«Уже можна повертатися в Україну?» —

Третя година ночі. У кав’ярні на 46-й вулиці ще досить багато публіки. Крізь скло дивимося на феєричні барви невгомонного будь-якої години доби Бродвею, неквапно потягуючи з чашечки каву. Після обіду нам відлітати до Києва, тож ніхто з групи не поспішає лягати, розуміючи, що не скоро знову опинимося тут, на чужому святі життя.

За нашим простим дерев’яним столиком добровільний гід по нічній столиці світу — 23-річний колишній сибіряк Дмитро. Він приїхав у Штати 8 місяців тому і працює в невеликому барі поруч із нашим готелем, де за сніданком ми й познайомилися.

У кожного емігранта своя історія. У Дмитра знайома схема: приїхав у Штати з берегів Ангари, маючи сімсот доларів у кишені, зняв кімнатку на околиці. Наступного дня подався на Брайтон Біч, там понакуповував російськомовних газет і виписав усі оголошення про робочі місця. Тоді заходився обходити їх одне за одним. Перебивався якийсь час випадковими заробітками, поки не знайшов місце в барі, точніше, невеличкій закусочній зі стойкою в самісінькому центрі Нью-Йорка, господарем якої був колишній ленінградець. Нині Дмитро змінив квартиру, ходить на курси, вивчає комп’ютер, у нього є дівчина, кілька друзів.

Ми розпитуємо його про американські враження, звіряємося зі своїми спостереженнями, з’ясовуємо деталі, щоразу повертаючись до сакраментального: чому в них виходить, а в нас ні? Невже ми гірші? Самі либонь бачимо, що ні!

Дмитро досить уривчасто відповідає; мабуть, йому самому потрібен консультант-порадник, але під кінець видає фразу, схожу на відточену формулу.

— Розумієте, — каже він, — життя звичайного американця куди довше, ніж наше. Я не про роки говорю. Ви полічіть. Він за день утричі більше встигає, ніж ми, веде активний спосіб життя значно довше від нас (70 років тут ще далеко не старість). Отож і виходить, що в його життя вкладається штук п’ять наших...

Ми усміхнулися цим сентенціям. Проте згодом я часто згадував цю розмову. І не раз доходив висновку, що — по суті — так воно й є. Український (і не тільки!) менталітет влаштований таким неправдоподібно міфологізованим чином, що нам увесь час здається, неначе життя ще десь попереду, а ми тільки на підступах до нього, і що неодмінно знайдеться добра фея, котра своєю чарівною паличкою розв’яже всі проблеми! Тим часом американець завжди налаштований на «can do»! І немає для нього перешкод, які він не хотів би здолати. Американське кіно практично все на цьому побудовано!

Ось іще одна історія. Львівська художниця Софія Шатківська потрапила до Штатів зі своїм близьким другом років п’ять тому. Їм хотілося побачити інший світ, попрацювати там і повернутися назад у Львів, де в Софії залишилася донька-старшокласниця. Півроку вдвох переїжджали зі штату в штат. Написано десятки картин, сотні ескізів. Багато чого навчилися за цей час. Удома планували розгорнути власну справу. Та вже буквально перед відльотом стався трагічний випадок — її друг на пустинному шосе гине в машині Софії. Зароблені шість тисяч доларів вона віддала за доставку тіла на батьківщину, але сама, подумавши, вирішила залишитися в Америці.

Незабаром домагається, що її дочці дозволяють жити в Штатах (розвинена й розумненька Наталя тепер одна з найкращих у класі). Живопис довелося облишити. У Вермонті немає хороших фахівців з роботи на камені, і Софія, вловивши кон’юнктуру, опановує цей фах. По 10—12 і більше годин на добу вона, лежачи на плиті, обробляє камінь молотком і зубилом, виконуючи замовлення на пам’ятник чи фірмову вивіску.

«Уже можна повертатися в Україну?» — запитує вона чергового земляка, котрого занесло в цей гірський край, який здалеку нагадує наше Закарпаття. Софія каже, що хотіла б повернутися на батьківщину. Якісь заощадження в неї є. Вона зареєструвала невелике підприємство з виготовлення пам’ятників. Тож і діловий досвід з’явився. Проте Софія наслухалася про наші «негаразди» й не хоче марнувати час.

— Скільком своїм приятелям у Львів я писала й телефонувала: давайте щось розкручувати, сувеніри українські, приміром, спробуємо тут продавати, виставки художників і скульпторів організовувати. Підрахувала — навіть вигідно возити в Україну автомобілі звідси, за тридев’ять земель! І що? «Гаразд, потрібно подумати, порадитися. Ми тобі повідомимо». І все! Наче вода в пісок! Ні одвіту ні привіту. Тут коли беруться за щось, то іскри в усі боки летять; що завдання важче, то лютіше його штурмують. А в нас — перші труднощі — і край, складають ручки й покірно чогось чекають.

Софія за ці роки стала іншою. Вона вивчила мову, відмінно водить машину. Сміючись, докладно розповіла мені про схеми уникання податків (навдивовижу схожі на наші: особисті витрати подавати як видатки підприємства, аби зменшити прибуток; не показувати зарплату тощо).

Можливо, у вас з’явиться запитання: чому наші, куди б не емігрували, працюють там за трьох, а вдома такого заповзяття в них не видно? І справа тут, як на мене, не так у різниці в оплаті за працю, хоча вона величезна. Заробити тисячі доларів за місяць тепер можна й у нас. Відгадка в іншому. На поведінку людини вирішально впливає атмосфера суспільства, ті правила, за якими воно живе. Отож ми й живемо тут за правилами НАШОГО суспільства, а не іншого. І що воно за правила ці, розповідати немає сенсу, ви їх добре знаєте.

ICTV свого часу показав блискучий серіал на цю тему — «Заручники свободи». Я бачив його до поїздки. І в Америці багато разів переконувався, що історично цій нації поталанило, що починала вона з чистого аркуша і, будучи замішаною на енергії європейських авантюристів і романтиків, поступово викувала в собі страшенну впевненість і величезне заповзяття. Знамените «Can do» («можна зробити») могло народитися тільки тут. Волоцюги й золотошукачі хотіли довести Старому Світу, що вони чогось варті, і довели!..

Та повернімося до наших зустрічей, бо в них, як у краплині води, віддзеркалюються висновки, яких я дійшов, розмірковуючи над тим, чому реформи не підтримав наш народ, чому селяни землю не беруть у власність, чому вміння і працьовитості в нас куди менше, ніж у сусідів у Європі чи, поглянемо далі, в Японії, Китаї чи США.

Американський Пітсбург. Дві річки, зливаючись на околиці, народжують третю. Місто дуже схоже на Кривий Ріг, якщо дивитися на карту. Про нього ще років 30 тому говорили: «Це пекло, з якого скинули кришку». Там працювало понад тридцять металургійних підприємств. Один городянин згадував у розмові зі мною, що опівдні від диму тут ставало темно, неначе сонце закочувалося за обрій.

І уявіть собі: сьогодні це чудове чисте місто, яке нічим не нагадує колишній металургійний центр. У Пітсбурзі немає жодного (!) металургійного підприємства. Нині це найпотужніший центр комп’ютерної промисловості, операцій на серці, будівництва.

Дві причини, як мені пояснили, привели до таких немислимих змін. Це, передусім, погана екологія і — зверніть увагу — надвисокі заробітки металургів цього регіону, завойовані за допомогою профспілок. Саме це так підняло собівартість сталі, що конкуренти почали обходити пітсбуржців на ринку, продаючи метал за нижчу ціну. Було обрано шлях, якого в нас на Донбасі, Кривбасі бояться, як чорт ладану, бо він буквально загрожує ліквідувати робітничі селища й міста, які обліпили шахти, рудники й кар’єри.

І в Америці процес змін проходив дуже болісно. Проте йшов. Підприємства закривалися, людей переучували чи видавали допомогу. Водночас формувалося нове обличчя Пітсбурга. І вже через кілька років це дало результати. До речі, серед безробітних виявилося чимало українців, котрі в повоєнні роки, опинившись за океаном, починали саме на цих підприємствах.

Тепер про це згадують спокійно, позаяк живуть значно краще. Та ви, мабуть, добре розумієте, скільки для таких реформ було потрібно мужності й уміння, тієї політичної волі, яку ми вічно згадуємо й ніяк не можемо знайти в рідній державі.

У мене там був цікавий випадок. Я стояв і милувався супергарним висотним будинком з алюмінію, скла та бетону. І тут помітив на стіні табличку «Побудовано 1984 року». От тобі й маєш! Мені відразу стало бентежно й сумно. Я пригадав, що саме цього року отримав нарешті справжню квартиру в хорошому новому мікрорайоні. Яка, виявляється, величезна різниця! Ми жили начебто в один час, але в різних світах...

Наш із кінопродюсером з Києва Володею Кузнецовим давній американський приятель Роман Кокодиняк, у котрого нам поталанило додатково до програми погостювати, гордо показав свій будинок, схожий на корабель, який стоїть у відкритому полі. Роман декілька років тому за 6 тисяч доларів придбав сонячні батареї. Вони допомагають обігрівати й освітлювати їхній із Лін будинок, підзаряджають акумулятори.

На моє природне запитання: що це дає і коли витрати окупляться, Роман відповів: через дев’ять років. Мене це тоді вразило. Людина планувала життя на десятиліття вперед! Скажи комусь у нас, що газовий лічильник чи підлога з підігрівом окупиться через 5—7 років, ніхто в бік цих агрегатів і не гляне!.. «Чекати скільки!»

Дивуватися діловитості та практичності американців випадало не раз. Пам’ятаю, під час домашнього торжества, коли гості нахвалювали українське сало, привезене нами у Вермонт, дружина Романа Лін непомітно зникла з-за столу й не поверталася майже годину. Як згодом з’ясувалося, вона ходила доїти кіз, на свою невеличку ферму (крім кіз у неї там були двоє коней-красенів і кілька качок). Лін працює в госпіталі, а кіньми і своєю фермою займається, мабуть, тому, що їй тісно в рамках фаху медсестри — енергія б’є з неї ключем.

З Монтпельєра в Нью-Йорк ми добиралися поїздом. Дорогою один із двох туалетів у вагоні вийшов з ладу, і ми з кінопродюсером Володимиром Кузнецовим, побачивши, як провідник чіпляє табличку на двері, з розумінням перезирнулися. Проте вже на наступній зупинці у вагон увійшов слюсар, викликаний по радіо, і за кілька хвилин усе полагодив. На пульті над дверима (як у літаку) знову загорівся вогник «працює».

І останній епізод. Пам’ятаю, у вашингтонському аеропорту я звернув увагу на пошарпаний аркушик із запитаннями до пасажирів, який лежав перед невисоким негром —приймальником багажу. Зміст ми вже добре знали. В усіх аеропортах нас обов’язково запитували, чи немає в нашому багажі чогось забороненого, чи не веземо ми чужі речі. Перекладачі суворо-пресуворо нас попередили, щоб ми, не приведи Господи, не надумали пожартувати, мовляв, бомба в чемодані... Неприємностей не обберешся! Так от, серед двох десятків мов цього запитувача ми знайшли і фрази українською, чому неймовірно зраділи і навіть запишалися. Знають уже нашу Україну!

Про цей стандартний аркушик я згадав у рідному «Борисполі». Молода пані-митник у фірмовому відпрасованому костюмчику, який чудово сидів на ній, покрутивши декларацією Володі Кузнецова, здивовано запитала:

— А чого це ви англійською написали?

— У літаку такі декларації роздали, то я й заповнив. Мені однаково, якою мовою писати.

Дівчина покрутила декларацією і, гмикнувши, простягнула її Володі.

— Перепишіть, я не розумію по-іноземному...

Їй було від сили років 25, вона працювала на головній митниці країни, але вона не знала навіть англійської, і перед нею не лежала хоча б шпаргалка, як перед тим негром, із трьома десятками мов.

І хто мені відповість, чому вона не «can do»?..