Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Василь ШКЛЯР: «Література повинна існувати поза правилами»

18 січня, 2002 - 00:00


Проблему масових жанрів вважають основною вадою сучасного українського літпростору. Випадки україномовної фантастики, детективу чи якісного «жіночого роману» настільки поодинокі, що говорити про них, як про явище, поки що не випадає. Водночас існуючі зразки творчості окремих сучасних письменників склали б честь будь-якій літературі. До таких належить Василь Шкляр — письменник, який у кожному конкурсі завойовує тільки гран-прі.

Приводом для нашої розмови стало поповнення його колекції перемог ще однією премією: Шкляр переможець останньої в часі «Коронації слова». Такий звитяжний результат забезпечив авторові роман «Елементал» — твір про сучасну війну, відданість, зраду, патріотизм, кохання. Але якщо шукати там тільки це, існує ризик не знайти нічого. Бо тексти Шкляра набагато глибші. Попри легкість читання, вони мають неабияке філософське підґрунтя, просякнуті екзистенційною містикою та силою виваженого слова. Роман «Ключ», який отримав цілу низку нагород («Золотий бабай», журналів «Сучасність», «Олігарх») перевидавався у небаченій останнім часом кількості разів, перекладений польською, болгарською, хорватською мовами, планується французький варіант; режисер Олег Бійма за «Ключем» цього року зніматиме художній фільм.

— Ваш роман «Ключ» називають першою по-справжньому популярною книжкою, написаною українською в роки новітнього одержавлення. Чому наша література така неповоротка, адже знадобилося майже десять років для появи речі такого рівня?

— Задум «Ключа» я виношував дуже довго, майже десятиліття. А потім написав роман буквально за місяць. Тут якраз збіглись обставини — був оголошений перший тоді в Україні конкурс «Золотий бабай». Вирішив взяти у ньому участь, тому що конкурс закритий і це найсправедливіша, найоб’єктивніша перевірка своїх сил. Тоді в журі «Золотого бабая» були дуже відомі люди: Павло Загребельний, Анатолій Дімаров, Микола Жулинський, найвидатніші наші критики та письменники, від кіношників був Іван Гаврилюк. Я навіть інколи кажу, що якби за принципом закритого конкурсу присуджувалася Нобелівська премія, то українці вже б давно її мали. Мені було дуже приємно, коли Павло За гребельний, прочитавши «Ключ», сказав, що це Шкляр написав. Ця похвала була для мене більша, ніж гран-прі. Вважаю, що письменник — це насамперед стиль. Можна мати найкарколомніший сюжет, але якщо в тебе немає свого стилю, світобачення, інтонації, то немає, зрештою, справжнього відчуття літератури.

А щодо довгого «розгону» літератури, то тут маємо тяжіння радянських стереотипів, особливо над старшим поколінням. Доказом цього є те, що і тоді, і в цьогорічній «Коронації слова» навіть у десятку кращих не входять професійні письменники. Не називаю прізвищ, але це досить відомі імена... Це говорить про те, що йде зміна свідомості. Але вони пишуть так само, як колись писали про секретарів райкомів чи обкомів. Старі шаблони накладають на новий лад, а виходить ще гірше, ніж було.

— Чи розкуповувалися б у нас тиражі українських російськомовних авторів українською мовою, якщо б вони видавалися з однаковою поліграфічною якістю та мали однакову ціну в такій же кількості, як їх оригінали?

— Ні. Звичайно, ні, тому що книжки все ж таки переважно купує російськомовне населення. Так сталося, що російськомовне населення в Україні багатше, ніж україномовне. Ми не знаємо жодного олігарха україномовного, я не знаю дуже багатих людей, які б мислили українською мовою. Так, вони навчились розмовляти з трибун, але від цього українська не стала для них рідною. Я б не перекладав оцих авторів, які пишуть в Україні російською — вони не заслуговують на переклади, тому що у них немає справжньої російської мови.

— А якщо до цього додати певну налаштованість середовища на мовленнєве сприйняття, адже деякі жанри, наприклад фантастика, у нас абсолютно не розроблені. Українською сприймається переважно рустикальна тематика...

— Це знову ж таки пов’язано з мовним питанням. Чому в нас не було урбаністичної літератури? Мова — це основне, мова — це стихія, мова — це те, за допомогою чого передаються всі найтонші нюанси людської душі, психіки. Чому писали про село? Тому що саме село зберігало цю мову, в місті її не було. В давніші часи в тій же Росії було таке поняття як «деревенщики». Ті, хто добре знав справжню російську мову, писали здебільшого про село. Це Астаф’єв, Бєлов, Распутін. А у нас в Україні казали «сільська проза». Колись у Спілці письменників було обговорення творчості Григора Тютюнника — цей письменник мій ідеал, я не знаю нічого кращого у світовій літературі — критики казали «от сільська проза». Тютюнник сказав: «Та не робіть ви цього поділу. Коли в місті немає ні мови, ні нації, ні народу, тоді літературу заміняє «сільська проза». Тільки не треба називати її сільською — це те середовище, де ще збереглася мова».

— З якими найбільшими труднощами стикається людина у ранзі українського письменника?

— Це банальні речі, але вони актуальні: занедбаність видавничої справи, звідси — відсутність широкого контакту автора з читачем. Особисто я з цим менше стикаюсь, бо вже не сам шукаю видавців, а видавці шукають мене. Я написав роман, і він за два тижні може бути видрукуваний. Але коли я їду на свою Черкащину, ні в якому магазині не бачу своєї книжки. В провінції її ніде немає. Тільки у Львові й Києві. Ми не вміємо донести продукт до споживача, хоча й споживач наш бідний. Люди, українці, для яких я пишу свої романи, це найбідніша верства. Що таке для них викласти 12 гривень, коли на хліб не вистачає?

— На врученні вам першої премії конкурсу «Коронація слова» ви сказали, що вкладено багато грошей у те, щоб українська книжка перебувала у такому упослідженому стані, як сьогодні. Що ви мали на увазі?

— Нещодавно ми сиділи в «Останній барикаді» і призер «Червоної рути» Андрій Панчишин без жодної напруги проспівав нам пісень з 30. Блискучі пісні. І я його тоді запитав: «Як же так сталося, що нікого з переможців «Червоної рути» не видно на телеекрані? Чому володар гран-прі Василь Жданкін пішов в монастир? Куди поділися інші?» Він сказав, що було викинуто великі гроші, і додав «а на літературу тим більше». Про що йдеться? Для росіян книжка стала величезним бізнесом: вона вийшла на третє місце за прибутками після спирту й нафти. Вона завозиться сюди в Україну. Хто кому за це платить? От голосує наш парламент, щоб знизити податки на українську книжку, і там такі гарні хлопці голосують «проти». З усього парламенту лише щось із чоловік 70 було «за». За лобіювання кожного питання платиться, буквально за кожен голос. Якщо вони проголосують і знизиться податок на українську книжку, втратять величезні кошти ті, хто сплавляє сюди російську. Це проста схема, але таких механізмів маса. Такі ж механізми діють в ефірі, на естраді... Але, крім економічної війни, проти української книжки ведеться політична війна. Книжка та кіно — це дуже ефективний засіб впливу, це найбільший інструмент українізації суспільства. Ті, хто не хоче цього процесу, будуть платити гроші, навіть економічно програючи, але виграючи політично з прицілом на майбутнє. Наше тисячоліття означиться інформаційними війнами. Великі країни — Росія, Америка — хапаються за кожен сантиметр, відвойовуючи власний простір. Америка поперла на Європу — як французи воюють з англізацією, ввели навіть штрафи за англійські слова у своєму парламенті.

— Може, нам варто ввести якісь штрафи у парламенті?

— Штрафи — це добре, але нам просто не варто обирати таких людей.

— Розкажіть, будь ласка, про ваш новий роман «Елементал», який переміг у «Коронації слова»...

— «Елементал» — це особливий роман у моїй творчості, тому що я люблю чисто художні твори, а «Елементал» має певну політичну підкладку. Коли у 1996 році загинув Джохар Дудаєв, російські спецслужби почали полювати на його дружину Аллу Дудаєву, вони її піймали і ув’язнили в особняку під Москвою. Звідти її викрали українці, привезли сюди, і вона переховувалася в Карпатах. Про це не знали навіть наші спецслужби, тому що їм не довіряли — за сприяння українських спецслужб у Києві було затримано Вахтанга Кобалію (начальник Національної гвардії Грузії за Звіада Гамсахурдія). Після вивезення Дудаєвої розігнали цілий відділ Федеральної служби контррозвідки. В той період я мав щастя спілкуватися з Аллою Дудаєвою — це дивовижна жінка, поетеса, чудовий художник... Чеченська тема мене, як і всіх нас, хвилює постійно, я стежу за тими процесами, і мені захотілося про це написати. Потім мене зацікавили українці, які воюють у французькому іноземному легіоні, і витворився такий сюжет, що вояк цього легіону, українець, дістає завдання вивезти із Чечні дочку генерала. Це абсолютно нова тема для нашої літератури, хоча традиція найманства для українців давня — на ту ж Францію працював ще Хмельницький (взяття Дюнкерка). Але в тематиці чеченської війни також є багато чого містичного: начебто покінчив життя самогубством Звіад Гамсахурдія, але його переховував Джохар Дудаєв, коли той потрапив в опалу. Потім гине Джохар Дудаєв, але ніхто не бачив тіла, не знає, де він похований насправді. Я мав особисте спілкування з чеченськими польовими командирами, і мене зацікавила одна фраза, яку за переказами сказав Дудаєв: «Найцікавіше в цій війні настане тоді, коли мертві почнуть повертатися з того світу». Тобто є люди, які начебто пішли з цього світу, але насправді... Та ж колізія зараз виникає з бен Ладеном. Попри інформацію окремих інформагентств, американці його ще шукатимуть 50 років, поки не ідентифікують. Так само росіяни, вони на цьому не наголошують, але в них був великий неспокій, коли Джохар Дудаєв начебто загинув від ракетного удару, якого було завдано через промінь, який ішов від його супутникового телефону «Інмарсат», який подарували йому американці.

— Один досить знаний письменник щойно по отриманні останньої вашої премії звинуватив вас мало не у ксенофобії…

— Ми дивимося фільм «Брат-2», де українці намальовані дурнуватими й нещасними, і всі це спокійно дивляться. Коли американець Том Кленсі пише про те, як російських агентів «мочать» фебеерівці чи цеерушники, то це патріотизм; коли я пишу, як українець воює з російськими спецслужбами у Москві, то це розпалювання національної ворожнечі. Яка різниця? Бо то є нація. А ми й досі повинні озиратися, як хто на нас подивиться, що той скаже, а що той? Комплекс.

— Я знаю, що дещо з написаного вами, зокрема й у цьому романі, справдилося. Йдеться про те, що слово передувало події. Що є сила слова?

— Це містика слова, про яку я часто кажу, бо я відчув її ще зовсім замолоду. Ще коли я писав оповідання, «сільську прозу», брав прототипом якогось дядька, і по сюжету він помирає, а потім минає якийсь короткий час, і він справді помирає... Те, що пишеш, часто справджується. Література часом вища за життя. І я навіть маю якусь образу, чи що, на старших письменників, які колись казали: «Ти не поспішай писати роман. Роман — це життя, біжи в гущу життя, вивчи його...» Якщо тебе тягне написати, треба сміливо братися за найскладніші питання, проблему, найширокоформатніші твори. Література стоїть вище за саме життя. Уява людська будує навіть те, чого немає в природі. Ця містика мене переслідувала завжди. У цьому романі в мене є момент, де один з героїв каже, що якби клин забити в Москві, то він вилізе в Нью-Йорку чи Вашингтоні. Він робить натяк на те, що Америка теж багато в чому винна — телефон Дудаєву подарували американці, координати для знищення дав прототип американського літака, і сталося це після того, як Клінтон сказав: «В Чечні ллється марна кров...» Здається, що він проти війни, але він мав на увазі інше — Чечню можна завоювати малою кров’ю. Коли Клінтон сказав ці слова, генеральний прокурор Чечні зробив подання на нього в міжнародний суд в Гаазі. Після подання було завдано цього удару. Америка диктує свої правила. Оця анатомія тероризму проходить через весь роман. Коли це все було написано, мені раптом дзвонить брат і каже: «Ввімкни телевізор». Я ввімкнув і жахнувся, бо те, про що йшлося, почало відбуватися. Ще минає час, і реально гине один з прототипів мого героя. Це сталося в Африці буквально з місяць тому.

— Як ви ставитесь до активно пропагованого гасла про українську гостинність?

— Це таке красиве поняття, яке не треба ділити на українську, німецьку чи кавказьку належність. Я жив на Кавказі, отримав освіту вірменською мовою і спізнав їхню гостинність; але водночас там можуть і зуби вибити. І коли вже я добре розмовляв вірменською, то зумисне підкреслював акцент, перекручував слова, щоб бачили, що я іноземець, бо тоді краще ставлення. Якщо говорити у філософському ключі, то я оцю українську безхребетну гостинність ненавиджу. Ми настільки гостинні, що окупантів вважаємо за своїх гостей. Проста ситуація: сідають три хохли за стіл і з ними один москаль — і будуть розмовляти російською мовою, навіть якщо останній усе розуміє. Це вада менталітету, гнучкошиїсть, відсутність власної гідності. Це не гостинність — це патологія підневільного народу. Рабство, яке тривало тисячоліттями, в’їлося, як слід ярма, в шию, воно присутнє на всіх рівнях, ним заразилося навіть багато патріотів, які кажуть: «Наш народ терплячий... Ще раз бажаю вам витримки...» Це звертання як до худоби — зневага. Який в українців найпопулярніший тост? Давайте вип’ємо, щоб не було війни! Це був народ воєн — ми стояли за свої права. Не личать такі тости, особливо чоловікам.

— Чи існують для вас якісь табуйовані теми, за розробку яких ви б не взялися?

— Загальноприйняте твердження каже, що в літературі не може бути табу. Але існує певна етична межа. Наприклад, поки були живі мої батьки, я б не дозволив щоб вони з’явилися на сторінках моїх романів. Це, напевно, погана риса, бо письменник — це людина, яка не повинна соромитись нічого. Абсолютно нічого. В мені є це почуття. Я вважаю це недоліком — забороненого нічого не повинно бути. Я також люблю містику, вона є в моїх романах, але відьмацькі теми я боюся зачіпати, так як їх писав великий Гоголь — хоча я не вважаю його ні великим, ні українським письменником — Гоголь завдав українцям багато зла: пишучи, він вживав багато українізмів і посприяв тому, що українську мову вважали діалектом російської. Після Гоголя почали особливо тягти українські слова в російську і це продовжується по сьогоднішній день — іноді доводиться відмовлятися від своїх слів.

— Чи може сьогодні література щось змінити на краще?

— Завданням літератури не є щось змінювати. Це в школі ми вивчили, що література має ідейно-виховне значення. Але гарна література може багато чим допомогти. Вона не повинна ідеологічно чи морально когось виховувати, але саме читання формує мислення, світогляд. Вона повинна працювати на рівні підсвідомості, якщо вона прямо діє на свідомість — це вже не література.

— Але хіба література не повинна розставляти своєрідні «маячки», за якими читач може зорієнтувати свою свідомість? Коли я слухаю Ніну Матвієнко — я пишаюся, що українець, коли читаю «Ключ» — пишаюся тим, що ця книжка написана українською, коли дивишся фільм «Вогнем і мечем» — хочеться бути поляком...

— У такому плані десь є твоя правда. Треба творити таку літературу, щоб справді чоловік казав: «От дивися — бач, у нас, а є...» Але я не повинен це в романі писати, треба робити твір на достойному рівні, не замислюватися над якимись ідеологемами — це виробляє якісь рамки, табу. Література повинна існувати поза правилами.

Ігор ОСТРОВСЬКИЙ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments