Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Українська школа перемог

Олександр Усик: «Потрібно виходити на ринг і доводити свою перевагу, а не скиглити, що нас засудили»
16 серпня, 2012 - 00:00
НА НАЙБЛИЖЧІЙ СЕСІЇ СІМФЕРОПОЛЬСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ ДЕПУТАТИ МАЮТЬ НАМІР ПРЕДСТАВИТИ ОЛЕКСАНДРА УСИКА ДО ЗВАННЯ ПОЧЕСНОГО ГРОМАДЯНИНА МІСТА / ФОТО РЕЙТЕР

Досягнення вихованців вже власне української, а не радянської школи боксу, які здобули 5 із 14 олімпійських медалей для України, «врятували» загальнонаціональний рейтинговий показник нашої країни в Лондоні. З жодного іншого виду спорту українські олімпійці не здобули на ХХХ Літніх Олімпійських іграх скільки нагород. Національна збірна України з боксу вже виборювала на Олімпіаді п’ять медалей — у Сіднеї (2000 рік), утім тоді в наших спортсменів не було «золота».

З олімпійським чемпіоном, капітаном збірної боксерів Олександром Усиком, який в Лондоні проявив не лише свій боксерський професіоналізм, але й козацьким «оселедцем» на голові та переможним гопаком на рингу — громадянську позицію, «День» поспілкувався відразу після повернення спортсменів додому, в аеропорту «Бориспіль».

— Відстоювати на ринзі честь України, щоб там не говорили сьогодні наші боксери, було надзвичайно важко. Адже кожен із нас, крім фізично сильних суперників, відчував величезних тягар відповідальності. Особисто я хвилювався, доки не відчув медаль на шиї. Тоді попустило. Напруга змінилася великим відчуттям радості. Щойно повернувся в кімнату, відразу через скайп зателефонував дружині. Це була десь 4 година ранку за Україною. Взагалі якось дуже швидко прийшла слава. На наступний день після перемоги мене оточила майже сотня невідомих людей у центрі Лондона. Вони буквально вимагали автограф. Кажу їм, що я не Усик, не олімпійський чемпіон, мовляв, шукайте його в олімпійському селищі, але вони не повірили (посміхається).

— У Лондоні, після фінальної перемоги, ви сказали, що привезти додому олімпійське «золото» пообіцяли дворічній доньці...

— Так, свою медаль я присвятив доньці Лізі. Коли був в Англії, розмовляв з нею по телефону, пояснював, де я та чим займаюсь. «А навіщо ти це робиш?» — запитала Ліза. «Хочу здобути Україні золоту медаль», — відповів. «Тоді привези мені цю свою медаль», — наївно попросила донечка. На щастя, так і вийшло.

— «День» нагороджує вас фотоальбомом «Жива історія» як призом глядацьких симпатій. Як сказала головний редактор газети Лариса Івшина, ви — приклад не лише висококласного спортсмена, але й свідомого громадянина.

— Дякую. Обов’язково ознайомлюся з книжкою. Хочу, щоб ви знали, що козацький «оселедець» на голові та гопак — це не «фішка». Це — моя маленька данина історії своєї країни. Ми повинні знати, звідки пішла Запорізька Січ, яка була її історія, за що боролися козаки! Така зачіска — своєрідний символ України. Зізнаюся, так підстригтися мали не лише ми з Беринчиком. Саша Гвоздик та Тарас Шелестюк теж повинні були оголити голови. Але вони просто не встигли це зробити. От і все. А ми з Денисом давно це запланували і зробили.

— Чи плануєте змінювати зачіску найближчим часом?

— Звичайно, ні.

— Між боями боксерів проходило небагато часу. Як вдавалося фізично та психологічно відновлюватися?

— Якось вдавалося. У нас просто не було іншого виходу. Рятував, передусім, здоровий сон. А взагалі, думаю, що перемогти нам допоміг Бог. Я віруюча людина, щотижня з сім’єю ходжу до церкви. Не повірите, але навіть у Лондоні знайшов православну церкву та ходив туди молитися з хлопцями. Ми стояли всю службу.

— З ким саме?

— Та з усією командою боксерів. Перед вирішальними боями йшли і молилися.

— Інколи важко в аматорському боксі об’єктивно визначити переможця. А коли судді приймають сумнівні рішення — це зробити взагалі неможливо. На вашу думку, чи не час змінити правила гри на рингу?

— Вже давно час. Але ми, боксери, не в змозі цього зробити. Ми б’ємося за тими правилами, які існують. Про таку необхідність часто говорять, але поки що безрезультатно. Утім, якими б не були правила, потрібно активно тренуватися, виходити на ринг і доводити свою перевагу, а не скиглити, що нас засудили. Так, засудили. Так, це не дуже приємно. Але засуджували й інших спортсменів. І не лише українців.

— Ви — капітан команди українських боксерів на Олімпіаді. Як підтримували спортсменів напередодні вирішальних боїв?

— У нас з хлопцями дуже тісні стосунки й поза спортом. Взагалі, з числа боксерів зібралася дружня команда. Підтримували одне одного обов’язковою присутністю на боях. Дивилися, кричали, хвилювалися. У залах завжди сиділа вся команда! Це з телевізійного екрану глядачі бачили лише двох боксерів та суддю на рингу. Насправді, на кожен результат працювала вся команда. Під час мого фінального бою Вася, Дєня буквально «рвали» свої горла, підказуючи мені. І, звісно ж, величезна робота тренерського штабу...

— За олімпійське «золото» Україна пообіцяла спортсменам мільйон гривень. Вже вирішили, куди витратите ці гроші?

— Витрачу винагороду на ремонт квартири. Його давно час зробити. Якщо чесно, я ще нічого не планував. У мене є правило: щоб щось планувати, потрібно це мати. Поки що нам подякували за перемогу лише на словах.

— Які у вас плани на найближче майбутнє?

— Зараз свідомо нічого не планую. Хочу повернутися додому та відпочити з родиною. Якщо чесно, дуже втомився. Переліт, тренування, адаптація до нового клімату та, звичайно ж, поєдинки. Кожен бій по-своєму був важким. Утім, найважчим видався навіть не фінал, а перший вихід на ринг у Лондоні. Це було справжнє «хрещення».

...Перед фінальним боєм уночі мені наснилося, що я танцюю на рингу. Так воно і вийшло. З таким результатом як не вдарити гопака?! Кожен спортсмен на Олімпіаді відчував підтримку українців. Нам постійно телефонували та писали повідомлення. Це, звичайно, приємно. Також знаю, що в моєму рідному місті Сімферополі поставили просто на вулиці великий екран і дивилися наші бої. Як виявилося, дехто навіть брав відгули на роботі, щоб подивитися Олімпіаду та підтримати українських спортсменів. Все це ми знали, тому особливо відчували тягар відповідальності. Сподіваюся, що не підвели...

КОМЕНТАРІ

«Дню» вдалося поспілкуватися з учителями Сімферопольської школи-гімназії №10, у якій вчився Олександр.

«ПРЕКРАСНО, ЩО В ФІНАЛІ ВІН ТАНЦЮВАВ ГОПАК! ПАТРІОТИЗМ НИНІ — НА ВАГУ ЗОЛОТА»

Олександр КОТЛЯРЕНКО, класний керівник Олександра Усика, учитель історії:

— Сашко Усик — це учень, який справді був закоханий у свою справу. Улюблений його предмет, який було дано йому від Бога, — це, звичайно ж, фізкультура. Він брав участь у спортивних заходах, грав у футбол. Усі заздрили його видатним спортивним результатам. Усик був зразком, гідним наслідування, на нього багато хто рівнявся, особливо молодші класи. У нього вольовий характер, є сила волі. Іншими словами, хлопчик із бійцівськими рисами вдачі. Усе це закладалося не раптом, не відразу, а поетапно. Так мало бути. Він прийшов до того, до чого прагнув. У нього ніколи не було шкідливих звичок. Якось запитав його: чому, адже підлітки завжди щось пробують? Він відповів: «Я вважаю, що потрібно показувати гідний приклад одноліткам».

Крім спорту, Сашко захоплювався гуманітарними предметами. Він був у класі з українською мовою навчання, де мав змогу приділити більше уваги мові. Прекрасно, що у фіналі він танцював гопак! У цьому відчувається рідне, патріотичне. А патріотизм нині — на вагу золота. Його танець дуже добре, гармонійно вписався в фінал змагань.

«У ГРІ ВІН — АНАЛІТИК»

Ольга ГОРЯНА, учителька математики:

— Сашко був дуже врівноваженим, безконфліктним. Як учителька математики не можу сказати, що він любив мій предмет, але був спортивним і спокійним хлопчиком, умів розрахувати свої можливості, сили. Тепер ця риса виявляється в спорті. У грі він аналітик. У мене збереглися дуже добрі спогади про нього. Нині він говорить: «Я пишу вірші». Вірю, що хлопчик із такою душею пише хороші вірші.

Одного разу на уроці я на емоціях сказала йому: «Спорт — це не на все життя! Ти маєш здобути освіту!» А він із такою доброю усмішкою відповів: «Подивимося!» І я замовкла.

«МИ ВСІЄЮ ШКОЛОЮ СТЕЖИМО ЗА САШКОМ»

Галина ПЕТРОВА, директор школи-гімназії:

— Сашко прийшов до нас у восьмому класі й відразу захопився спортом. Йому поталанило в житті: він потрапив до дуже доброго тренера (Сергія Юрійовича Лапіна. — Авт.), який побачив у ньому великого спортсмена, переможця. У 8—9 класах Усик весь вільний час віддавав улюбленій справі. Ще тоді тренер у телефонічній розмові сказав мені: «Ви почуєте про нього на найвищому рівні». Ми всією школою стежимо за Сашком із тієї миті, як він почав виступати: спочатку на кримському рівні, згодом — на всеукраїнському, на чемпіонатах, і тепер — коли став чемпіоном світу.

Тетяна АВДАШКОВА, Сімферополь

Вадим ЛУБЧАК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ