Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Віра в несправедливість

7 червня, 2000 - 00:00

Розповідає Богдан ГНАТОВСЬКИЙ:

— З Ігорем Білозіром ми познайомилися десь 20 років тому
— 1 січня 1980 року вийшла моя перша стаття про нього. Останні роки ми
зустрічалися мало не щодня. 8 травня моя добра знайома святкувала свій
день народження в кав’ярні «Цісарська кава». У нас було дуже інтелігентне
товариство: дві вчительки, ми з Ігорем, іще один чоловік — викладач з Академії
мистецтв. Я заспівав пісню Білозіра: «То не яблуні цвіт, не май, то не
пізній бузок весни, в нашу зиму приблудив білий лебідь молодий». Це дуже
гарна лірична пісня — Ігор узагалі був чудовий мелодист.

Коли ми співали, за сусідній столик підсів гітарист і почав
«лабати» якийсь блатний романс. З-за третього столика до нас підійшов чоловік
і досить грубо сказав: «Бросьте петь, не мешайте нам отдыхать». Я підвівся
і пояснюю: «У чім справа, хлопці? Ось із нами народний артист Ігор Білозір,
ми співаємо його пісню». Там-таки поруч стояв наряд міліції, і хлопчина
повернувся за свій столик. Після цього Ігор іще підійшов до їхнього столика
і про щось із ними перемовився. Настрій було зіпсовано і хвилин за 5 —
10 після цього інциденту ми вирішили розходитися. Я відвернувся і не бачив,
що і як сталося і хто вдарив Ігоря, але коли я повернув голову, то побачив,
як він од чийогось удару впав навколішки. Я підняв Ігоря лівою рукою, а
правою тримав чемоданчика. Раптом і мене хтось ударив: розсік губу (потім
у лікарні мені наклали три шви). Це все відбувалося біля самого кафе, а
далі ми з Ігорем вирушили додому по проспекту Шевченка. Ми відійшли на
50—60 метрів, як, не доходячи кілька метрів до прокуратури, підбігають
ті двоє, які сиділи в кафе — один у світлій сорочці, другий — у темній.
Мене вдарили, і в мене трохи запаморочилася голова, раптом чую — Ігор падає
зі стогоном і хрустом (це був удар кастета). Я почав відбиватися, як під’їхала
міліція. Одного нападника забрали трохи не з моїх рук, піймали і другого,
що бив Ігоря, посадили в патрульну машину, а нам викликали швидку. Це було
близько 11-ї години вечора, нікого з людей на вулиці вже не було, і було
дуже темно — ліхтарі не горіли.

Приїхали ми на травмпункт лікарні швидкої допомоги. Довго
чекали, поки до нас підійшли, потім мені наклали шви, а Ігоря направили
на рентген. Я сам возив його по лікарняних поверхах, він почувався дуже
погано, але ще рухався і щось говорив. Після рентгену, мабуть це було вже
близько 4-ї години ранку, я поклав його в палату на ліжко і поїхав додому.
Наступного дня ледь додзвонився в цю першу нейрохірургію, де він лежав,
але мені відповіли: «Прошу пана, сьогодні свято, в лікарні лише черговий
лікар, так що вам навряд чи зможуть відповісти про стан здоров’я хворого».
Я дзвонив і додому Ігореві, але там теж ніхто трубки не брав: його дружина
поїхала з міста до батьків. Якби я міг тоді уявити, що Ігор не вибереться
з тієї біди, я, звичайно, діяв би рішучіше.

Наших нападників завезли до райвідділу, і я не стверджую
цього, але люди казали, що бачили, як вони повернулися разом із міліціонерами
до «Цісарської кави» і там разом відпочивали. Підслідний заперечує цей
факт, інші свідки на цьому наполягають. Більше я навряд чи можу щось розповідати,
бо триває слідство, а я — офіційний свідок. КОМЕНТАР МІЛІЦЕЙСЬКИЙ

На прохання кореспондента «Дня» Олександра СИРЦОВА ,
офіційну версію трагедії виклав заступник начальника Львівського обласного
управління МВС Богдан ВАСИЛИК:

— 11 травня було порушено кримінальну справу за ст. 206,
ч. 2 ККУ (злісне хуліганство) щодо хуліганства, скоєного стосовно Гнатовського
і Білозіра, та за ст. 101, ч. 1 ККУ щодо спричинення тяжких тілесних ушкоджень
народному артистові України Ігорю Білозіру. Справу було порушено Галицьким
РУГУ. У зв’язку з актуальністю цієї справи, вона була мною передана для
розслідування в слідчий апарат області. У процесі розслідування було встановлено,
що до хуліганських дій та завдавання тяжких тілесних ушкоджень причетні
Воронов Дмитро Олександрович, 1972 р. н., і Калінін Юрій Володимирович,
також 1972 р. н. 19 травня Воронова було затримано, 22 травня його взято
під варту, тепер він перебуває в СІЗО. Стосовно Калініна наразі проводяться
оперативно-розшукові заходи для його затримання.

28 травня у зв’язку зі смертю Ігоря Білозіра ч. 1 ст. 101
ККУ перекваліфіковано на ч. 3 — умисне тяжке ушкодження, внаслідок якого
настала смерть постраждалого, що тягне за собою позбавлення волі терміном
до 12 років.

Воронову 28 років, він має сім’ю. Батько Воронова — заступник
начальника львівської міської міліції — прослужив в органах чверть століття,
окрім розкриття злочинів та допомоги нашим краянам, нічим іншим не займався.
А те, що сталося з його сином, на мій погляд, ніяк не може вплинути на
його перебування в органах. Він написав рапорт, нині перебуває у відпустці.

Справа набула нездорового резонансу, адже дехто хоче нажити
на ній політичний капітал, удає, що знає більше, аніж слідство. Ми не будуємо
докази на домислах, працюємо в правовому полі.

— Чи вважаєте ви професійними дії патруля, який прибув
на місце пригоди, коли конфлікт тільки-но розгорався?

— Коли під’їхав патруль, то конфлікт ще не був настільки
серйозним — це побутова поведінка, не забувайте, в якому закладі це відбувалося.
Сильні емоції з’явилися пізніше, патруль не міг цього передбачити. Це не
була сварка на міжнаціональному грунті, хоча саме це питання зараз піднімається.
Там була ще третя компанія, яка співала російські пісні, однак конфлікту
з нею не було. До того ж із самого початку іншим компаніям не було відомо,
що це є Ігор Білозір, тому не можна говорити про умисну акцію. Не потрібно
шукати підводних течій, якоїсь політики у цьому прикрому інциденті — повторю
ще раз, конфлікт розгорівся із побутового. КОМЕНТАР МЕДИЧНИЙ

Із повідомлення комунальної міської клінічної лікарні швидкої
допомоги в прес-центр обласної державної адміністрації від 19. 05. 2000
року: «Білозір І. Й., 45 років, був доставлений бригадою швидкої медичної
допомоги в міську клінічну лікарню швидкої медичної допомоги 09. 05. 2000
року в 0 год. 35 хв. із проспекту Т. Шевченка.

Травму одержав 08. 05. 2000 року — побитий невідомими.
Після огляду чергового нейрохірурга був госпіталізований у 1-ше нейрохірургічне
відділення з діагнозом: удар головного мозку. Переломи лобної кістки справа.
Стан хворого протягом 9 травня вважався стабільним, середньої важкості.
Хворий отримав відповідне лікування. 10 травня 2000 року хв. Білозір І.
Й. була проведена в умовах обласного діагностичного центру комп’ютерна
томографія, на якій підтверджено попередній діагноз: удар головного мозку,
переломи лобної та тім’яної кісток, установлено субарахноїдальний крововилив.

10. 05. 2000 р. хворого переведено в реанімаційне відділення,
де йому проводилось консервативне медикаментозне лікування. Хворий був
притомний, загальний стан його поліпшувався.

15. 05. 2000 р. у хворого з’явилися розлади серцевої діяльності,
які 16. 05. 2000 р. о 6. 00 год. призвели до зупинки серця.

Завдяки проведеним реанімаційним заходам, серцеву діяльність
у хворого вдалось відновити. Із цього часу стан хворого залишається важким,
з елементами нестабільної гемодинаміки. Хворий перебуває на штучній вентиляції
легень під постійним моніторингом життєво важливих функцій організму.

Лікування хворого перебуває під постійним контролем провідних
спеціалістів області та медичного університету».

Від 24. 05. 2000 року: «Адміністрація КМК ЛШМД повідомляє,
що протягом 22— 24. 05. 2000 стан хворого І. Й. Білозіра залишається дуже
тяжким. Хворий перебуває в коматозному стані, непритомний, на штучній вентиляції
легень. Гемодинаміка нестабільна, підтримується медикаментами. Медикаментозне
лікування отримує в повному і необхідному обсязі».

Ігор Білозір помер у ніч із 27-го на 28 травня. Як повідомив
кореспондентів «Дня» Зіновій Гузар, начальник управління охорони здоров’я
Львівської міської ради, тепер остаточні висновки про причину смерті композитора
зробить судово-медична експертиза. У закидах, що лунають у львівській пресі
щодо непрофесійності лікарів, Зіновій Гузар убачає пошуки дешевої сенсації,
«бажання зацікавленої сторони перекласти бодай частково відповідальність
за скоєний злочин на медперсонал лікарні».

30 травня Ігоря Білозіра поховали на Личаківському кладовищі
неподалік від могили Володимира Івасюка. Проводити композитора в останню
путь прийшли близько ста п’ятдесяти тисяч чоловік. КОМЕНТАР РАДИКАЛЬНИЙ
(НА СЬОГОДНІ У ЛЬВОВІ НАЙПОПУЛЯРНІШИЙ)

Ігор КАЛИНЕЦЬ, поет:

— Люди відчули національну кривду, яку ми переборюємо щодня
сам на сам із собою. Трагедія примусила людей відчути солідарність, яку
вони втратили. У вівторок його ховали, і на вулиці вийшли півтори сотні
тисяч львів’ян. Такого похорону Львів не бачив від 1944 року, коли ховали
митрополита Шептицького. Нині партії правої та ультраправої орієнтації
дуже радикально заявляють про свої наміри навести порядок у Львові. Ми
були дуже мляві, толерантні, демократичні, одне слово, безхребетні і дуже
попустили російській частині населення. Вечірній Львів перетворюється на
російськомовний Львів, навіть часом забуваєш, де ти є. Таке враження, що
в Українській державі робиться все для того, щоб дати широку дорогу саме
російській культурі, залишивши українській вузеньке узбіччя. Так що Львову
сьогодні немає чим хвалитися, галицький П’ємонт поступово перетворюється
на місто, де переважає російськомовний культурний продукт: звучить російська
популярна музика, широко продається російська книжка, в кіосках домінує
російська преса.

28 травня у Львові збиралися відзначити в Оперному театрі
10-річний ювілей першої сесії демократичної обласної ради, яка обрала своїм
головою В’ячеслава Чорновола. Я теж був депутатом тієї ради, але не збирався
іти на ювілей через те, що, на мою думку, за кілька останніх років ми втратили
все те, про що йшлося на початку української демократії. Однак цього дня
я дізнався про смерть Ігоря Білозіра і прийшов, щоб виступити перед людьми,
які зібралися біля пам’ятника Шевченкові. Я говорив про те, що сталося
політичне вбивство, якому потурали ми всі, прості люди, бо занадто м’яко
ставилися до русифікації Львова. Винна і влада Львова, і міський голова,
якому і я особисто неодноразово казав про розгул у місті російського шовінізму,
але він і пальцем об палець не вдарив, щоб його зупинити. Я заявив досить
категорично, що після такої трагічної події Куйбіда мав би піти у відставку,
як людина, що потурала русифікації Львова. Невипадково ж, коли минулого
року Ігор збирався урочисто відзначити 20-річний ювілей свого ансамблю
«Ватра», він не зміг знайти спонсорів для концерту. І це в той час, коли
міська та обласна влада носилися з російськими зірками.

Наступного дня було створено комісію у справі поховання,
до якої я теж увійшов. Комісія примусила Василя Куйбіду оголосити в місті
траур. Він неохоче погодився, аргументуючи тим, що помирало й багато інших
видатних людей, проте такого не практикували. Але ж мова йшла не про людину,
яка померла своєю смертю, тому оголошення трауру — це в даному випадку
політична акція. У день похорону ми пікетували прокуратуру з вимогами відставки
Воронова і заборони російської музики у львівських кав’ярнях.

Я вважаю, що це політичне вбивство, тому що Воронов і Калінін
чудово знали, кого вони б’ють і за що: їх дратувало, що люди співають українську
пісню. Невипадково ж бо міліція тепер не зацікавлена знайти Калініна, бо
за ситуації, що склалася, Воронов, синок високого міліцейського начальничка,
на суді матиме змогу все валити на Калініна. Якщо ж Калініна знайдуть,
то і Воронов отримає по повній програмі.

Юрій ВИННИЧУК, письменник (зі статті під псевдо
«Юзьо Обсерватор» у газеті «Поступ» від 01. 06. 2000 р.): «Убивство Білозіра
двома знавіснілими кацапами з такими промовистими прізвищами — В-нов і
К-нін — було сприйняте як цинічний ляпас по нашому гонору. Обидва — синочки
місцевої кацапської еліти. Це вона виплекала вбивць, виховала в них ненависть
до всього українського, адже вони чудово знали, кого вбивають. Потоптана
національна честь волає про помсту». КОМЕНТАР МЕТАФІЗИЧНИЙ

Віктор МОРОЗОВ, музикант, композитор, перекладач:

— У нашому криміналізованому суспільстві весь час когось
б’ють, і музикантів теж. От нещодавно побили вокаліста «Піккардійської
терції», який просто повертався пізно ввечері додому. Проте врахуйте, що
цей факт не викликав такого шоку у Львові, бо це справді побутове хуліганство.
А те, що сталося з Білозіром, — подія знакова, коли збіглося в одне багато
дивних речей. Композитора забили за пісню, яку він написав. Невипадково
всі одразу згадали загадкове вбивство Івасюка, яке з 1979-го так і не розкрито.
Того ж року, як було вбито Івасюка, Ігор Білозір прийшов до Львівської
філармонії. Умирає Івасюк — приходить Білозір, який у результаті гине за
те, що співає свою пісню і заважав «отдыхать» якимось молодикам «своими
рогульскими песнями». Знакове й те, що це відбувається у Львові, який завжди
вважався центром української культури. Отже, російська експансія у Львові,
хоча й поступово, але ставала дедалі агресивнішою. Тільки крайність випадку
спричинила спалах радикальних настроїв.

Загинути через свою пісню... Якщо Ігор там усе дивився,
то він напевно сказав: «От куртка на ваті». Він узагалі ніколи не вживав
нецензурних слів, і «куртка на ваті» — то був найгрубіший його вислів.
Тому я не погоджуюся, коли бійку намагаються списати на алкоголь. Він був
зовсім іншої структури людина, ніж ті, що, перехиливши чарку, лізуть міситися.
Зрозуміло, що люди, які відзначали в кафе день народження, були нетверезі,
але не це спричинило конфлікт — приводом стала пісня.

Я певен, що випадковостей не буває. Часто в житті все так
сходиться, що тільки із часом можна зрозуміти приховану суть подій. А тут...
Я розумію так, що Ігор неусвідомлено приніс себе в жертву, щоб люди, принаймні
у Львові, прокинулися від сну. До речі, одна з останніх пісень Ігоря, написана
незадовго до смерті, називається досить символічно — «Встань з колін, народе
мій».

Ця трагічна смерть тільки проявила настрої, що давно були
в суспільстві. Принаймні тут, у Львові, люди чітко висловили своє незадоволення
культурною політикою держави, звідси й вимоги про заборону російськомовних
теле- і радіоканалів. Я ж переконаний, що не треба нічого забороняти, потрібно
піти мудрішим шляхом. Наприклад, за Радянського Союзу вчителі російської
мови одержували надбавку до зарплати. Таким чином нібито ніхто нікому нічого
не забороняв, але матеріальне заохочення виробляло й суспільну думку про
вищість одного фаху щодо іншого, а відповідно — й однієї мови над іншою.
Так і тепер українській державі треба діяти методом заохочень і пільг,
наприклад, податкових. Державний протекціонізм нашій культурі вкрай необхідний.
Ні для кого сьогодні не секрет, що тільки запровадження жорстких квот на
національний культурний продукт у радіо- і телемережі врятувало Канаду
від культурної експансії набагато більш потужнішої масової культури США.
Канадська масова культура тоді перебувала в зародковому стані, й закони
про квотування мовлення так само, як і в нас, зустріли шалений опір. Зате
тепер канадські зірки відомі на весь світ. КОМЕНТАР ПОЛІТИЧНО АКТИВНИЙ

Юрій НАЗАРУК, студент факультету міжнародних відносин Львівського
університету, центр «Молода дипломатія»:

— Коли в рідному місті тебе вбивають за те, що співаєш
рідною мовою, — це жах, і не реагувати на це неможливо. Центр «Молода дипломатія»
скликав прес-конференцію «Молодь проти москалізації». Категоричність назви
акції пом’якшує її лозунг: «Москаля треба вбивати не на вулиці, а в собі».
Суть нашої акції в тому, що ми закликаємо молодь до бойкоту радіостанцій
і телекомпаній, що ведуть мовлення російською, кав’ярень і клубів, де надають
перевагу російській мові та російській музиці.

Я не кажу про те, що сталося політичне вбивство на замовлення,
але сталася така подія, яка може стати рушієм розвитку української культури
в Україні. Ця подія є лише вибухом у ситуації, що нагніталася останнім
часом. КОМЕНТАР ЕСТЕТИЧНИЙ

Михайло БАРБАРА, музикант, лідер гурту «Мертвий півень»,
головний редактор Радіо Ініціативи «Нова хвиля»:

— Я повернувся до Львова в понеділок, 29 травня, і одразу
сів за радіопульт. У нас була просто шалена кількість дзвінків. Львів почав
говорити, виливаючи негативні емоції проти жужиківсько-жулицько-бандитської
культури (а вона ж є 100-відсотково російськомовною!). Найменше йшлося
про національне. Телефонували і українці, і росіяни, і поляки, висловлюючи
обурення проти домінування «блатної» субкультури в суспільстві, багато
в чому на неї покладаючи провину за трагедію, що сталася з Ігорем Білозіром.
У праведному гніві люди звинувачували всіх і вся, від системи освіти —
до комунальних служб і далі геть усе, що утримується коштом платників податків.

Це далеко не перший випадок «шакалячих» наскоків, але найтрагічніший.
Нещодавно у Львові побили одного з вокалістів «Піккардійської терції»,
«Мертвий півень» теж після концертів у рідному місті неодноразово мав проблеми
з агресивними жужиками, Тарас Чубай, який тепер працює в Києві, кілька
разів згадував про подібні ситуації. Думаю, що це така шакаляча реакція
на будь-які прояви української інтелігентності: раніше «воно» ніби зверхньо
поглядало на «українського лоха», аж раптом зрозуміло, що це інша культура,
велика, до якої воно не може дотягнутися. Звідси й роздратування, звірячий
інстинкт убити.

Україна сьогодні — це типовий третій світ, для повної картини
бракує тільки макових або конопляних посівів і наркобаронів (зате в нас
є нафтобарони). Люди, які при владі, вважають себе своєрідною кастою недоторканих
(тільки в Індії це найнижча каста, а в нас — найвища). У цій жахливій ситуації
згадується стара пісня Юрія Шевчука: «Откройте рты, сорвите уборы, по улице
чешут мальчики-мажоры». Закони — і державні, і гуманні — існують не для
них. Це дуже добре, що подія викликала гучний суспільний резонанс, адже
йдеться про самоповагу — не тільки національну, а просто людську.

Я ніколи не сиджу в кав’ярні, де грає погана, як на мій
смак, музика — попса, блатняк. Це не тільки неприємно, але й шкідливо:
психологи твердять, що всі сигнали, які сприймають органи чуття людини,
відкладаються на підкірці, отже, це пряма дорога дебілізації.

До сороковин із дня смерті Ігоря ми дуже б хотіли зробити
великий концерт, де зібралися б класики української естради та молоді групи
і виконали пісні Івасюка та Білозіра. КОМЕНТАР ПРАКТИЧНИЙ

Оксана ГОРЕЛИК, прес- секретар культурно-мистецького центру
«Дзига», заступник директора Радіо Ініціативи «Нова хвиля»:

— Ситуація, що склалася в результаті вбивства Ігоря Білозіра,
загострила багато досі нерозв’язаних культурних проблем. «Нова хвиля»,
яка вийшла в ефір зовсім недавно, намагається реагувати не ораторськими
дивертисментами в перепалках, що затягнулися, а ділом. Власне, ми пропонуємо
своїм слухачам іншу музично- естетичну концепцію, аніж та, яку зазвичай
подають інші радіокомпанії. У нас звучить дуже багато класики, а також
сучасної української, польської; європейської та американської музики —
в основному джаз, рок. Російську музику ми теж ставимо охоче, але для нас
принципово, щоб це була, наприклад, не Альона Апіна, а «Машина времени»
чи «Аквариум». Ми ігноруємо неамбітну музику. І це стосується не тільки
російської попси. ІЩЕ ОДИН КОМЕНТАР. МІЙ

Найстрашніше в історії людства — громадянські війни. Найстрашніша
причина громадянських воєн — нашарування критеріїв, що розмежовують суспільство
на «тих, хто» і «тих, проти кого», коли соціальні чинники перетворюються
на поділ за національною (релігійною, мовною) ознакою. Львівське убивство
гостро проявило наявність соціальної кризи на всіх рівнях існування людини
в українському суспільстві: від гарантій життя і здоров’я — до задоволення
культурних потреб. Здається, ще ніколи людина не відчувала себе такою незахищеною.
Виступивши на захист своїх культурних уподобань, Ігор Білозір спровокував
ситуацію, страх якої актуальний для більшості з нас, — не дай, Боже, зіткнутися
із криміналізованою владою, яка (до речі, на відміну від нас із вами) готова
обстоювати навіть свої «культурні цінності» з кастетами в руках, відчуваючи
при цьому свою повну безкарність.

Мовно-культурний аспект національного невдоволення у Львові,
проте, не є таким собі вічним антуражем будь-якої галицької проблеми. Найперше
запитання, яке я ставила всім своїм співрозмовникам, — чому вбивство Ігоря
Білозіра за загальної політичної апатії українського суспільства викликало
справжній вибух у місті? Що згуртувало людей? Найрізноманітніші відповіді
можна витлумачити так: віра у несправедливість усього, що тільки пов’язане
з нинішньою українською владою і її безглуздою політикою без ідеї та ідеології.
Тоді як у Львові, де навіть вивіски на магазинах і кав’ярнях відтворюють
одухотвореність мовних реліктів, багато хто з острахом веде мову про «російськомовний
вечірній Львів» і геть усі, з ким мені довелося спілкуватися, твердять
про тотальну русифікацію (в першу чергу через те, що за десять років держава
так і не сподобилася на більш- менш концептуальну українізацію), — на російському
каналі ГРТ (30 травня, програма «Здесь и сейчас» («Время»)) авторитетний
«взглядовец» Олександр Любимов повідомив російських глядачів, що у Львові
від побоїв молодих націоналістів (!) помер відомий композитор Іван (!)
Білозір, який співав у кафе свої пісні російською (!) мовою. Здається їм,
у Росії, важко навіть уявити собі ситуацію з точністю до навпаки. Зате
ми знаємо, що таке жити в державі без держави і покладатися тільки на себе.
@=> Початок на 1-й стор.

Леся ГАНЖА, «День» Київ — Львів — Київ Фото Сергія СМИРНОВА, Львів  ОФІРНА КАВ’ЯРНЯ «ЦІСАРСЬКА КАВА». ПІСЛЯ ПОГРОМУ ЖИВИЙ ЛАНЦЮГ МІЛІЦІОНЕРІВ УСПІШНО ОХОРОНЯЄ РОЗБИТІ ШИБКИ. 30 ТРАВНЯ 2000 РОКУ  ОДИН ІЗ ЛОЗУНГІВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments