Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

Вадим КАСТЕЛЛI:

«Стати нацією, яка сама собі цікава»
12 березня, 1999 - 00:00

Поліглот, який, за власним висловом, «кохається в українській мові», режисер, який любить створювати атмосферу захоплення роботою, телевізійник, який уміє інтригувати задумами та проектами, європеєць за стилем роботи та українець за способом узагальнення, дотепний у спілкуванні та серйозний у намірах — він має рідкісну якість, яку в культурології називають «амбівалентністю». Навіть у тому, що може співпрацювати одночасно і з найбільш молодіжним «Новим каналом», і зі статечним УТ-1 (дивний, ба навіть кентавричний тандем), Вадим Кастеллі виглядає дуже динамічним і дуже монументальним. Його важко «вхопити на місці», бо за день він може опинитись у протилежних кінцях міста і країни (а то — й країн), але коли вже почнеш із ним розмовляти, то свого часу він не пошкодує на бесіду.

— Ви досить швидко змінюєте професійні амплуа, віднаходите себе дедалі в нових і нових професіях. Це — бажання бути універсальним чи «рука на пульсі суспільних потреб»?

— Я фаховий перекладач, і на першому етапі свого життя мені було цікаво перекладати українською мовою гарну прозу і драматургію, отримуючи від знання, що українська проза вийшла десь в Америці, таку собі егоїстичну насолоду. Оскільки мистецтво вабить до себе зовсім не раціонально, то в якийсь час я кинув свої лінгвістичні надбання (які на той час могли приносити непогані гроші) і подався в студенти, в кіно. У цій магії встиг зробити декілька картин. І хоча в жодному випадку не збираюся замикати ці двері, — нині змінилася ситуація. Я прагматик і розумію, що в нинішній економічній ситуації моє кіно навряд чи знайде велику кількість зацікавлених. Тому сьогодні реальніше займатись телебаченням.

— Ваш телепроект «Жінка під зорями», що пов’язаний із високою модою, багатьох заінтригував. Чи будете ви продовжувати робити подібну «бурхливу естетику» з українським fashion show?

— Я люблю Італію, жінок, моду. Чи я розумію різницю між рюшиком та бретелечкою? Ні, бо я і не намагаюся фахово коментувати ці речі. Я не певен, що тут треба користуватися словом «естетика» чи навіть «смак». Це й на українському матеріалі має бути яскраво. Може бути та сама «варварська естетика», від якої йде величезний драйв.

У травні в Дніпропетровську буде проходити фестиваль «Червона рута», котрий роблять дуже захоплені люди на шаленому ентузіазмі. Ця ідея: нікому не відомим дівчаткам та хлопчикам дається можливість стати Ані Лорак або Катею Чіллі, — може розвиватися ще інтенсивніше завдяки ТБ. Якби все склалося, то ми могли б підвести українського глядача десь за два місяці до цієї події, випускаючи регулярну передачу, де б показували, як невідомі співаки перетворюються на нових зірочок. Спробувати простежити за цим суперцікавим процесом, змусити публіку переживати за улюбленців, можливо, навіть видати мільйон анкеток, навіть і не на найкращому папері, щоб українець долучився до цього процесу. Мені здається, такий підхід надасть і конкурсу, і телебаченню необхідної динаміки. Інформативність глядача про наших вітчизняних співаків недостатня, ми знаємо про них менше, аніж про московських гастролерів. У цьому — і моя провина, бо я про них не розповідаю з таким захватом. Отож ми на «Новому каналі» хочемо створити певну насиченість, «крещендо» події, зі зворотним відліком часу: скільки днів лишилось до початку фестивалю як до кінця століття.

— Вам би хотілось робити щось етнічне?

— Для того, щоб робити телебачення з найпрекрасніших традицій, людей, — треба мати гарну думку. Зробити можна так само гарно, як і з високої моди.

— А з політики?

— Звичайно, бо вже були програми, які приваблювали величезну кількість людей. Принаймні «П’ятий кут» був гарним прикладом цього. Чи цікавлять мене люди, які займаються політикою? Так. Чи можна із цього зробити видовище? Гадаю, можна. Найголовніше — це задум. Сьогодні я маю два проекти, які умовно можна назвати суспільними.

На УТ ми спробуємо розповідати про зворотний бік кіно. Так би мовити, «зірково-скандально-технологічно-грошовий» вимір. Щоденна програма, де я буду ведучим два рази на тиждень. Розповіді кінокритиків не завжди приваблюють, а мені б хотілося знайти більш приземлений, але й веселий підхід.

— Ви будете впливати і на відбір цих стрічок?

— Я маю неофіційний статус «консультанта з питань кіно», тому певним чином буду долучатись до цього. Я зовсім не та людина, що ганить Голлівуд. Адже американське кіно є багатошаровим, і ми поки що бачили лише «середнячка». Тому ми спробуємо демонструвати «вищий клас» цієї величезної кінофабрики. За своєю кіноментальністю Україна є значною мірою європейською державою, тому ми будемо намагатись давати і європейські фільми.

— Українців за певною кількістю ознак можна вважати середземноморською нацією. А якщо так, то чи можемо ми порівнювати себе, наприклад, із тими ж італійцями, котрі для вас є зовсім не сторонніми?

— Шляхи історичні, культурні, на жаль, настільки різні, що сподіватись на те, що українець стане так жити і так працювати, як італієць, дуже важко. Італія — це країна-пам’ятник, а ми живемо без мистецтва, яке навколо, а тому — і всередині. Італія — це багатство візуальної культури. А вся італійська нація — це, в першу чергу, легкість поведінки, стосунків. Рим — одне з небагатьох місць у світі, де можна зупинитись посеред вулиці і де, коли у вас карта в руках, за тридцять секунд до вас обов’язково хтось підійде запитати: «Ви загубились, вам допомогти?» Розумієте, в будь-якому місці Італії поруч буде стояти будинок XIV століття і модерна будова. Але це свідчить не тільки про те, що будинки гарно будували і підтримували їх протягом стількох віків. Це — безперервність розвитку. Ми цього не маємо. Трагедія нашої історії: в нас у генах, у підсвідомості немає цього безперервного шляху від предків. Ми можемо бути вправними туристами, захоплюючись тим світом, який усе-таки не є нашим. Однак ми можемо намагатися користуватись досвідом, брати його і потроху робити так само.

— Потроху чи зразу й багато?

— Ми завжди були в ситуації, коли не можемо бути більшими за обставини, в яких опинились. Вистрибнути із ситуації неможливо, треба виходити маленькими кроками. Поки що українці йдуть у різних напрямках, в результаті чого ми тупцюємо на місці. Ідея про «великий стрибок» — це для Китаю. І не дай нам, Боже, «шокових терапій»! Ми не є «швидкою» нацією. Навіть порівняно з росіянами: нам бракує їхньої агресивності, їхньої динаміки. Ми повільні й дещо розледащілі від спеки і від потенційного власного багатства. Тому нам протипоказано намагання вирішити щось «обухом».

— Однак той же «Новий канал» заявив про дуже динамічне, авангардне ставлення навіть до телестилістики.

— Так, я працюю тепер із «Новим каналом», який за півроку із дня заснування почав дуже бурхливо розвиватись. Гарна, невелика команда людей, які давно і добре знаються на цій справі, прийшли зі світу кіно та журналістики і об’єднані незвичною ТV-концепцією. Нині стрімкість розвитку цього каналу уповільнилась, але темп стає виваженішим. Ідея дуже активного, народного ТБ, яке має весь час спілкуватись із глядачами дуже різними шляхами, — такого в світі небагато. Канал має стати співрозмовником, до якого запросто можна і зателефонувати, і прийти. Не лише із пропозицією, але й з бідою.

Проте на відміну від країн, які розвивалися за нормальними телевізійно-підприємницькими законами, в нас немає структурованості. Кожен канал намагається мати потроху всього, але й при цьому канали в нас різні, в тому числі й у своїх політичних (навіть прихованих) уподобаннях. І люди, які включають Москву замість України, йдуть за звичкою, що не є результатом якісної переваги. Це — залишок «совєтизації», коли сіра, нудна, пригнічена буденність створювала людям враження, що справжнє життя проходить десь там, далеко від нас. На всіх світових каналах новини — це здебільшого місцеві події. З десяти хвилин сім становлять те, що поряд, що відбувається в країні, з нацією, і лише три хвилини — що і як у світі. Треба розірвати наше рідне замкнене коло, коли нам цікавішими видаються закордонні події. Не закликати: «Купуйте українське!», — а робити таке, про що люди не скажуть: «А це ми бачили на ТБ-6».

— Настрої на вітчизняному ТБ досить песимістичні. В одному зі своїх інтерв’ю ви прохопилися, що маєте проект незвичайної гри, яка буде розумно відволікати від похмурої реальності.

— Про свій ігровий проект я побоююсь розповідати до кінця, бо ще не зовсім відомо, як і коли це станеться. Скажу лише, що частину цього проекту підтримав фонд «Відродження», але потрібна підтримка ( і гроші) й інших людей. Це досить дорога річ, яка має бути зроблена добре. Кожна гра за своєю природою — це щось веселе. Як на мене, українцям було б дуже цікаво спробувати погратися у вигаданому світі, де можна себе уявити кимось іншим, ніж у реальності, а тому — діяти, не озираючись на важкі обставини. Ця гра величезною мірою пов’язана з фантазією, яка дає змогу людині відчути себе сильнішою. Я знаю з досвіду викладання, що людина краще вивчає іноземні мови, коли грається зі своєю вигаданою біографією. Дорослі люди насправді дуже тягнуться до дитинності, до фантазії, і тому можна штучно їх підштовхнути в цей світ, нагадати, що кожен може бути «людиною, яка грається», якщо користуватись філософським терміном.

— Вам цікавіше працювати зі знаменитими людьми чи з тими, в кого може з’явитись «незвичне» обличчя в результаті вашої співпраці?

— Телебачення — це світ, у якому глядачеві треба показувати обличчя, йому приємне і знайоме. У великій кількості ТБ–проектів багато що залежить від ведучого, котрий має свою аудиторію. Це неодмінна умова? Ні, бо відчуття, що ти людину від нуля витягаєш на якісь знання, начебто її значною мірою ліпиш, — це теж цікаво спробувати і в телебаченні.

— У вас буває стан, коли зовсім нічого не хочеться робити?

— Ні, не буває. Можна втомитись, але не можна зневірюватися. Принаймні я не дозволяю песимізмові охопити себе. Скрутно, складно, але якщо всі ми будемо плакати, то загинемо. Хто до кінця буде щось робити саме тут, він не піддасться корозії.

Проте я буду останньою людиною, яка скаже: «Усім у руки лопату — будувати світле майбутнє України»! Моя лопата — це також думка. Сьогодні вона тягне мене до телеекрана. Коли я побачив щось цікаве на вулиці, я дуже радий, що можу це розповісти не лише трьом друзям та власній сім’ї. Це важливо і не лише тому, що є якесь маніакальне бажання до всіх звертатись, але якщо можна підштовхнути хоч трішки людей до того, аби вони перестали плакати, — в цьому моя доля. Я тішитиму себе, що якось впливаю — не на хід розвитку історії, але на якісь настрої. На їхнє поліпшення хоча б на дві-три години. У вимірах космічної енергії це вже дуже багато. Якби ми всі працювали над тим, щоб українцеві було цікаво те, що відбувається в Україні, і щоб усі вирощували власних героїв нації, якби це привело до відчуття нації, котра сама собі цікава, — це було б найкраще.

Розмову вела Діана КЛОЧКО, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments