Одна із ознак мистецтва - це його нестримний вплив на розвинений інтелект.
Микола Хвильовий, український прозаїк, поет, публіцист

Українська книжка в боротьбі за незалежність

За Гетьманату та Директорії
2 вересня, 2011 - 00:00
СОФІЯ РУСОВА / ФОТО З САЙТА AT.UA
МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ — З ДІЯЧАМИ «ПРОСВІТИ» / ФОТО З САЙТА GAZETA.UA
ВИДАННЯ «ДРУКАРЯ» ПРИКРАШАЛА ГРАФІКА ГЕОРГІЯ НАРБУТА / ФОТО З САЙТА YANDEX.NET
Продовження. Початок у №147-148

Навесні 1918 року настав новий етап у житті України: 29 квітня УЦР була усунена від влади, гетьманом України був оголошений Павло Скоропадський, підтриманий німецькими військами, які свого часу Українська Центральна Рада запросила на допомогу в боротьбі з російським більшовизмом.

У «Грамоті до всього українського народу» П. Скоропадського, представника одного із найшляхетніших українських родів, попередник якого — Іван Скоропадський — був 1708—1722 рр. гетьманом України й намагався зберегти українську державність після поразки І. Мазепи, проголошувалася Українська держава (замість УНР), відновлювалися приватна власність, свобода торгівлі, приватне підприємництво тощо.

Було також задекларовано свободу слова й друку. Зазначалося, зокрема, що кожен може «В межах, установлених законом, висловлювати й писати свої думки, а рівно розповсюджувати їх шляхом друку або іншими засобами». Щоправда, слідом за гетьманською «Грамотою» запроваджувалася цензура й значні обмеження демократичної преси.

Тому недивно, що вже у середині літа 1918 року політика уряду викликала протести демократичних сил навіть у безпосередньому оточенні гетьмана. Так, група працівників державного апарату (всього 19 осіб, у т. ч. І. Стешенко, С. Русова, Л. Старицька-Черняхівська, О. Лотоцький) звернулася до нього з листом, в якому, зокрема, говорилося, що «останніми часами в більшості міністерств проводиться політика, яка зовсім не відповідає інтересам українського народу й Української держави, на чолі окремих міністерств стоять люди, які цілком байдужі або навіть ворожі до самої ідеї Української державності... Необхідно, щоб уряд рішуче провадив національно-демократичну політику, в зв’язку з чим мусять бути призначені на відповідні урядові посади свідомі українські громадяни, взагалі припинено русифікаторську для держави політику».

І це був не поодинокий голос протесту. Під їхнім впливом у гетьманському уряді відбувалися певні організаційні зміни. Зокрема, Міністерство народної освіти було реорганізовано в Міністерство освіти та мистецтва (червень 1918 р.), при якому було створено Головне управління у справах мистецтва і національної культури.

Директором Департаменту позашкільної освіти залишалася Софія Русова, самовіддана прихильниця української незалежності. Пізніше, після захоплення влади більшовиками, емігруючи, вона писала: «Прощай, рідна, дорога Україно. Кидаю тебе з одним палким бажанням усі свої старі сили віддати на визволення Твого народу...» Цей департамент домагався виділення коштів на розвиток позашкільної освіти з державної скарбниці, щоб вона перестала бути аматорською чи благодійною, якою переважно була раніше. В результаті законопроектом від 23 серпня 1918 р. було виділено на позашкільну освіту 6 млн. 449 тис. крб., а згідно із Законом від 3 вересня того ж року було асигновано ще 5 млн. 949 тис. крб.

Питання організації видавничої справи декілька разів розглядалися на засіданнях уряду. Обговорювалося, зокрема, питання про утворення Українського державного видавництва. «Йшлося, — як зазначав у своїх спогадах П. Скоропадський, — про утворення українського видавництва, в якому б друкувалася лише хороша українська література для народу». Та це були поки що лише наміри. Реальність була набагато складнішою. До того ж з вересня 1918 р. розпочалася реквізиція друкарень, прихильних до української справи.

Залишки українських діячів у гетьманському уряді намагалися спрямувати урядову політику на українізацію початкових шкіл та організацію нових середніх і вищих шкіл з українською мовою навчання, одночасно зберігаючи наявні російські навчальні заклади. На кінець 1918 р. число українських гімназій зросло до 150. Проблема їх забезпечення підручниками й навчальною літературою мала, як і при попередній владі, державну вагу. Тому гетьманський уряд у червні асигнував Міністерству освіти та мистецтва 2 млн. крб. (проти 10 млн. крб., запланованих УЦР) на видання підручників.

Навіть незначна фінансова підтримка активізувала видавничу діяльність українських видавничих осередків. Зокрема, згадуване видавниче товариство українського учительства Всеувито до кінця 1818 р. спромоглося надрукувати й розіслати по школах України 175 тис. букварів, 25 тис. читанок для вищих, початкових і середніх шкіл, 35 тис. задачників з алгебри, а також закінчувало друкування 50 тисяч Євангелій українською мовою, по 25 тисяч читанок для дорослих, підручників з природознавства та фізики.

До забезпечення книжками української школи долучилися й інші видавничі осередки. Так, «Вернигора» з червня 1918 р. організувала друкування шкільних підручників у Львові, матеріалів річних атласів — у Відні, а музичних творів Миколи Лисенка — У Липську. Видавництво «Час» випуск великого накладу перших двох частин читанки відомого педагога В. Доги організувало у відомій німецькій фірмі Отто Ельзнер (у березні 1930 року В. Дога був серед 45 підсудних так званої Спілки визволення України).

«Українська школа» започаткувала серійні видання. Зокрема, «Української педагогічної бібліотеки», в якій вийшли праці С. Русової, Я. Чепіги, С. Черкасенка, І. Франка. В подальшому разом із видавництвом «Дзвін» було розпочато видання серії «Шкільна бібліотека», де друкувалися твори красного письменства, передбачені шкільною програмою.

У гетьманські часи активізувалася діяльність видавництва «Криниця», де виходили твори художньої літератури. Зокрема, О. Олеся, Г. Чупринки, повні видання творів Лесі Українки, Леся Мартовича, Дністрової Чайки. Готувалося й академічне видання творів Т.Г. Шевченка, але, на жаль, воно не було реалізоване.

Видавництва «Просвіти», що утворилися (або відновили діяльність) за часів Української Центральної Ради, за гетьманської влади складали досить скромну частку загальнонаціонального видавничого процесу. І причиною була не лише слабка їхня матеріально-технічна база, а й та обставина, що антиукраїнські сили Гетьманату свідомо гальмували їхню діяльність. Тому в 1918 р. «Просвіта» мала всього шість видавництв (проти 12 у попередньому році), в планах яких було лише 10 видань.

Окремо слід сказати про кооперативне книговидання. Якщо до Першої світової війни українська кооперація мала лише два органи преси, то наприкінці 1918 р. 51 одиницю. З серпня 1918 р. починає видавничу діяльність одне з найбільших видавництв, що мало міцну матеріальну базу — «Книгоспілка». Видавництво мало широку програму своєї діяльності, зокрема, утворило відділи красного письменства, популярної літератури, шкільних підручників, а також у подальшому видання вітчизняної та іноземної наукової літератури.

Щодо мов тодішнього книговидання, то слід зазначити, що в 1918 р. книжок українською мовою було випущено 1084 (71%), російською — 386 (25%), іншими мовами — 56 (4%). У групі неукраїнських видавництв переважали, зрозуміло, російські, які зосереджувалися переважно у великих містах (Київ — 23, Харків — 5, Одеса — 4), їхня загальна кількість зменшилася на 33 одиниці в порівнянні з 1917 роком. У 3,4 разу зменшилася також кількість видань іншими (крім української та російської) мовами.

Разом із тим продовжувалася русифікаторська політика в галузі книгозабезпечення та книгорозповсюдження. Наприклад, Комісія представників вищих шкіл Києва (жовтень 1918 р.) доручила «Товариществу печатного и издательского дела авторов-издателей «Голос» увезти 20 вагонів наукової та навчальної літератури з Росії.

В той же час для розповсюдження українських книжок створювалися всілякі перешкоди: запроваджувалися високі тарифи, затримувалися книжкові вантажі. Невипадково видавництво «Час» звернулося до Міністерства шляхів (жовтень 1918 р.) з листом, де вказувалося, що «урядом не звернуто потрібної уваги на те, щоб найскоріше зв’язати продуцента книги з її споживачем».

Якість поліграфічного виконання української книжки, як і за попередньої влади, не відзначалася високим рівнем. Певна частина видавців розуміла «свободу друку» занадто буквально, піклуючись, у першу чергу, про збільшення власного капіталу. Проте видавничі товариства «Час», «Вернигора» та деякі інші дбали про поліграфічну якість своїх книжок, а видання «Друкаря» навіть відзначалися «дуже гарними віньєтками Нарбута».

Розповсюдження своїх книжок українські видавництва здійснювали переважно через мережу власних крамниць. Утворювалася навіть своєрідна мережа цих осередків, до якої увійшли книгарні «Друкаря», «Часу», «Криниці», «Вернигори». Зокрема, видавництво «Час» у 1918 р. мало понад 70 книгарень по всіх губерніях України.

Слід зазначити, що провідні українські видавництва, що вже накопичили певний капітал, не обмежувалися суто видавничою діяльністю, вони також підтримували важливі культурно-освітні заходи. Так, наприклад, видавниче «Товариство «Час» у Києві» в жовтні 1918 р. виступило ініціатором утворення «Фонду українських видавництв при Кам’янець-Подільському українському державному університеті». На урочистостях з нагоди його відкриття видавці (В. Королів-Старий) вручили його ректору проф. І. Огієнку вітальну адресу і 35 тис. крб. для заснування фонду заохочення в галузі історико-філологічних наук.

В цілому, українське книговидання за часів Гетьманату поступово набирало темпів. Це було наслідком тих демократичних процесів у видавничій справі, що були започатковані Українською Центральною Радою чи з ініціативи громадськості за час її існування: організація видавничих осередків різного типу, звільнення від утисків цензури, формування авторського і читацького середовища. У 1918 р. було зареєстровано 104 видавництва, що постали на всій території України, тобто за часів УЦР і Гетьманату створено близько 90 видавничих установ.

Успіхи П. Скоропадського були б значно вагомішими, коли б, з одного боку, патріоти України не ставили партійні інтереси вище за національні й свідомо не бойкотували проукраїнські заходи гетьмана. Наприклад, керівництво Української держави запросило на посаду новостворюваної Академії наук непримиренного противника гетьмана Михайла Грушевського. І лише після його відмови запросило на цю посаду В.І. Вернадського, який, хоча в цілому й прихильно ставився до України, але дуже сумнівався в можливості її духовного відродження.

У зв’язку з цим показовим є щоденниковий запис І. Огієнка від липня 1918 року: «Ректори І. Огієнко та Ф. Сушицький на довірочній двохгодинній аудієнції докладають гетьманові про сильне незадоволення українського громадянства через «антиукраїнську» гетьманську політику. Гетьман довго й докладно вияснює, як його бойкотують українські партії, не хотячи йти на відповідальну працю, через що Українська держава помітно обезсилюється, бо провінціальне життя не налагоджене відповідно» (Огієнко І. (митрополит Іларіон) Рятування України. — К., 2006. — С. 96).

З іншого боку, й сам гетьман не був послідовним у своїй політиці. Зокрема, запровадження гетьманською владою цезури, закриття окремих видавництв і реквізиція друкарень, обмеження прав земств у фінансуванні друкування підручників тощо призвело до гальмування книговидавничого процесу в Україні. Інакше й не могло бути: постійне балансування між зовнішніми проімперськими і внутрішніми національно-патріотичними силами та постійне озирання на фактично окупаційні німецько-австрійські війська не могли привести до інших наслідків. У листопаді 1918 р. у Німеччині відбулася революція, й німецькі війська з Українізи поспішили на батьківщину. Залишившись наодинці, П. Скоропадський своїм універсалом сповіщає про створення федерації з Росією, що прискорило падіння Гетьманату 14 грудня 1918 року.

На зміну Гетьманській державі прийшла Директорія — другий різновид центрального органу влади Української Народної Республіки, коли представники політичних (соціалістичних) партій напередодні повалення гетьманату ухвалили, що найвища влада належить Директорії з п’яти осіб на чолі з В. Винниченком.

У керівництва республіки не було єдності ні з політичних, ні з соціальних проблем, хоча воно хотіло задовольнити всі вимоги «трудящих мас». Більшість на чолі з В. Винниченком стояли за союз із більшовиками проти Антанти, інша частина, очолювана С. Петлюрою, була за спільні дії Директорії з Антантою проти більшовиків.

Україна була оточена ворогами з усіх боків. Відразу після падіння Гетьманату посилився рух радянських військ до України. На південно-східному кордоні нарощувалися російські антибільшовицькі сили під командуванням генерала Денікіна. Затиснута між двома потужними силами — Антантою з півдня й більшовиками з півночі — Україна не мала сили для боротьби. Нашвидкуруч зібране військо для повалення Гетьманату так само швидко розбігалося по домівках, щоб на місцях ділити владу й обіцяну землю.

Більшовицькі війська йшли на Україну без оголошення війни. Директорія була неспроможна об’єднати українські сили. Тому 2 лютого 1919 року вона залишила Київ, який негайно зайняли більшовики. В подальшому їй залишалося лише, під тиском ворожих військ, переміщуватися містами України допоки територія УНР не була повністю окупована більшовиками.

З вищевикладеного, гадаємо, стає зрозумілим, що Директорія не мала жодної можливості, щоб цілеспрямовано й у повному обсязі приділити належну увагу книговидавничій справі. Адже основна увага була зосереджена на боротьбі як із внутрішніми ворогами, так і з зовнішніми — Білою армією генерала Денікіна та англо-французькими військами, що висадилися в Одесі.

Проте навіть у таких складних і непевних умовах Директорія знаходила можливості, щоб підтримати українське книгодрукування. 25 грудня 1918 р. Директорія УНР «в порозумінні з організованим громадянством і політичними партіями» запропонувала посаду міністра освіти організатору й ректору Кам’янець-Подільського українського державного університету професору І. Огієнку, що мало важливе значення для організації й розвитку української видавничої справи. Один за одним за підписом міністра виходять постанови й розпорядження: про українізацію середніх шкіл, про відкриття нових українських гімназій, про підвищення платні вчителям народних шкіл, про обов’язкове загальне навчання, про допомогу українським освітнім видавництвам.

Утворенню національного інформаційного середовища засобами друку сприяло також заснування з початку січня 1919 р. Міністерства преси та пропаганди, головним завданням якого було «допомагати всіма моральними і матеріальними засобами найактивнішому розвитку публіцистично-літературної творчості та зміцненню серед українського народу національно-культурної й політичної свідомості через поширення для широких верств населення часописів, журналів, періодичних і неперіодичних видань, книжок і других форм друкованої продукції».

У структурі Міністерства був департамент преси і друку. З його подачі 24 січня 1919 року голова Директорії УНР В. Винниченко затвердив прийнятий урядом і підписаний міністром народної освіти професором І. Огієнком «Закон про утворення Головної книжної палати в Києві», згідно з яким в Україні вперше створювалася спеціальна державна установа «для реєстрації, — як говорилося в законі, — всієї друкарської продукції на Україні, наукового її систематизування та для обміну книжками з іншими книжними інституціями».

Прикметно, що В. Винниченко, не впевнений у виконанні даного закону адміністративним шляхом, адже з боку Дарниці радянські «визволителі» Муравйова вже обстрілювали Київ, звернувся через пресу «До свідомих громадян України». Про наші дії у ці буремні роки, писав він, будуть судити наші нащадки. Щоб їх суд був справедливим, потрібно зберегти весь друкований матеріал нашої епохи, надсилаючи його до новоствореної Книжкової палати.

Однак Головній книжковій палаті не довелося діяти в умовах незалежності. На початку лютого 1919 року більшовицькі війська захопили Київ і Палата перейшла під контроль радянської влади. Нарком освіти В. Затонський, пам’ятаючи ленінські настанови зображати себе «визволителями» українського народу від «буржуазних націоналістів», своїм наказом № 4 від 11 лютого 1919 р. зазначив, що «усі асигнування і намічені видачі по Міністерству народної освіти, затверджені попереднім урядом (тобто урядом Директорії!), залишені в силі й підлягають виконанню».

Украй важливим і невідкладним завданням, що постало перед Міністерством преси і пропаганди, було видання підручників для всіх типів шкіл України. Цим же переймалося згадуване видавництво Всеувито, яке найгостріше відчувало потребу в підручниках рідною мовою. Тому його правління в січні 1919 р. звернулося до Директорії УНР з проханням відкрити довгостроковий кредит на суму 3 млн. крб. на видання книжок (накладом 1 млн. 725 тис. примірників на суму понад 5 млн. крб.) для наступного 1919—1920 рр. навчального року.

Скликаний 23—28 січня 1919 р. Конгрес трудового народу, який висловив довіру Директорії, сприяв також організації української видавничої справи. Зокрема, в його шести комісіях було створено Культурно-просвітницьку комісію, яка була наділена законодавчими й контролюючими функціями в галузі книговидавничої справи. Комісія пропрацювала лише півтора місяця. Але й за цей короткий час вона чимало зробила для покращання книговидання й книгорозповсюдження. Зокрема, з її подачі уряд виділив Міністерству народної освіти 10 млн. грн. на видання підручників, іншої навчальної літератури, а також книжок для шкільних, масових та громадських книгозбірень, що здійснювали національну дошкільну, шкільну та позашкільну освіту. Отримало також одноразову грошову допомогу в розмірі 50 тис. грн. «Благодійне товариство видання загальнокорисних та дешевих книжок».

Напружена й складна військово-політична ситуація в Україні змушувала Міністерство народної освіти вживати різних заходів для покращання книгозабезпечення української школи. Для цього в його межах було створено Департамент державного видавництва шкільних книжок і приладів, який мав «уживати всіх можливих заходів для забезпечення всіх типів шкіл і просвітних інституцій шкільними книжками, приладами, словниками, картами, друками; збирати всі шкільні книжки та видавати їх; засновувати філії друкарень, книжкові комори».

Скрутне фінансове становище більшості видавництв та видавничих товариств, що були організовані на скромні кошти українських демократичних сил, не давало їм можливості посприяти налагодженню національного книговидання. Тому вони звернулися до Директорії з проханням виділити їм довгострокові й короткострокові позики та субсидії. Директорія, зважаючи на дійсну скруту видавничих осередків, ухвалила 24 лютого 1919 р. Постанову Ради народних міністрів про виділення для Управління преси й інформації з коштів Державної скарбниці 62 млн. 300 тис. грн. для надання допомоги українським видавничим організаціям: на довгострокові позички — 54 млн. 700 тис. грн., короткострокові — 5 млн. 600 тис. грн., на одноразову безповоротну допомогу — 2 млн. грн.

Немає сумніву, що ця фінансова підтримка сприяла активізації українського книговидання. Однак в умовах постійної економічної й воєнної нестабільності важко було розраховувати на його ѓрунтовне покращення. А потреба в українському друкованому слові була настільки великою, що Міністерство преси і пропаганди з 1 вересня по 26 жовтня 1919 р. знову надало довгострокову допомогу в розмірі 24,4 млн. грн. десяти видавничим товариствам. У січні 1920 р., згідно з розпорядженням міністра народної освіти І. Огієнка, знову було надано позику 14 видавництвам на загальну суму 23,6 млн. грн.

Надзвичайно серйозне випробування для української влади настало з захопленням більшої частини території України Добровольчою армією генерала Денікіна. 31 серпня 1919 року денікінці, затяті монархісти й шовіністи, захопили Київ. Відразу ж всі українські установи було ліквідовано, українські школи, університет, Головну книжкову палату, Академію наук зачинено. Назву «Україна» заборонено й замінено на «Юг России» або «Малороссия».

Особливо тяжко довелося українським культурним і науковим осередкам. В першу чергу, Українській академії наук, яка була, як вказувалося в її «Звідомленнях», для окупантів «однією з найненавидніших твердинь ненавидної для них української культури». Навіть безневинну її вивіску з написом церковнослов’янською було ліквідовано серед ночі.

Отже, отримавши значну допомогу від держав Антанти на боротьбу з більшовиками, Денікін взявся за винищення перших паростків української незалежності. Боротьба проти української самостійності для монархістів-шовіністів виявилася важливішою за боротьбу з більшовизмом.

Підбиваючи підсумки діяльності Директорії УНР у справі налагодження й розвитку української видавничої справи, слід відзначити, що вона, незважаючи на вкрай несприятливі воєнно-політичні умови, робила все залежне від неї, щоб українська книжка не була остаточно вирвана з рук українського народу і залишилася його важливим знаряддям освіти й виховання.

В усякому разі, вона робила набагато більше, ніж робить нинішня влада на 21-му році так званої незалежності України.

Микола НИЗОВИЙ, Харків
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ