Щасливий той, хто в чорні дні збереже чистоту серця.
Шарль Де Костер, бельгійський письменник

«В умовах війни всі «танці нейтральності» – від боягузтва»

Олена Стяжкіна — про те, як українцям подолати зневіру та стати непереможними
11 серпня, 2017 - 11:32
ФОТО З САЙТА LIFEINBOOKS.NET

Попри підзаголовок, схожий на назву однієї з багатьох «мотивуючих книжок», звісно, ця розмова з істориком та літератором Оленою Стяжкіною не про «рецепти успіху». Вона — про тяжкий, але необхідний шлях до дорослішання, який нам як суспільству ще треба подолати. Причому — не факт, що потім на нас чекає приголомшливий успіх і життя в потужній заможній країні. Може, станеться і так — усе залежатиме від нас. Доросла людина, доросле суспільство, доросла країна тому й називаються дорослими, бо самі визначають власне майбутнє і вперто йдуть до нього — хоч скільки б часу на це  пішло.

Олену Стяжкіну називають ідеологом руху деокупації. У певному сенсі це справді так, але мені це визначення здається не надто влучним, бо сама Олена не любить пафосних слів. Так чи інакше, «Дню», який постійно порушує тему деокупації, дуже важливо мати такого однодумця. Вже перечитуючи це інтерв’ю, мені подумалось, що сила слів пані Олени не стільки в тому, що вони розумні, «правильні», а в тому, що вона говорить про болючі речі так, що ти відчуваєш полегшення. Власне, розмову ми почали з одної з таких травматичних тем — зі згаданої деокупації. Також говорили про звільнення свідомості від радянської спадщини, а ще про те, як відрізнити «мову ворожнечі» від «мови ворога».

«ПАТЕРНАЛІЗМ — ЦЕ ПАСТКА ІЗ СУВОРИМИ УМОВАМИ УТРИМАННЯ»

— Олено, понад три роки триває окупація частини сходу України. Влада країни досі не виробила стратегії деокупації цих територій. Тож люди, які там живуть, можуть відчувати покинутість і відчуження. Щоб їх подолати, важливі дії саме влади, але чекати їх можна дуже довго. Що можуть зробити звичайні громадяни, щоб жителі окупованих територій не відчували себе покинутими? На чому зараз концентрується робота проекту «Деокупація. Повернення. Освіта»?


ФОТО НАДАНО ОЛЕНОЮ СТЯЖКІНОЮ

— Мені б не хотілося звинувачувати «владу» в усіх негараздах, бо одним із потужних викликів, на який має віднайти відповідь українське суспільство (і я маю віднайти), — це позбавлення патерналістського способу мислення, а з тим і схильності до широких деперсоналізованих узагальнень. Якщо ми роздумуємо над якоюсь проблемою у категоріях «влада повинна зробити», проблему не буде вирішено, бо «влада» — це всі й ніхто, бо «повинна» — це частіше про наші мрії щодо справедливої світобудови, а не про реальність законів і взагалі реальність як таку.

Дорослішання — дуже важкий стан і процес, у якого немає зворотного відліку. Не можна одного дня встати і сказати: «Все, відсьогодні мені п’ять рочків, вирішуйте все за мене, я втомився». Розуміння того факту, що патерналізм — це тільки ілюзія полегшення життя, це мана безвідповідальності, а насправді — пастка із суворими умовами утримання, робить світ навколо дуже складним. Причому складним кожної миті. В цьому складному світі влада починає отримувати ім’я, обличчя, посади,  вимальовуються складні обмеження — обмеження повноважень, законодавства, іноді — обмеження інтелектуальні чи навіть страхи «побігти поперед батька в пекло». Якщо ми потребуємо стратегії, якщо ми її замовники, то маємо стати не тільки її споживачами, а й співавторами. Ще важливо постійно тримати у голові просту річ: ніхто з нас не був готовий до війни, до підступних і брехливих методів її ведення, до щоденного жаху, щоденного очікування потенційного російського божевілля. Нам як державі вдалося побороти свою розгубленість, але нам як особистостям — не завжди й не усюди.

Відчуженість і покинутість — це відчуття не тільки тих людей, які зараз живуть на окупованих територіях, це розділене на багатьох людей, щоправда, для кожного із різною періодичністю чергування гострих і тихих фаз, емоційне тло війни. Навіть у найсильніших духом волонтерів і активістів є такі моменти. У книжці прекрасної Дженні Ерпенбек «Прокляття дому» є така фраза: «Барон Мюнхгаузен витягнув себе за волосся з болота, але це болото не було його домом». Тож метод барона не дуже й підходить, бо маємо думати про те, яким буде дім, щоб в ньому хотілося жити, а не витягувати себе з нього, як з болота.

У нашому русі «Деокупація. Повернення. Освіта» дуже багато різних людей, кожен з яких розробляє якусь свою ділянку — теоретичну, законотворчу, практичну. Є значна кількість тих, хто дуже здивувався б тому, що ми його (чи її) привласнили і вважаємо їхню діяльність, їхні практичні кейси частиною стратегії деокупації. Скажімо, Пилип Духлій, який  організував у Броварах дитячу літню школу з робототехніки, економічних та інших корисних знань — наш герой. У тому сенсі, що саме його кейс — це платформа і технологія освітньої діяльності, які ми маємо розгорнути на деокупованих територіях одразу після встановлення контролю над нашим кордоном. Дмитро Чичера в Маріуполі також створив «антитабір», де влітку діти навчаються того, яким складним і цікавим може бути світ, якщо побачити його через новітні технології. Чи «Жива бібліотека» в Краматорську, Слов’янську та Бахмуті — неможливо навіть назвати це проектом, оскільки «Жива бібліотека» — це історія постійного спілкування людей із людьми, історія зі своєю кровотворною системою, із диханням, пульсом, в якій беруть участь письменники, художники, поети, науковці, що раз у раз приїздять на звільнені території сходу України. І ця історія, що надихається Олександрою Папіною, Максимом Потапчуком, Тетяною Пилипець, Вірою Шелест, зараз в одному тільки кроці, щоб стати власним продовженням на нових звільнених територіях. 

Зрештою, просто зараз проголошено відкритим літературний конкурс «Кальміюс», який запрошує до участі людей, що пишуть українською мовою і живуть у східних областях України. Торік одну з премій виборола дівчина з окупованої території. З окупованої української території. І в цьому сенсі літературний конкурс — це не план на завтра, на після, а вже дієвий потужний чинник деокупації свідомості. Ще минулого року мені важко було відповісти на запитання, яким буде перший крок нашого повернення. Тепер я ясно розумію, що це буде літня (може, осіння чи зимова) школа, і не одна, що це буде «Жива бібліотека», що це будуть «книжки на схід», і ще велика кількість ніби дуже простих, але дуже важливих практичних кейсів гуманітарної вітамінізації.

Із державною стратегією, гадаю, впораємося також — для короткострокової та середньострокової перспективи, для різних варіантів відновлення українського суверенітету. Можливо, це будуть різні документи, можливо, один — загальний. Я знаю точно, що значна кількість інституцій над цим працює. Не так швидко, як хотілося б, але хто може сказати напевно, яка швидкість була б найбільш раціональною?

«ЗРАДА» Й «ПЕРЕМОГА» ДЛЯ МЕНЕ ВИГЛЯДАЮТЬ КУДИ ЯК КРАЩЕ, НІЖ ПСЕВДОПАЦИФІЗМ»

— Недавно на замовлення Українського інституту майбутнього авторка «Дня» Наталя Іщенко дослідила експертну думку щодо сучасного стану та напрямів розвитку ЗМІ.  Як вона зазначила по результатах, «зовсім невеличка частина респондентів впевнена, що в переважної більшості українських медіа є статті та сюжети, присвячені вирішенню проблеми Донбасу». Новини зі сходу присутні, певно, в усіх медіа, але переважно стосуються загострення бойових дій або статистики загибелі військових. Як ви оцінюєте подачу теми Донбасу в ЗМІ? Які питання, пов’язані зі сходом, замовчуються або забуваються?

— У «Дні» працюють дуже фахові журналісти. Наталя Іщенко — людина, яка дуже ясно й дуже аргументовано пояснила, наприклад, мені, що означає для України «хорватський сценарій», і за яких обставин він може відбутися, і чим загрожує так званий боснійський і багато чого ще. Я бачила результати цього дослідження, однак прокоментувати його не можу. Знаєте, у нас часто прийнято вважати себе «експертом широкого профілю» і видавати на публіку дурню під виглядом аналітики. Мені б не хотілося виглядати непрофесійно на тлі такої хорошої роботи. Це не означає, що я не маю інтересу до теми, це означає тільки, що я бачу її досить вузько, — моя стрічка новин налаштована переважним чином на місцеві ЗМІ — на ЗМІ, інтернет-ресурси, лідерів думок, на активістів із Донецької та Луганської областей. На цих сторінках — майже завжди битви, мені вони здаються не  локальними, а дуже показовими, бо тут активісти б’ються із чиновниками, які часто поводять себе як місцеві «царьки», з дурнею та показухою, яка видається ними за інновацію чи патріотизм. Насправді вирішуються ніби точкові проблеми, але вони завдають великий тренд того, як відбувається деокупація свідомості і як ці процеси будуть іти далі.

— Війна робить людей більш категоричними, часто вони починають ділити всіх на ворогів і «наших». Водночас сьогодні це набуває певної карикатурності — наприклад, кожну подію напівжартома відносять до «зрад» чи «перемог». Про що це свідчить?

— Це свідчить про те, що ми — на війні. Ми як  суспільство — на війні. І навіть якщо певні люди чи цілі спільноти уникають чесно визнати хоча б для себе цей факт, самого факту це не скасовує. Різкість, категоричність, паніка також, але й подолання відчаю, здатність аналізувати і діяти швидко — це ознаки живого організму, що бореться із зовнішньою навалою та її внутрішніми посіпаками. «Зрада» й «перемога» для мене виглядають куди як краще, ніж псевдопацифізм і показова «надмирність», в якій ніби не існує ані війни, ані жодних загроз. Єдине, що іноді насторожує, це момент можливого використання «зради» як технології, націленої на формування соціальної втоми, зневіри, розчарування. Кремлівський ворог, котрий розраховував на військовий бліцкриг, тепер поставив на підрив українського суспільства зсередини. Московія використовує це не вперше.  А з тим постає щоденний виклик — між необхідністю постійного контролю, підштовхування, вимоги звітів від влади (з ім’ям, прізвищем і посадою) і невпадінням у бажане Кремлем соціальне засліплення та суцільну зневіру. Думається, що цей вибір дається нелегко. Але дорослішання та соціальне поставання зворотної сили не мають.

«ПОЧИНАТИ ЗІ  СЛОВА — ЦЕ НАВІТЬ СИМВОЛІЧНО»

— Недавно стало відомо про плани видати антологію українських письменників Донбасу «Порода», де мають бути й ваші твори. Чи можна назвати це видання тим самим «голосом Донбасу», який треба почути?

— Ідея книжки належить чудовому донецькому видавцеві Веніаміну Белявському. Одразу, на самих початках війни, він мудро вирішив показати Україні й світові, наскільки безсовісною є ворожа пропаганда, яка змальовувала Донеччину та Луганщину як населену дикими й не дуже розумними людьми. Ця ідея була не тільки про тяглість літературної традиції, а й про творчість як таку, про творчість як спосіб життя, притаманний людям скрізь і усюди. Зараз ідею взялися реалізувати люди, що створили Українську народну раду Донеччини і Луганщини, — Станіслав Федорчук, Тетяна Заровна, Олег Саакян, Нікіта Григоров, Саїд Ісмагілов.

Про ідею самої Ради варто говорити не менше, ніж про антологію «Порода». Знаєте, у тих, хто поїхав із окупованих територій, і у тих, хто живе там, працюючи на перемогу України чи просто чекаючи на Україну, ще  2014 року виникли питання,  яким ніяк і ніхто не міг дати раду: «Чому люди, які не обирали собі долю стати населенням кремлівських зон окупації, в жодний спосіб не представлені на міжнародних перемовинах, де вирішується майбутнє частини Донеччини й Луганщини? Чому думка людей, які встали до боротьби проти російської агресії ще в березні 2014 року, не артикулюється у весь міжнародний голос при формуванні мапи післявоєнного врегулювання? Чому московські ляльки-гауляйтери окупованих територій в очах усього світу є тими, хто нібито презентує інтереси місцевого населення?». Але тоді, на самому початку, сил було тільки на те, щоб продовжувати робити те, за що вже взялися: хтось допомагав армії, хтось — переселенцям, хтось взявся до роботи із дітьми, хтось — встав до битви за політичні права, хтось партизанив на окупованих територіях. Громадська активність була і є потужною, однак... Власне, через це «однак» активісти й започаткували Українську народну раду Донеччини та Луганщини. Письменницька антологія «Порода» — це перший проект, проект гуманітарний і добрий в усіх смислах. Якщо ми хочемо домогтися міжнародної і політичної артикуляції, присутності як громади, як політичного суб’єкта, то починати зі  Слова — це навіть символічно.

Ніхто зараз не знає, як буде, — чи зміниться «мінський формат», «нормандський», чи залишиться як базовий, але буде доповнений. Зрештою, ми просто мусимо бути готові до змін, які — через Українську народну раду Донеччини та Луганщини — виявлять світові політичну волю переселених і окупованих людей, які були й залишаються українцями.

«ОДНИМ ІЗ ЗАВДАНЬ, ЯКЕ ПОСТАЛО ПЕРЕД НАМИ, Є РОБОТА З ПЕРСОНАЛЬНИМ МИНУЛИМ»

— Частина медійників каже про необхідність боротьби із мовою ворожнечі. Наприклад, що не можна вживати слово «терористи» щодо тих, хто воює проти українських військових. Олено, як ви для себе формулюєте поняття мови ворожнечі? Як говорити про схід так, щоб не образити жителів окупованих територій і при цьому називати речі своїми іменами?

— Іноді у цих баталіях проглядають такі вуха Кремля, що не помітити їх важко. Я не медійник, але часто бачу, як «боротьба з мовою ворожнечі» — ніби добра та корисна справа — перетворюється на просування «мови ворога» в наше інформаційне поле. Зрештою, оцей мем «почути Донбас», «голос Донбасу» — це, як на мене, інформаційна спецоперація, націлена на формування уявлення про якийсь дуже специфічний регіон «Донбас», люди якого є однаковими носіями якоїсь там унікальності чи навіть «ідентичності». Коли ми вимовляємо «Донбас», користуємось цим терміном, то  починаємо роздумувати про нього як про щось цементно-цілісне, а з тим, іноді мимоволі, від емоційного накалювання вступаючи в ганебні дискусії про «віддати-відрізати Донбас», втягуємось в обговорення «віддавання-відрізання»  території навіть не за лінією фронту, не з урахуванням сил, які витратили на звільнення наших міст і містечок, а ніби чогось єдиного нерозривного. Символічна географія цих безсовісних дискусій є катастрофічною пасткою. Мало того, що ми взагалі впускаємо такі думки в наше інформаційне поле, ми ще підтакуємо апетитам Московії й мислимо територію війни в тих кордонах, у яких цього хоче Кремль.

Елі Візель, нобелівський лауреат, людина, що вижила у Голокості, сказав: «Ми  маємо завжди обирати сторону. Нейтральність допомагає людогубу, але ніколи не жертві». В умовах війни треба завжди пам’ятати, що Україна — жертва агресії, а всі «танці нейтральності» — від боягузтва. Від лукавого, якщо точніше. Відомий блогер Фашик Донецький, який в інформаційному плані зробив для окупованих людей хіба не більше, ніж ціле міністерство, якось написав, як виглядатиме на «мові без ворожнечі» фраза «Нацисти вночі спалили українське село»: «Група німецьких мандрівників, що в одязі віддавали перевагу мілітарі-стайл, дісталися українського села. Вночі село спіткала пожежа».

І от, щоб не гратися у «мілітарі-стайл»-метаморфози, слово «терористи» варто було замінити на «військові колаборанти російської армії» чи «представники колаборантських підрозділів армії РФ». Навряд чи б це формулювання образило окупованих людей, бо вони потерпають від колаборантів кожного дня, кожного Божого дня.

— А як, за вашими спостереженнями, зараз змінюється мова людей? В одному з інтерв’ю ви говорили, що радянське досі з нами, зокрема в словах і способі думання. Як звільнити мову від цієї спадщини? Яких слів нам не вистачає?

— Радянське з нами, так. Якщо навіть пройтися по верхах, можна назвати очевидні маркери цього «радянського» в мові, в правилах організації простору й часу, у формуванні інструктивного та самоінструктивного письма, де музеєм радянського стилю можуть бути навіть етичні кодекси університетів, ухвалені у 2014 — 2016 роках. Усі ці «...вести здоровий та активний спосіб життя, дотримуватись правил особистої гігієни, бути охайним і акуратним», «здобувачі вищої освіти мають знати викладачів на ім’я та по батькові, а також звертатися до них на «Ви», «...забезпечувати зразкову власну поведінку на робочому місці, в родині та побуті» — не просто відтворення радянського бюрократичного письма, а й проблема того, що П’єр Бурдьє називав нерозумінням позбавлення. Тобто люди не розуміють, що вони самі чи їх самих у такий спосіб позбавляють іншої оптики, інших можливостей погляду на себе і своє місце у світі.

Ми не можемо просто взяти й звільнити мову від радянської спадщини, ми маємо зрозуміти, як, на підставі чого діяли і діють механізми радянського, скільки в них архаїки, скільки того, що можна назвати «відсотком ГУЛАГу», чому є добровільна згода на самовідчуття бути «коліщатком і гвинтиком» навіть у тих, для кого радянський досвід не був власним. Мені думається, що одним із завдань, яке постало перед нами як перед суспільством, є робота з минулим, персональним минулим, соціальним. Можливо, ми потребуємо такого ж процесу над комунізмом, який би засудив і заборонив його у той самий спосіб, у який було засуджено й заборонено нацизм. 

«ОБРАТИ ЗНЕВІРУ — ЦЕ ЗГОЛОСИТИСЯ НА НЕБУТТЯ ЧИ ВТЕЧУ»

— Так чи інакше, три роки Україна бореться і не є переможеною. Повільно і з похибками, але впроваджуються реформи — змінюється система освіти, медицина, українці створюють стартапи. Зрештою, є «безвіз». Але чи усвідомлюємо ми самі ці більші чи менші перемоги? Чи можна стверджувати, що українці, попри, між іншим, оптимізм на побутовому рівні, глобально все бачать надто песимістично? Як подолати цю зневіру в собі та людях навколо? 

— Знаєте, ми почали з точки «Україна бореться і не є переможеною». Зараз ми в іншому реченні — «Україна бореться і є непереможеною». А маємо дійти «Україна бореться і є непереможною». І оце можна стверджувати точно. Бо якщо буде не так, українців — і оптимістичних, і песимістичних — просто не буде.  Обрати зневіру — це зголоситися на небуття чи втечу, чи на те й інше одразу. Мені здається, що це глупство і відсутність самоповаги: пройти такий шлях, гідно пройти, незламно й не дістатись точки непереможності... Нам ще ж в точці непереможності стільки всього треба навчитися. Як у Жадана: «Стояти на цій землі, в своєму гурті/ Ще стільки потрібно встигнути в цьому житті/ навчити абетки навколишню дітвору/ полюбити землю, в якій помру».

Марія ПРОКОПЕНКО, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments