Владислав Матрос: «Віра в долю, віра в Бога – це мене й врятувало»

Скільки горя може вмістити людська душа? Питання риторичне, адже горе та страждання не можна виміряти, а тільки відчути... На підтвердження цього життєвий та бойовий шлях військовослужбовця, Героя України Владислава Матроса, правнука славнозвісного воїна Олександра Матросова. Найгарячіші точки на сході України, серед яких — Слов’янськ, Попасна, Іловайськ, Донецький аеропорт, Дебальцеве, два поранення, полон, і все це пережито людиною, якій зараз 25 років (!).

ВІЙСЬКОВИЙ ШЛЯХ, ПРОКЛАДЕНИЙ З ЮНОСТІ

Однією з основ формування особистості є її оточення. Напевно, героїчне минуле прадіда та й військова кар’єра діда запалили ще дитячу душу Владислава любов’ю до ратної справи. Родом Владислав Матрос із Кривого Рога. В цьому місті він навчався, звідси пішов у Суворівське військове училище, потім до 169-го Навчального центру смт Десна, де був зарахований до роти снайперів, а після цього підписав контракт із ЗСУ та в складі 79-ї окремої аеромобільної десантної бригади поїхав на захист України, спочатку в Крим, а потім до Слов’янська.

Військовослужбовець із позивним «Ліс» пригадує, що Слов’янськ штурмували тричі. Тільки спільними силами їхньої бригади, батальйонів «Азов», «Донбас», бійців «Правового сектору» та «Київ-2» 5 липня нарешті вдалося звільнити місто від бойовиків.

«Коли робили зачистку території, було образливо, що навіть речі дітей були з прапорами «ЛНР» та «ДНР». Було багато плакатів з написами: «Врятуйте! Нас вбиває українська армія!» — тож було добре помітно, що людей зомбують. Вразила також зустріч з «ополченцем», який стояв прямо перед нами, мав тату «Новоросія», і дивлячись в очі, брехав, що він за Україну. В такі хвилини розумієш, що людська підлість не має меж», — зізнається Владислав.

У хвилини страшної невідомості Владислава рятувала віра в майбутнє. Багато пережитого, від чого серце стискалося, але перед ним стояли завдання, які потрібно було виконувати, і мета — вижити.

«Коли вперше приїхали до Слов’янська і зайняли позицію, мені командир говорить: «Викопай собі окоп». Думаю, навіщо це треба, а коли міни почали прилітати, зрозумів, що він потрібен, і уже в ньому молився, мені це допомагало, рятувало і душу гріло,    — говорить військовий. — Особливо переконався у Божому захисті, коли стріляли з гори Карачун — це був кулемет, тому що автоматна черга з такої відстані не долетіла б. У мене впала запальничка, я нахилився і саме в ту мить пролетіли три кулі, було так неочікувано, але  я тоді зрозумів, що більше голову висувати не треба».

Неоціненну допомогу на той час нашим військовим надавали волонтери. З усмішкою на вустах Владислав згадує миколаївських волонтерів, які забезпечували їх якісною оптикою, івано-франківських та київських, які привозили продукти харчування та засоби гігієни, а вінницькі, крім всього, ще й радували наповнені болем солдатські серця дитячими листівками. Таку наповнену дитячою щирістю яскраву листівку впродовж всієї служби носив біля серця й Владислав.

«Як тільки мені дали листівку, я помітив номер телефону, а поряд ім’я, яке мені дуже подобалося, — Поліна. Коли зателефонував, почув голос маленької дівчинки, яка відразу передала трубку мамі. Я з мамою поспілкувався, сказав: «Спасибі, ваша донька намалювала листівку, зараз вона в мене, і мені як військовому, дуже приємно, вона мене втішає та оберігає». Після того мама Поліни телефонувала щонеділі та цікавилася моїми справами. Вона телефонувала до того часу, поки я не вступив до університету. Зараз у нас зв’язок обірвався, адже я розбив телефон і номер її втратив. Думаю, у Поліни та її мами все добре», — з теплотою говорить військовослужбовець.

Дорогою ціною, але все ж таки вдалося здобути перемогу українським військовим під час боїв за Попасну, місто остаточно звільнили 22 липня, але довгоочікуваному моменту передувала низка жахливих подій. Коли до міста зайшли бойовики, на території ще залишилися наші військові, які не змогли вчасно вийти з міста. Своїм життям вони повинні завдячувати небайдужим жителям, які на свій страх і ризик давали прихисток нашим воїнам. Серед них і Ольга, або мама Оля, як ласкаво називає її Владислав. У такий страшний час жінка вберегла його та ще двох військових, відкривши двері свого підвалу. Владислав ніколи не забуде про цей порятунок свого життя і намагається щороку навідувати маму Олю.

«Перебували у неї три дні, потім отримали інформацію, що поблизу знаходяться бойовики, ми їх ліквідували. Того ж дня до міста зайшла колона наших, ми приєдналися до неї, укріпили позиції, зайняли точки і тримали місто до кінця», — розповідає захисник.

«ІЛОВАЙСЬК» — ТРАГЕДІЯ МІЛЬЙОНІВ, ОЧИМА ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНОГО

Під час усім добре відомих трагічних подій 29 серпня 2014-го нашим військовим надали «зелений коридор», тоді, просуваючись колоною з населеного пункту Старобешево, вони потрапили в засідку. Ворожі танки вже чекали на наших військових і розбивали колону. Владислав з помітним напруженням згадує, що вони намагалися захищатися та відстрілювалися до кінця, потім у БМП, у якій знаходився Владислав, влучив танковий снаряд, вибуховою хвилею його відкинуло, а один із осколків потрапив у праве ребро.

«Я просто впав відразу і зрозумів, що це кінець. Взяв гранату, чеку не зривав, а просто чекав моменту та кричав: «Я не здамся в полон!». У мене завжди було фото коханої у військовому квитку. В одну руку взяв фото, а в іншу гранату, чекав підходящого моменту, але мені було дедалі гірше. Зриваю чеку, затискаю в руці щосили і просто лежу, — пригадує Владислав. — До мене підбіг товариш, забрав гранату, взяв мою руку та й каже: «Брате, все буде добре, пішли». Він допоміг мені піднятися, взяв мене під руку, ми виходили зі сторони посадки, саме в цей момент до нас під’їхала російська БМП, «ополченці» захопили нас і відвезли в пункт постійної дислокації».

Про перебування в полоні Владислав зізнається, що до наших військових ставилися, наче до нікчем, деяким довелося пережили такі страждання, яких навіть ворогу не побажаєш.

«У «ополченців» була страшенна ненависть до нас, тож вони робили все, що їм хотілося. Серед них була Тереза (Кат), яка військовополонених українців з пістолета вбивала на наших очах. Вони відразу нас розподілили, знаючи, що є українська армія, а є добровольчі батальйони. Оскільки вони знали, що в добровольчі батальйони йшли за своєю ініціативою, то з військових «Азову» чи «Донбасу» знущалися дуже жорстоко», — говорить воїн.

Десантник також входив до числа військовослужбовців, які взяли участь у марші полонених, що проходив у Донецьку на День шахтаря. «Ніколи не забуду, коли попереду нас жінка простелила прапор «Правового сектору» та прапор України і ми повинні були по ньому пройти, було відразу зрозуміло, наскільки нас ненавидять. Коли ми проходили, то в нас кидали камінням  або заготовленими заздалегідь залізними гайками. Прикритися руками ми не мали можливості, хоча вони й не були не зв’язані, але нам забороняли прибирати їх від спини», — розповідає воїн.

У полоні Владислав Матрос пробув 74 дні.  Через два з половиною місяці 73 наших військовослужбовців обміняли на 233 російських. Відразу після повернення Владислава відправили до харківського військового госпіталю, а потім він поїхав до Кривого Рога.

«Живемо, радіємо, було та й було, наче страшний сон, воно не забувається, а все пам’ятається»,              — із сумом промовляє захисник.

ПОРЯТУНОК ТОВАРИШІВ — МІСІЯ МОЖЛИВА

Незважаючи на пережите, Владислав Матрос після короткого відпочинку знову вирушає в зону проведення бойових дій, в одні з найгарячіших точок, спочатку на нього чекав Донецький аеропорт, а потім Дебальцеве.

«Коли хлопці телефонували і запитували, повертаюся я чи ні, не хотілося здаватися боягузом, тому я робив все, щоб повернутися. Вдома добре, але там комфортно, бо тебе вважають своїм побратимом», — зауважує Владислав.

У листопаді 2014-го десантник Матрос сам виявив бажання стати на захист Донецького міжнародного аеропорту. Разом з іншими «кіборгами» він до лютого наступного року докладав значних зусиль у надскладній бойовій обстановці. «Багато чого страшного траплялося біля терміналів летовища, про що хочеться забути. Та мені чомусь більш запам’ятався гидкий пороховий дим у повітрі й солоний присмак крові на губах. Сміх та розрядку ситуації тоді породжували постійні пропозиції з боку терористів про нашу добровільну здачу в полон. І гроші нам пропонували, і великі посади в їхньому кумедному війську, і навіть нових дружин... А коли ж ми рішуче відмовлялися від «подарунків», то відкривали шквальний вогонь із усього, що у них було», — пригадав боєць «Ліс».

Наприкінці зими Владислав Матрос потрапив до іншої гарячої точки — на Дебальцевський напрямок. Головні завдання воїнів-десантників полягали у протидії ворожим диверсантам. Це також був час непростих військових операцій, під час однієї з яких він знову дістав поранення. 

«Ми робили засідки, змушували «сєпарів» відступити від шляхів евакуації, і постійно змінювали своє місцезнаходження. Одного разу ми самі потрапили у засідку. Мене поранили. Із перебинтованою ногою я ще влучив у декілька ворогів, але невдовзі на ношах залишив поле битви», — зазначив десантник.

ПОВЕРНУТИСЯ ЗАРАДИ НАЙДОРОЖЧОГО В ЖИТТІ

Ще перебуваючи на Донеччині, Владислав Матрос познайомився з полковником Миколою Анатолійовичем Павленком, який, дізнавшись про його бойовий шлях, порадив вступати до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Так здійснилася давня мрія Владислава Матроса, зараз він навчається на факультеті протиповітряної оборони Сухопутних військ і незабаром одержить звання лейтенанта. Військовий також переконаний, що частинка вольового характеру та хоробрості передалася йому від його славного прадіда, але, на відміну від Олександра Матросова, його правнук не збирається кидатися на амбразуру не лише тому, що планує проявити свій героїзм у чомусь іншому, а перш за все, що йому є заради кого жити і бути вірною опорою в цей нелегкий час. Це його найдорожчі дівчатка — дружина Анастасія та донечка Полінка. Дівчинці 2,6 року, увесь вільний час Владислав намагається присвятити донечці, а вона радіє, коли тато поруч, проситься на руки та щось мило щебече... І тоді відступають спогади, негаразди та невдачі, бо любов стирає всі перешкоди, любов до найдорожчого...