Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

Василь ГОЙДЕНКО: «На волі спектр дурості значно розширився»

23 серпня, 2001 - 00:00

90-ті були для групи своєрідною зоною мовчання. Здавалося, що зміна епох обернеться нескінченною паузою, але три роки тому «Колезький Асесор» зібрався знову. Новий альбом «Sex bomben auf Engelland» з’явився після багатьох пертурбацій, але, схоже, йому призначено стати одним із найкращих за всю історію групи. Витіювата в’язь гітарних пасажів, своєрідний ритм, певна сюрреалістичність текстів, — усе пізнаване, однак, звучить вельми свіжо. А такі пісні, як «Сомбреро суфія» або «Я не знаю як», схоже, просто приречені бути хітами.

Беззмінний лідер «Асесора», який обдарований літературно та музично, який знімався в кіно і який працював над театральними постановками в Австрії та Україні як композитор та оформлювач, Василь Гойденко є відповідним для свого багаторічного проекту. До багатьох речей він ставиться іронічно, що не заважає йому знову й знову повертатися до того, із чого колись усе починалося. Власне, із цього своєрідного «вічного повернення» ми і розпочали нашу розмову.

— Що вас спонукало зібратися знову? Адже ти не простоював?

— Безліч причин, до того ж не тільки з мого боку. Але потім зовнішні обставини наклали лапу: ми втратили приміщення. Альбом доробляли в мене вдома, за допомогою комп’ютера. Узагалі, «Sex bomben auf Engelland» є результатом нашої інтернет-активності. Це безпосереднє вкладення зусиль, коштів і часу Ігоря Шакуна — він наш офіційний нет-держатель, робить нам «асесорський» сайт.

— Німецька назва — наслідок твого перебування в Австрії?

— Не так в Австрії, як у Польщі. В Польщі, під Вроцлавом, — колишня німецька територія, там «невмирущий» німецький дух. Є в тексті лікар-німець, а британці наших полонених здали більшовикам — є зачіпка їм помститися.

— Як ти думаєш, цей альбом сподобається?

— Судячи з інформації, яку я маю в своєму розпорядженні, ми навіть не у форматі якогось магазину.

— Розкручувати його за допомогою концертів ви не прагнете?

— Нині є пропозиція з Москви, навіть по Росії можуть провезти. Але ми не схильні до гастролей. Був короткий період, коли їздили сюди-туди. Узагалі, «Колезький Асесор» — то більше міф, аніж низка подій.

— І активізувати його ні до чого?

— Не має сенсу, навіщо дути вазу зі скла. Звичайно, альбом повинен бути. Насправді, якби не було в мене нормального заробітку збоку, я б тут, звичайно, не сидів би не оцифровував. Але тепер, мабуть, настав час.

— Ви, справді, здійснили щось міфологічне ще в 80 х— чи не першими з українських рок-музикантів з’їздили на Захід, на Единбурзький фестиваль. Як ти сьогодні дивишся на цей досвід?

— Як досвід, звичайно, важлива та поїздка. Вона, немов каталізатор, прискорила чергове оновлення складу й стилю загалом.

— Скажи, що вас надихало? Ви на ті часи грали дуже дивну музику, були, фактично, білими воронами.

— Музика була нашим баченням: специфічна нова хвиля, з елементами етносу, дуже трансформованими. Деякі речі створювалися з навмисною подачею з мультика «Ну, постривай!», пісні, на кшталт «Смерть генерала», — взято як вступи з тогочасних дитячих пісень. В основному робили наголос на оригінальності. Це різні позиції — епатаж та оригінальність.

— Ви мені не здавалися епатованими.

— Ми старалися епатувати зовні, а музика ніякого стосунку до зовнішності не мала. Пам’ятаю, коли в Будинку художників був перший виступ у збірному концерті, організатори спитали: «Група «Колезький Асесор» у залі?» І всі музиканти, які там сиділи, розсміялися, бо назва видалася їм дуже смішною і непідходящою для групи. Специфічне сприйняття було в народу. Взагалі, наш стиль визначав, що треба чимось вирізнитися.

— Тоді багато хто запроваджував елементи шоу.

— У нас було не шоу, а прагнення вкотре образити і бути ображеними владою, так би мовити. Сам костюм відігравав цю роль взаємодії із зовнішнім державним середовищем, дещо неприємним. А музика — ні до чого.

— І при цьому — досить складна.

— Освіта дозволяла. Та й зовнішні обставини рухали непомірність наших захоплень. Утім, непомірність як така заважала. Ми самі собі заважали, хоч як дивно.

— Але все-таки змогли зібратися колишнім складом, що далеко не кожному вдається.

— Проте ми так і не дійшли до того, щоб до ладу записати альбом. Кінь усе-таки захотів на переправі помінятися. Наша поправка до народної мудрості.

— Зробимо декілька кроків у минуле. Був час, коли ти зовсім зник із Києва…

— Завдяки такій відсутності ми пережили крах радянського року як такого. Ми зіскочили із цього «Титаніка» значно раніше і раді цьому. Ліпше померти до революції, як замість неї. Я ж потім займався театром, оформляв вистави, складав до них музику. Були постановки в Києві, в Австрії.

— Як можна розділити твої індивідуальні роботи і «Колезький Асесор»?

— «Асесор» — це гітара в будь-якому випадку, групова гітарна музика. Це естрада, група людей, незалежна від театру. А Гойденко окремо — купа нот, їх написання та розучування з акторами. Але подача там відбувається через режисера, який мене дуже багато корегує.

— Щодо освіти ти згадав, — хотілось би зупинитися докладніше.

— У мене кілька університетів. Спочатку музична школа, десятирічка, після неї факультет звукотехніки в КПІ. Потім учився східного вокалу в буддистів 4 роки. Це був дзен-буддистський монастир у Польщі, традиційна гілка дзену, там переважно американці, набирали бажаючих, запрошували вчителів. Крім вокалу, там викладалися сценічна мова, танець, пластична імпровізація, дихальні практики. Ще навчали гри на східних музичних інструментах. Догляд за садом був обов’язковий для всіх. Одне слово, специфічний диплом.

— Що дає тобі засоби до існування?

— Викладаю театральний вокал. Мимохідь довелося освоїти і відновлення голосу. Як таке воно тепер нікому не потрібне. У театрі, як кричали, так і продовжують кричати, хто ще не зірвав голосу, а хто зірвав, того вже давно вигнали і платити дорогому викладачеві не потрібно. Крім того, пишу музику на замовлення. Сонати, менуети, вальси, гімни. Рок як такий вже не люблю, зараз час класичної музики.

— А ти не пробував пробитися зі своїми роботами на класичні фестивалі, на зразок «Прем’єри сезону» або «Музика молодих»?

— Вони беруть або когось з ім’ям, або того, кого вже розкручують. Це треба спонсора знайти, щоб випустити компакт, щоб пристойно відрепетирувати. Так само складно, як і скрізь. Є гроші — будь ласка, а якщо немає…

— Ти можеш себе назвати вольовою, авторитарною людиною, яка в усьому й завжди проводить свою лінію?

— Сьогодні — так. Скоро, до речі, виходять у Москві всі 20 альбомів, які ми записали в різні роки. Якщо послухати їх у часовій перспективі, то можна сказати, що в галузі музики найкраще дотримуватися не стільки самого смаку, скільки авторитету. Бо коли з’являються два авторитети, це закінчується, як у нас закінчився Единбурзький фестиваль, — розвалом. На одному кораблі не може бути двох капітанів. Другий пілот на літаку можливий, але штурвал там один. Тому, тільки- но виникає потреба кермувати, пасажири удають, що в салоні літака має місце тоталітаризм. Мовляв, не дають кожному підійти і взяти участь у курсі. Є навіть люди, які беруть із собою гранати і готові змінити курс, ми їх називаємо поганими людьми... Якщо людина некомпетентна, якщо, грубо кажучи, за штурвалом мавпа, то ліпше, звичайно, її замінити. Через те в тоталітаризму досить великий спектр, хоч я проти тоталітаризму як крайності. Людина талановита в більшості випадків. Але, крім того, до таланту додається ще бажання повладарювати. Тоталітаризм є результатом не тиранії глави уряду, а нездорового бажання інших стати главою. Мій досвід схиляє до такого погляду.

— Гаразд, а що таке воля?

— На волі спектр дурості розширився, а за впливом став меншим. Якщо раніше була одна велика дурість, то зараз багато маленьких індивідуальних. У нас же капіталізму більше, як у Європі, — де це бачено, щоб так тотально торгували, на кожній сходинці по дві бабусі… Із другого боку, якщо раніше в матеріальному плані не треба було напружуватися, то нині потрібна велика активність. Найбільший прогрес відбувся в книговидавництві. Я можу піти і купити будь-яку книжку, 90% своїх інтересів задовольнити на Петрівці.

— Здається, книжки — твоє уподобання. А які теми найближчі?

— Насамперед, справжня астрологія, також усе, що пов’язане з театром. Дуже цікавлять суфізм, європейський окультизм загалом. Сприймаю все це спокійно та неупереджено. Хоч я православний християнин, мені це не заважає.

— Схоже, традиція для тебе над усе.

— Абсолютно правильно. Я, до речі, проти цих нових будівництв. Розумію, що треба розширятися, але розширяйтеся за рахунок Нивок, дір, що там зяють. Те, що зараз будують у центрі, жахливе. Це все одно, як у тебе на столі стояла стара фотографія матері, а ти замінив її на класну блискучу фотку Мерилін Монро. Ось різниця.

— Яким ти себе бачиш у майбутньому?

— Некоректне запитання. Я спроможний заробити на випуск самостійних проектів, але можу потім не дожити безпосередньо до їх випуску. Майбутнє — це надія. Планувати можна тільки побут, і то… Якщо впевненість у майбутньому грунтується на чітких планах, то це добре, приємно. А в мене якраз упевненості немає, тому нічого і не планую…

ДОВІДКА «Дня»

Василь Гойденко — музикант і літератор. Як композитор, пише та виконує фортепіанні п’єси в руслі академічного авангарду. В 1981 році разом з Олександром Києвцевим і Глібом Бутузовим створює «тринтет» «КДБ». У 1988 році з тими ж учасниками народжується група «Коллезький Асесор»; у кооперації з київськими групами «ВВ» і «Раббота Хо» утворюється «Рок-Артіль». Об’єднання приносить Києву славу одного з центрів радянської рок-музики. «Коллезький асесор» здійснює успішне турне до Польщі та на фестиваль «New Beginnings» у Шотландії. Альбом «Ядівод боїться Землі» вийде в Англії на лейблі «11 Meridians». У середині 90-х Гойденко працює переважно соло: співробітничає з театральним режисером Олегом Ліпциним, вчиться в буддистській громаді в Польщі, з різними складами записує нові альбоми. У 1998 році «Асесор» возз’єднується, в 2001 році вийде новий компакт «Sex Bomben Auf Engelland». У планах — випуск усієї спадщини «Асесора» та супутніх проектів. Інформацію отримано з офіційного сайту групи www.asessor.com.

Дмитрo ДЕСЯТЕРИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments