з кількома людьми, в яких є досвід такої праці. Але поки це не фіналізовано, я не поспішатиму із заявами. Скажу, що є вже певні напрацювання та орієнтовний бюджет.

— Також ви оголосили, що з’їзд відбудеться у Львові. Це остаточне рішення?

— Майже остаточне. Якщо нічого надзвичайного не трапиться, то буде так. Чому Львів? Це — місто з культурним середовищем, якому принаймні не треба пояснювати, що таке ПЕН-клуб. Тут відбувається багато літературних подій, фестивалів, умови відповідні. Для фінансування ми шукатимемо і внутрішні фонди, й міжнародні. Я намагатимусь це діло координувати, але треба ангажувати всіх, звісно. Роботи багато.

— Якою є візія майбутнього конгресу?

— Конгрес триває п’ять-шість днів: проводяться два-три пленарні засідання, а далі — робота в комітетах. Теми — допомога репресованим письменникам, література проти війни, переклади, права жінок, меншин і т.д. Поза цими заходами відбудеться безліч читань, презентацій, письменники відвідують школи. Можемо показати місто і країну. Направду це — подія, яка має стратегічне значення. Я не очікую якихось швидких результатів, але це посприяє інтеграції нашої літератури у світ.

Олеся ЯРЕМЧУК, Львів — Вроцлав
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments