Вулицю Леніна – на вулицю Веселу

У рідному містечку автора — Миронівка, що на Київщині, — досі центральна вулиця міста має ім’я Леніна; є вулиці Жовтнева, Паризької Комуни, Горького. Вулиця Івана Франка, що вела до рідної школи, якось губиться у цих радянських назвах. І чомусь змінювати їх на інші місцева влада не дуже хоче. Більшість мешканців міста пояснюють: добре, що не міняють, бо треба ж і таблички нові виготовляти, і документи власні переоформлювати, бо зміниться місце реєстрації. А це все додаткові кошти та час. І таких районних центрів, сіл та селищ по всій Україні, де радянське минуле міцно засіло у топонімах, набереться не одна сотня. Давно час взятися за зміни. Так вважають в Українському інституті пам’яті, за ініціативи якого вийшов збірник щодо особливостей перейменування вулиць. У ньому прописано весь алгоритм необхідних дій, а головне — розвінчуються міфи, що це дуже складно та дорого. В Інституті планують розіслати ці збірники у місцеві органи влади й дуже сподіваються, що він не ляже там мертвим каменем, а стане поштовхом до дій.

— Друзі подарували мені табличку з написом «Вулиця Леніна», що знята в одному з районних центрів України. Цей подарунок є свідченням того, як глибоко почала мінятися наша країна, але треба проводити закріплення такої роботи. І це має робити держава, — коментує голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. — Насправді ця дискусія стосується не минулого, а майбутнього. Ми безсилі змінити минуле, але наше завдання — формувати майбутнє. Ми не повинні тягнути все, що відбулось, у майбутнє, може бути лише застереження, що це ніколи не має повторитися. Натомість в історії можемо знайти інші приклади професійності, героїзму, які потрібні будуть у сьогоденні. Ці приклади і мають бути увічнені у назвах вулиць та площ. Бо топонімічні маркери означають, що важливо для громади цього міста чи всієї України.

«АРТЕМ — ЦЕ СВОЄРІДНИЙ ГІРКІН 1918 РОКУ»

Зараз чимало місцевих громад виступають за те, щоб їхні центральні площі чи вулиці називалися іменами сучасних героїв, які загинули під час революції на Майдані чи у зоні бойових дій. Історики такі наміри теж підтримують, бо для людей це  — гордість за своїх земляків. Світова практика також показує, що головні площі та пам’ятники часто присвячені людям, які найбільше прислужилися громаді чи країні в цілому. Володимир В’ятрович іронізує: в Україні складається враження, що УРСР продовжує жити. На його думку, зберігаючи радянські назви, ми показуємо небажання прощатися з минулим, чим деформуємо сучасність і заводимо себе в тупик.

— Проблема в тому, що багато українців взагалі не вчили історію України, більшість навчалися в Радянському Союзі, тому наше завдання — проводити інформаційно-просвітницьку роботу власне для дорослого населення, аби воно вчило історію саме України, — продовжує історик. — Якби кияни розуміли, що Артем, іменем якого названа одна з головних вулиць, це своєрідний Гіркін 1918 року, думаю, реакція на те, що ця вулиця досі зберігає назву терориста, котрий боровся проти Української держави, була б іншою.

Власне столицю історики поки називають чи не найпроблемнішим містом, де сумбур топонімів переплівся так, що розплітати цей клубок будемо ще довго. Та ж вулиця Червоноармійська, частина якої вже перереєстрована на Велику Васильківську, а частина й досі має стару назву. Досі є у Києві вулиця Дзержинського, площа Дзержинського, провулок Бакинських комісарів, вулиця Колективізації. Нещодавно завершилось громадське обговорення щодо зміни назви вулиці Інститутської на Героїв Небесної Сотні. І кияни таке рішення підтримали. Щоб вирішувати ці топонімічні казуси, має працювати спеціальна комісія з перейменувань при КМДА. За попередньої влади вона була розформована, зараз начебто вже зібрали фахівців заново для роботи, тож історики сподіваються, що Київ приведуть до ладу і очистять від тоталітарної пропаганди.

Володимир В’ЯТРОВИЧ, історик, голова Українського інституту національної пам’яті: «Проблема в тому, що багато українців взагалі не вчили історію України, більшість навчалися в Радянському Союзі, тому наше завдання — проводити інформаційно-просвітницьку роботу власне для дорослого населення, щоб воно вчило історію саме України. Якби кияни розуміли, що Артем, іменем якого названо одну з головних вулиць, це своєрідний Гіркін 1918 року, думаю, реакція на те, що ця вулиця досі зберігає назву терориста, котрий боровся проти української держави, була б іншою... Насправді ця дискусія стосується не минулого, а майбутнього. Ми безсилі змінити минуле, але наше завдання — формувати майбутнє. Ми не повинні тягнути все, що відбулось, у майбутнє, може бути лише застереження, що це ніколи не має повторитися. Натомість в історії можемо знайти інші приклади професійності, героїзму, які потрібні будуть у сьогоденні. Ці приклади і мають бути увічнені у назвах вулиць та площ. Бо топонімічні маркери означають, що важливо для громади цього міста чи всієї України»

І тут на перешкоді якраз і можуть стати аргументи, що змінювати назву — це дорого. На запит одного з видань до КМДА, у скільки обійдеться зміна назви вулиці, чиновники відповіли, що виготовлення однієї таблички коштуватиме 1200 гривень. Однак в Інституті національної пам’яті переконують, що запитували підприємців, які займаються виготовленням табличок, і чули суми від 60 максимум до 600 гривень. А такі аргументи щодо великих сум експерти вважають черговою спробою переконати суспільство, що перейменування — це справа клопітка і займатися цим ніхто не буде.

«ВИСОКА ВАРТІСТЬ ПЕРЕЙМЕНУВАНЬ — ЦЕ МІФ»

Коли юристи готували збірник щодо перейменувань, вивчили все законодавство, що стосується цього питання, і запевняють, що для громадян, які живуть на таких вулицях, це нічого не коштує. У законі ніде не прописано, що обов’язково треба змінювати і прописку в паспорті, й документи на квартиру чи інше майно. Лише тоді, коли це майно буде продаватися, переоформлюватися на іншу особу, тоді в документах уже буде вказана нова адреса. А витрати на виготовлення табличок, вказівників та дорожніх знаків повністю лягають на плечі місцевих бюджетів.

— Розмови про високу вартість перейменувань — це поширений міф, який продукується чиновниками, щоб нічого не робити, а з іншого боку — відповідними політичними силами та громадянами, яким звично жити на вулиці Леніна. Щодо юридичних осіб, яких найбільше лякають можливими проблемами через зміну назви вулиці, то законодавство справді вимагає, щоб фактична адреса збігалася з юридичною. Але ніде не прописані терміни, відповідно, немає й санкцій за невідповідність. Часто у компаній змінюється керівний склад, після чого треба змінювати і документи, то за одним разом можна змінити й адресу. Вся вартість для юридичної особи становить 51 гривню за опублікування у спеціалізованому виданні й ще 51 гривню за відповідне державне мито, — говорить адвокат Сергій Рябенко. — Ще один поширений міф, що стара реєстрація у паспорті заважатиме голосувати на виборах, але це не так. Будинок, у якому я живу, в реєстрі виборців числиться під номером 11-А, а в міграційній службі — під номером 1, але ні в кого ніколи не виникало проблем із голосуванням.

На щастя, є вже громади, які готові позбутися радянського спадку. Начальник юридичного відділу апарату Чернігівської ОДА Наталія Мужикова розповідає, що все частіше до них надходять пропозиції від сільських та міських громад щодо зміни топонімів. Від одного з сіл району прийшла пропозиція змінити вулицю Леніна на вулицю Веселу. Наталія розповідає, що сам Чернігів теж поступово позбувається цих назв — за останні 10 років у місті з’явилися проспект Миру, проспект Перемоги, вулиці Мстиславська, Гетьмана Полуботка. І на цьому містяни не зупиняються.