Віктор АНДРІЄНКО: «Безглуздо бажати, щоб вмить усе стало легко та щасливо»

Вони завжди кудись мчать, залишаючись на тому самому місці, замість розмови — кричать одне на одного, спілкуючись стусанами й ляпасами, розігруючи сюжети світової літератури як абсурд і фарс нашого рідного побуту, який убиває без болю.

Коли він перебуває у своєму невеличкому затишному офісі в одному з величезних і холодних корпусів кіностудії ім. О.Довженка — він не просто актор і режисер Віктор Андрієнко. Сюди до нього може зателефонувати кожен, і після автовідповідача-Шпікуляка — почути зовсім інший голос. Зайти — також може будь-хто, можна — з чаєм-кавою-розмовою, а можна — нічого не пояснюючи, просто сидіти в куточку — «відновлюючись». Яка може бути пиха «чи втаємниченість», коли тут відкрите життя-буття без будь-яких масок?

Однак розмовляючий клоун (унікальне амплуа, аналогію якому знайти вельми непросто) Віктор Андрієнко знає, що в нього є й унікальна місія — нагадувати, що є «потворство», а що — нормальне буття. Утім, «місія» — слово на котурнах (це з грецької трагедії), а по-нашому — у черевиках із дутою «платформою»...

— Вікторе, нині, коли до вас прийшов «гучний успіх і всенародне визнання», мабуть, ви почуваєтесь упевнено й можете перед святами «розслабитися»? Чи все-таки — ні?

— Коли наприкінці минулого року ми отримали приз на конкурсі «Золота ера», я сказав: «Оце — найстрашніше, коли ми вже не маємо права робити гірше». Тож ліпше на певний час закрити «Шоу Довгоносиків». Ми зробили рекордну кількість шоу — 70, не враховуючи дайджестів. Нас можна занести в книгу рекордів Гіннеса, адже Бенні Хілл робив 8 шоу на рік, «Маски» — 15, «Містечко» — 10. Тому нам так важко робити шоу: скільки можна зробити гегів з одним стільцем? Ну 100 — 150. Далі — все, далі потрібно переходити до іншого предмета.

Найстрашніше в естраді, кіно, цирку — коли маска починає мститися, коли вже не можеш підтримати той рівень, який вона заслужила.

— Отже, найкращий відпочинок від розумової праці — інакша розумова праця?

— Так. Буде нове шоу — «Повне марабу! «, серіальчики по 1 — 2 хвилини «Майстри румунської школи бухгалтерів», будуть «Барабані долі», «Іа-іа». «Хіт-фабрика» (за яку й отримали «еру») йде нині в ефірі радіо «Довіра» на 9 регіонів і є попередня домовленість ще на 8 регіонів. Це — мій «керогаз», який можна прикрутити чи більше відкрити. Знаєте, коли людина працює на заводі, але в неї також є драмгурток. Справа тут не в грошах, а в спілкуванні з глядачами, слухачами. Відновлюючи телеверсію «Хіт-фабрики» (на якому каналі — поки що секрет), змінимо й підхід. Ми будемо показувати, разом з вітчизняними кліпами, ліцензійні — московські й західні. Щоб у «двадцятці» з’явився контекст. Дуже складно вибудовувати рейтинги. Я не вірю жодному з існуючих на нашому TV, — ми не можемо нині дозволити собі серйозні, 100-відсоткові дослідження з розкладкою по регіонах, верствах населення. Тож беремо відомості ді-джеїв про те, скільки замовляють і які пісні. Плюс дані про кількість проданих альбомів. Плюс знаходимо середній результат хіт-парадів.

Я вважаю, що радіо-версія «Хіт-фабрики» стала кращою — текст чути, реакції на слово більше. Текст Дмитро Костюкевич пише нормально, а я під нього роблю суржик, аби був зрозумілим. Коли говориш «податкова інспекція» — реакція слухачів запізнюється, а от «налоговая інспекція» — є відповідь миттєво.

— А яким суржиком розмовляють з вами слухачі «Хіт-фабрики»?

— Слава Богу, в них вистачає розуму не жартувати, як Шпікуляк. Проте слухачі пустують. Був такий дзвінок, коли серйозно й сердечно подякували: «Ви так добре володієте українською мовою!» — я мало не впав зі стільця.

— Більшість слухачів — кияни?

— Ні, я був дуже приємно здивований, що нас шанують на Західній Україні. У Львові — найвдячніший глядач, котрий сприймає нас із гумором — і жарти, і суржик.

— Коли ви «працюєте» з залом, трапляється, що ситуація виходить з-під контролю, що глядачі поводяться нестандартно?

— В’ячеслав Полунін визначив, що клоуну в роботі з глядачем, особливо з дітьми, потрібно підтримувати дистанцію в 4 метри. Бо коли ближче — дитина може злякатися, заплакати. Коли дитина щаслива й хоче мене помацати за носа — це нормально, а коли дорослий дядько, років під 30, з крутою потилицею за ніс хапає: «А, ти кльовун! « — це вже страшно. Чи коли в одному клубі кричали: «Карлика на мило! « за горлянку хапали й носи зривали, а охорона сиділа — неначе так і треба. Тоді доводиться ставити на місце: «Хлопці, якщо у вас порядку немає — то й нас тут не буде». Ні гроші, ні що інше не замінить людяності.

Олег Янковський сказав, як на мене, геніальну фразу: «Артист повинен бути доступний для всіх, але не належати нікому». Коли не з нашої вини зривався тур по Україні, ми з Геною за 5 годин підписали 4 тисячі плакатів, листівок і візиток. Це була ідея Сергія Голубовського, аби крім повернених грошей, кожен глядач отримав автографи й пам’ятні набори. Тому те саме ми робили й на концертах.

— Ви розділяєте себе і своїх персонажів?

— Авжеж, у житті я не можу діяти як Шпікуляк, мені так не можна.

— А як ви ставитеся до розіграшів?

— Коли влучають у ціль, кажу «молодець». Є один вислів у Вольфганга Кепки: «У свого діда-покрівельника я перейняв мистецтво кидати молоток сусіду. Потрібно цілитись у ніс. А впіймає чи не впіймає — це вже його мистецтво». З будь-якою людиною я стараюся працювати як із партнером. Хоча бувають проколи.

Так, в інтерв’ю з Миколою Вереснем я запитав про сік, який стояв на столі: «Це щоб в обличчя лити чи можна пити?» Він сказав: «Ох, коли мені хтось виллє в обличчя — я буду щасливий». Ми домовилися. Та за

2 години розмови, мабуть, забув: адже він, брав інтерв’ю в мене, а не у Шпікуляка. І коли ми під кінець начепили носи, а я раптом полив його соком — то вийшов казус.

Через рік ця історія мала продовження. На «Сніданку з «1+1» зі мною розмовляли й несподівано вилили в кадрі чай мені в обличчя. Я пожалів Ганну Безулик, і не відповів. Була пауза. Усі: «О, як чудово! Нарешті Андрієнко отримав». А потім я розповів, історію з Вереснем, і їй було ніяково. Хоча глядачі нічого навіть не запідозрили. Позаяк мій принцип — не принизити людину, а настрій підняти.

— А чи бувають у вас конфлікти з «зірками»?

— Ми вже півроку на Радіо «Довіра» ведемо проект «Хіт-фабрики». Розумієте, я сам не вельми пунктуальний, але можу запізнитися на 15 хвилин, а не на 2 години. А коли запрошували на ранковий ефір одну таку «супер-зірку», а вона сказала: «Та ви шо! Це для нас рано. Давайте ми прийдемо пізніше». Я відповів: «Спасибі. Мабуть, така зірка». Бо кожна нормальна «зірка» — Ані Лорак, Тая Повалій — коли їм говориш «на 8 ранку», то вони й будуть саме о восьмій. Люди творчі й лаятися можуть лише в питаннях творчих, без міжусобиць на особовому рівні.

Коли я рік жив із циркачами, зрозумів — яке це братство. Вони можуть лаятися, але титанічна щоденна праця й ризик загинути чи покалічитися примушують інакше ставитися до людини. Це — не естрада, де б’ються за те, кому «останнім» виходити на сцену.

— Чи є конкуренція в гумористів, у телешоу-менів?

— У всіх, хто займається гумором в Україні — спільна доля. Що мені ділити з «Масками», якщо Володя Комаров два роки в мене працював, якщо Валентин Опалєв працював у них? Або з «Джентльменами», якщо Сергій Голубовський — їхній перший директор. Ми всі роботою зв’язані, долі переплетені. Коли 1986-го, вийшли на сцену «Кролики», я для них уже був «бронзовий пам’ятник» — їм в естрадно-цирковому читали лекції про мене. І про це я дізнався на десятиріччі їхньої творчої діяльності, а 1986-го — соромився підійти, вважав, що вони — генії, а я — так собі.

Тепер ми стали старшими, раціональнішими. Нас не так і багато й ділити загалом немає чого. Ні в Україні, ні в Росії. Подивіться, скільки гумористів наших у Москві — кабаре-дует «Академія», Жванецький, Карцев, Клара Новікова, «Джентельмени», «Маски», «Каламбур» і всі працюють у різній стилістиці. В Україні більше іронічних людей, котрі вміють посміятися з себе. У Росії наше шоу тому й не зрозуміли, думають, нібито ми з них знущаємося. А ми просто робимо «ментальне» шоу, перепрошую за традиційну лайку, яке пов’язане не з ситуаціями, не з абсурдом життя, а з мисленням, з нашими рідними стереотипами сприйняття себе.

— Наскільки воно актуальне тепер, у ситуації бідності, пригніченості, озлоблення?

— Так, це дуже складно. Люди хочуть відпочити, розслабитися. Я вважаю: що ми нині перебуваємо приблизно на рубежі 30-х, в Америці, тільки в нас немає Рузвельта. Тож моє надзавдання — спробувати зробити вигляд, ніби всі проблеми розв’язуються сміхом.

— Є дуже противне запитання до вас...

— Чи ви не єврей? І скільки у вас дружин?

— Це запитання про новорічні свята. Що плануєте?

— Клоную.

— А що клонуєте?

— На Новий рік доведеться працювати в Одесі, піднімати там культуру. Потрібно якось гроші заробляти артісту. Он Спілберг запропонував: «Я вас забираю. Потрібно терміново з життя Клінтона! Моніку Левінски грає знаменитий секс-символ Мадонна». А я кажу: «Ні, не можу. У мене — «ялинки!».

— А що країні побажаєте в наступаючому році?

— Все одно буде дуже важко. Тож безглуздо зичити, аби вмить усе стало легко та щасливо. Зичу, щоб труднощі долали з усмішкою. Не з дурнуватою такою, як по голові цеглиною грюкнутий усміхається, а зі справжньою — розумною, яка дозволяє почуватися трішки вищим від навколишніх подій.

№252 31.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»