Виворіт
«Телевізійні ноги» (зараз є й такий діагноз) злегка бояться весни, її принад. Навіть найбільші домосіди і лінивці, приворожені весняною київською красою, порушують, часто під тиском більш активних домочадців, свій традиційний режим: служба—телевізор. Якщо робота сидяча, а потім — лежання біля телевізору, то ці самі ТV-ноги не навантажуються, тренувати ж м’язи гомілки, масажувати ступні спаде на думку не кожному. Ось вони поступово слабшають і витримувати можуть лише мінімальне навантаження. У вихідні спостерігала, як плентаються такі сонні ноги Андріївським узвозом, щоправда, поступово оживаючи, отримуючи сигнали задоволення від мозку, стаючи все жвавішими і жвавішими...
Природно, не настільки, щоб за поривом піднятися на невисокі, але такі незвичайні пагорби, а шкода. По- справжньому відчути чарівність вцілілого, збереженого долею, дивовижного київського куточка можна лише пустотливо подивитися на узвіз згори. Тоді він, як віддане довірливе улюблене цуценя, відкриє себе, піднявши всі чотири лапки догори — ось я весь твій!
Проте подальше нанизування епітетів і метафор зупинила сама реальність. Піднявшись дірявими сходами, з «беззубими» поручнями на майданчик біля вічно мовчазного, недореставрованого будинку, що надихнув колись Булгакова, спотикаєшся об кучугури сміття. Iноді ці шалені композиції навіть підносяться над головою так, що забуваєш навіщо ж ти ліз на гору сходами з символічними поручнями (мабуть, хтось прихопив ажурну огорожу для своєї дачі). Щоправда, вид відкривається захоплюючий і на узвіз до Дніпра, та й на бурхливе будівництво в урочищі. Але для споглядання доводиться постійно переступати через огидні гірлянди зі старих пляшок та інших харчових покидьків, втрачаючи залишки настрою.
Природно, що всяке бажання насолоджуватися чимось у такому ландшафті випарувалося, начебто його й не було, мимовільно відчула себе бомжем, який дегустує не за своєю волею чиєсь широке хамство.
Найголовніше, що в цьому випадкові не вдасться звалити провину на служби, які відповідають за чистоту в місті, захистити себе барикадою знайомого й звичного, мовляв, моя хата... Не виходить і відсидітися начебто всередині урагану, де, кажуть, завжди спокійно. Від зіткнення з чужою ущербністю стає сумніше, аніж хотілося б. Іноді буває дуже мало себе самого навіть для людини, яка привільно відчуває себе у власній шкурі. І розумієш — наскільки залежимо ми один від одного, зокрема, в правилах співжиття. Живи чисто, ні, не в переносному розумінні, а в самому прямому, для багатьох як прозріння, посягання на їхню свободу бути такими якими вони є: не подобається — відвернися! Значить, місто вічного сміття...
Внутрішній дворик нового торговельно-розважального центру «Арена» в самому центрі Києва. У цьому елегантному затишку — гостинні витіюваті лави запрошують втомлених перехожих відпочити — вхід вільний.
Вхід вільний, та ось сісти можна лише з ризиком для одягу — як би не довелося відразу ж бігти до хімчистки. Частину лав поламано, на інших — залишки бенкету нашвидкуруч, між брусками лав звиваються цілими стрічками сотні недопалків. Скільки ж невдячних нечупар, відвертих хамів побувало тут — місцевих і немісцевих. Виходить, що вхід повинен бути платним?
Одну таку компашку я спостерігала: 18-річні чистенькі, добре вдягнуті молодики, сильно наповнившись пивом і нехитрою закускою, побігли шукати туалет, залишивши все сміття на лавці. Якщо на туалет грошей пожаліють, неважко передбачити їхні подальші дії.
Ось хто дозрів по-справжньому для солідних штрафів. Вдома, якщо платиш справно, живи як хочеш: у бруді, у недопалках. Може, так у родині заведено, але охайність у місті залежить від усіх — це аксіома. Отже, будь ласка!
Підіймаючись фунікулером, думаю про одне й те ж — швидше б зазеленіло. Зелене вбрання прикриє весь виворіт, адже встигнути з прибиранням за вічно молодим, незалежно від віку, хамом із його покидьками, просто неможливо.
Є міста, яким потрібно дуже старатися, щоб бути привабливими. Нашій столиці ж від народження дісталися такі вишукані рельєфи, такі вигини, начебто найкращої проби, продумані дизайнером навіть не прет- а порте, а високого шиття, все так елегантно здружилося в особливому Києві, та й яку величезну працю багатьох поколінь вплетено в процес...
Зараз не стану вдаватися в подробиці. Природно, що не все було й є вдалим, але шарм такого красеня хоча й важко, але зіпсувати можна. У кожній роботі важливий виворіт. Післясмак від вивороту настільки пронозливий і вагомий, що може затьмарити найяскравіше враження.
Іноді може стерти його, як і не бувало.
