Вони загинули за нас

«День» продовжує серію матеріалів про українських військових, чиї життя обірвалися в боях із терористами на сході України. Сьогодні — дві історії про загиблих під Волновахою волинян: 30-річного командира 3-го батальйону 51-ї окремої механізованої бригади, майора Леоніда Полінкевича та 36-річного сержанта Олександра Артемука. А також історія 35-річного десантника Геннадія Беляка із Житомирщини, котрий загинув 19 травня під Слов’янськом, а наступного дня зупинилося серце його батька...

Попередні історії про героїв читайте у «Дні» № 84 за 13 травня, у «Дні» № 87-88 за 16-17 травня, у «Дні» № 89 за 20 травня та у «Дні» № 91 за 22 травня або ж на сайті «Дня» під рубрикою «Вони загинули за нас».

«Чорний четвер» під Волновахою...

Волинський рахунок неоголошеної війни

«Волинь моя, красо моя. Ти заплатила страшну ціну», — ці зболені слова барда й піаніста Сергія Шишкіна, сказані ним у «Фейсбуці», нині найбільш у нас вживані. Сергій мешкає у Володимирі-Волинському, древньому княжому місті з тисячолітньою історією, в якому базувалася 51-ша окрема механізована бригада. Все життя мешкаючи на Волині й буваючи не раз у цій бригаді, чомусь ніколи не запам’ятовувала її повної назви. А тепер, після загибелі під Волновахою її бійців, мобілізованих із сіл та міст Волині, цифра і терміни з гіркотою закарбувалися в пам’ять. «Сказати травню — не цвісти, і соловейкові — мовчати. Бо десь осиротіла мати не може по подвір’ю йти. ...І множить, множить ворог вдів. Нема синів, коханих, тата... І кам’янить укотре втрата. Немає сліз... немає слів...» — ось і колега, редактор газети «Слово Волині» Наталка Шепель немовби прочитала те, що на споді душі в кожного із волинян.

Подібне горе, яке Волинь пережила 22 травня (його одразу назвали «чорним четвергом»), уже приходило до нас. У лютому багатотисячні процесії в Луцьку і трьох селах області хоронили юнаків із Небесної Сотні. І подібних масових прощань край ніколи не знав... Біля могили одного із героїв Небесної Сотні, Василя Мойсея, на центральній алеї Меморіалу пам’яті в Луцьку, мають похоронити й трьох лучан, бійців батальйону з 51-ї бригади. Четвертого загиблого під Волновахою лучанина батьки вирішили поховати в селі, де живе його бабуся, аби й самим, коли настане пора, лягти біля нього...

51-ша окрема механізована бригада — це саме те військове формування, яким в останні місяці особливо опікується громадськість. Методом народної толоки, допомагаючи гривнею, послугами, зв’язками, матеріалами, власною роботою, бригаду й відновили мало не з попелу... Вже після «чорного четверга», наступного ж дня, в сусідньому з Володимиром-Волинським Нововолинську на бронежилети хлопцям зібрали 38 тисяч гривень. За день. У Володимирі ж у черзі здати гроші на ті ж «біоніки» масово стояли пенсіонери... І хоч нині у різних виданнях чого тільки не читаєш про той бій, часто абсолютно протилежні судження, а на Волині просто щиро журяться, жаліють втрачені життя і з болем лічать кількість вдів, сиріт, батьків, які змушені переживати неприродне: хоронити своїх дітей.

ЛЕОНІД ПОЛІНКЕВИЧ. НА СТОРІНЦІ В СОЦМЕРЕЖІ — НАЙБІЛЬШЕ ЗНІМКІВ ДОЧКИ

П’ятирічна Олександра, без сумніву, запам’ятає свого тата. Бо на персональній сторінці командира 3-го батальйону майора Леоніда Полінкевича неймовірна кількість її знімків, і дуже часто — саме з татом.

«Від того «чорного четверга» ніхто в сільраді не може працювати. Тато Льоні — Олександр Олексійович — селищний голова. Його на цю посаду обирають уже три скликання підряд, а це щось означає. Як батьки гордилися своїм сином! А в останні два тижні вони і спати не могли, все за сина тривожилися. Батько напам’ять вивчив карту Донецької області, бо ж Льоня старався його з мамою не хвилювати. Ще в середу о пів на десяту вечора мама з ним розмовляла: все, мамо, сказав, нормально. Батько по карті шукав, де дислокується батальйон сина, та хто міг думати, що далеко від Слов’янська, під Волновахою, Льоню чекає загибель? Віддали сина державі, і щоб так він свою молоду голову склав... Дай, Боже, терпіння батькам, аби це горе пережити, — каже Ганна ЛОТВИН, секретар Колківської сільської ради Маневицького району. — Льоні у вересні було б тільки 31. Він рано одружився, батько казав: може, ще почекаєш, сім’я — це ж відповідальність. А Льоня: тату, я хочу мати сім’ю, я люблю свою дружину. А як він любив донечку! І вона так любила ж тата... Це ж що буде з нашою Україною, коли на сході триває, виходить, неоголошена війна?»

«Прекрасна була дитина батькам, добрий товариш ровесникам, хороший нам, учителям, учень. Дуже чемний та вихований був, як у нас кажуть: культурний. Його в Колках любили, поважали, і не за те зовсім, що був сином голови селищної ради. Про те навіть і не згадували. Льоня мав не дуже «модний», як на наш час, фах: Вітчизну захищати. Пам’ятаю, ще з минулої осені казав, що хоче поступати до вищого закладу, любив він військову справу. І певно, не було жодного разу, щоби він приїхав до батьків — і не зайшов у школу. Такий підтягнутий, у формі... Він являв собою чудовий взірець учням, і вчителі з радістю з ним спілкувалися. Сотні ж дітей у світ випустили, а заходили й дякували за науку хіба що одиниці. Акуратний у роботі, сказав — то й зробив. Таким ми його завжди знали, — розповідає Віталій КОТЕЛЕНЕЦЬ, директор Колківської школи. — Зразу, як я дізнався про ту біду, пішов до Полінкевичів додому. У мене самого проблеми зі здоров’ям, та й хто це витримає: таку розмову з убитими горем батьками?.. Але я мусив піти, говорити, втішати, бо то по-людськи і заради Льоні. Він би не хотів, щоби його батьки залишилися на самоті. Ми зробимо у школі куточок пам’яті Льоні Полінкевича. Маємо прекрасного художника, замовлю йому меморіальну дошку, встановимо на школі. І у шкільному музеї вшануємо. Дивуюся державним начебто мужам: мають же бути боєздатні навчені частини, а не мобілізовані з сіл та містечок».

«Комбат Льоня» — так його всі знали. Коли постало питання, що 51-ша бригада за роки незалежності стала фактично небоєздатною, в Нововолинську, де я живу, почали збиратися люди, які хотіли допомогти українській армії. Я шукав хлопців, які колись служили в армії механіками, могли допомогти в ремонті техніки. Возив їх у Володимир-Волинський, у бригаду, і так познайомився з Полінкевичем. Він мав у своєму розпорядженні понад 80 одиниць техніки різного призначення і всього... два солдати, які мали б її обслуговувати. Ось до такого рівня звели бойову частину попередні влади... Я й не знав, що армія в такому занепаді. А тепер ми вимагаємо від неї щоденних подвигів. Як Льоня-комбат радів допомозі! Взагалі Волинь дуже активно взялася за допомогу 51-й бригаді. Все це було потрібно. Ми щоразу, як їхали ремонтувати техніку, брали то мішок гречки чи макаронів, з десяток літрів олії чи кілька палок ковбаси. Нововолинці на володимир-волинську бригаду зібрали 200 тисяч гривень. І ці хлопці, яких ми, по суті, спорядили, щоби ті могли захищати територіальну цілісність України, вони всі нам як рідні. Льоня Полінкевич був дуже позитивною людиною, дуже. Простий у спілкуванні, чудово в техніці розбирався....» — згадує Євген НЕДИЩУК, депутат Волинської обласної ради.

ОЛЕКСАНДР АРТЕМУК. ВВАЖАВ ЗАХИСТ ВІТЧИЗНИ СПРАВОЮ ЧЕСТІ

Серед 17 загиблих чи померлих від ран волинян 22 травня в Донецькій області — 36-річний ковельчанин Олександр Артемук. Розповідь про нього розміщено на сайті Ковельської міської ради. «Ковельчанин сержант Олександр Іванович Артемук — один із тих, хто вважав захист своєї Вітчизни не просто обов’язком, а й справою честі. Саме так говорив він рідним, коли допомагав Майдану. Він не раз їздив у Київ, відвозив зібрані для майданівців гроші та речі. Переживання за долю України, почуття патріотизму посилювалися від думки, що у нього підростає двоє синів — десятирічний Максим і дев’ятирічний Іван, для яких хотілося кращої долі у своїй державі... Саме тоді, як протистояння на Майдані набували дедалі більшого суспільно-політичного значення, сім’я Олександра поповнилася довгоочікуваною донечкою Даринкою, котрій наприкінці травня виповниться чотири місяці...

У перші дні оголошення мобілізації Олександр пішов до військкомату, аби дізнатися більше про те, що чекає військовозобов’язаних. А вже незабаром отримав повістку. Троє неповнолітніх дітей, мабуть, могли б стати причиною для того, аби не йти до лав Збройних сил України. Проте Олександр не став шукати легкого шляху. Рідні пригадують його слова: «Якщо я не піду, ви ж самі мене поважати не будете». Найважче було дружині Валентині. Мабуть, не варто й казати, чому. Та вона поважала вибір чоловіка. Тепер важко усім — дружині, дітям, батькам, рідним та друзям. Усім, хто знав Олександра. Він був хорошою людиною, зразковим сім’янином, турботливим сином і братом, вірним другом.

Народився й виріс у Ковелі, закінчив загальноосвітню школу № 2, згодом — професійно-технічне училище № 5. Пішов в армію. Строкову службу проходив у Севастополі. У званні сержанта повернувся додому і став облаштовувати власне життя. Працював водієм, займався приватним бізнесом. Створив чудову сім’ю. Щасливе життя родини обірвала звістка про напад терористів на блокпост 51-ї механізованої бригади, в якій служив Олександр. Він загинув під Волновахою 22 травня... Йому було лише 36».

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк

«Він знав: його обов’язок — захищати»

Житомирщина попрощалась із загиблим у Слов’янську десантником Геннадієм Беляком і з його батьком...

У село Рихальське Ємільчинського району Житомирської області зранку 19 травня надійшла сумна звістка: на сході України вбито їхнього земляка, 35-річного Геннадія Беляка. Воював він у складі тієї ж 95-ї окремої аеромобільної бригади, яка 13 травня втратила шістьох десантників. Як сказав Житомирський губернатор Сидір Кізін, область несе найбільші людські втрати в Україні. Адже схід країни захищають десантники з Житомирщини, які є найбільш кваліфікованими та боєздатними підрозділами Збройних сил України.

Що ж трапилося того раннього ранку 19 травня, за яких обставин поклав своє життя хлопець з поліського села, який відстоював цілісність України? Того дня о 04.30 блокпост українських військовослужбовців, розташований у районі Слов’янська, було обстріляно з міномета. Терористи діяли традиційно цинічно та підступно, із засідки, що розташована на території дитячого садочка в районі залізничного вокзалу міста. Бойовики провокували військовослужбовців на дії у відповідь, щоб змусити українських військових зруйнувати огнем дитсадочок, — повідомила прес-служба Міноборони. Геннадій Беляк унаслідок мінометного обстрілу від отриманих поранень загинув. Один військовослужбовець підрозділу отримав поранення (він теж із с. Рихальське), ще двоє контужені. За повідомленням керівника «Інформаційного опору» Дмитра Тимчука, українські силовики потрапили під мінометний обстріл на горі Карачун поблизу Слов’янська, де розташована телевежа.

Яким був у житті загиблий воїн-герой із поліського села? Працівники військкомату запам’ятали Геннадія, коли його мобілізували. Отримавши повістку, він прибув у Ємільчине у військкомат без будь-яких запізнень на точно зазначений час. Поводився як дисциплінована, врівноважена людина, яка знає, що її обов’язок — захищати.

У селі Геннадія знали як добру, порядну й працьовиту людину, — розповів рихальський сільський голова Григорій Шроль. — Після школи вчився на водійських курсах при районному відділенні Товариства сприяння обороні України. Згодом пішов служити в армію. А повернувшись, створив сім’ю і докладав усіх зусиль, аби забезпечити добробут своїх близьких. Працював за різними робітничими професіями. Останнім часом — в одній з київських фірм. Дружина Ольга працює на місцевому маслозаводі.

Односельчани кажуть, що Беляки добре господарювали, були зразковим подружжям. Дуже тішилася родина, що спільними зусиллями купили ошатний дім. Уже й облаштували його, нові вікна поставили. Біля хати охайно і багато барвистих квітів. Родина чекала швидшого повернення Геннадія: казав, уже скоро приїде... Нині у великому розпачі і дружина, і діти. Страшний удар для батьків. Сільський голова розповідав, що батьки Геннадія дуже порядні й працьовиті люди, мама — заслужений працівник сільського господарства, тато — будівельник. Своїх синів вони виховували чесними й людяними. Говорили ми із сільським головою удень 20 травня. А як з’ясувала вже наступного дня, ввечері помер батько Геннадія... У нього понад тиждень тому стався інсульт.

Ховали батька із сином разом. Односельчани, а також багато хто з навколишніх сіл, райцентру, представники місцевої, районної та обласної влади, військові взяли участь у траурній процесії. Ніхто не стримував сліз, люди не могли оговтатися від несподіваного лиха. Найтяжче ж було родині: дружині Ользі з двома дітьми, молодшому брату Геннадія Едуарду і мамі. Важко відшукати слова, щоб передати горе матері воїна, сільської жінки-трудівниці, яка 19 травня втратила свого сина, а наступного дня — чоловіка.

...Таких похорон ще ніколи не було в Рихальському. Величезна процесія людей прощалася з воїном-героєм та його батьком. Плакало все село. Людям здавалося, що навіть із дерев на сільському кладовищі спадають сльози жалю. Вічна їм пам’ять.

Оксана КЛИМЧУК, Житомирська область