Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ – нам байдуже
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, представникі культурного руху шістдесятників, Герой України

«Я не Анатолій, а Тошка»

Заступник командира групи спеціального призначення загинув під час мінометного обстрілу під Сніжним на Донеччині
27 січня, 2015 - 10:46
ФОТО З САЙТА PAMJAT.ORG

 Щодня Україна зазнає непоправних втрат. Читаючи новини в Інтернеті та ЗМІ, переглядаючи теленовини, ми вже просто не встигаємо запам’ятовувати імена тих, хто поклав своє життя на сході, захищаючи Україну від бойовиків та російських загарбників. А мали б. «День» продовжує публікувати історії героїв, які загинули за нас. Кожна історія — це чиєсь життя, обірване раптово й нахабно. Читати їх важко і болісно, але вкрай необхідно. Ми повинні знати наших героїв, пам’ятати про них і робити все, щоб ці смерті не були даремними. Бо це — не статистика. Це — сини, брати, батьки, чоловіки та друзі, це українці, які мали б розбудовувати нашу державу, але яких ми втратили у цій війні.

Сьогодні ми публікуємо три історії. Про 28-річного Анатолія Бузуляка, який загинув 29 листопада під час  мінометного обстрілу під Сніжним на Донеччині, 23-річного закарпатця Ігоря Розлуцького, який зустрів смерть на Луганщині, та вінниччанина Івана Бенеру, що загинув 2 грудня під Донецьком. Вічна пам’ять Героям!

Попередні історії читайте на сайті www.day.kiev.ua у  рубриці «Вони загинули за нас».


29  листопада Анатолієві Бузуляку минуло б 28 років. Натомість до його дня народження в селі Високі Байраки (Кіровоградщина), звідки він родом, відкривали меморіальну дошку на честь загиблого в зоні АТО земляка.

У селі його називали по-простому — Тоша. «Якось у школі вчителька сказала: «А зараз буде відповідати Анатолій!». — «Я не Анатолій, а Тошка», — прозвучало у відповідь. Відтоді його стали так називати й у школі, й вдома, і в університеті», — розповідає жителька Високих Байраків Наталя Брайченко. Закінчивши навчання в педуніверситеті (природничо-географічний факультет), Анатолій вирішив спробувати себе у військовій службі. 5 жовтня 2009 року він присягнув на вірність українському народові, ставши військовим 3-го окремого полку спеціального призначення. Відслуживши три роки, продовжив контракт. Та почалася війна, яка покликала кіровоградських спецпризначенців на передову. 14 червня 2014 року за виявлену хоробрість, винахідливість і відвагу бійця нагороджено нагрудним знаком «За військову доблесть». А через півтора місяця, 29 липня, Анатолій — сержант Збройних сил України, заступник командира групи спеціального призначення, командир відділення — загинув під час мінометного обстрілу під Сніжним на Донеччині.

Навесні родина Бузуляків готувалася до весілля — із коханою дівчиною  Людмилою Анатолій зустрічався п’ять років. Та через війну свято довелося відкласти на наступну весну. Весну, до якої Тоша не дожив.

«Я не бачила Анатолія дорослим (родина Бузуляків переїхала в інше село поблизу Високих Байраків, коли Толя був у 7-му класі. — Авт.). У моїй пам’яті він залишився п’ятикласником: розумним, енергійним, наполегливим. У той час ніхто з нас і думки не припускав, що прийде війна. Ця меморіальна дошка буде постійно нагадувати, що немає нічого важливішого за життя і за мир. Недарма вона розміщена саме на стінах школи — адже тут підростає наше майбутнє», — говорила під час відкриття пам’ятної дошки класний керівник Анатолія Алла Олексіївна Воловик.

Із Аллою Тоша сидів за однією партою. Дівчина розповідає, що їхнє дитинство було щасливим і безтурботним: «Ми ділилися однією книжкою, списували одне в одного, було всякого. Це була звичайна дитяча дружба. Толя був уже добрим. Пам’ятаю, як якось приніс до школи грушу і поділив її між дівчатами, а собі не залишив ні шматочка... А коли ми повиростали, настав важкий час для нашої країни, Толя став на наш захист. Саме для того, щоб діти, які навчаються в цій та інших школах, жили в мирі».

«Як можна було не любити цю дитину?» — зі слізьми на очах запитує бабуся Катя — колишня сусідка родини Бузуляків. У день відкриття меморіальної дошки у пам’ять про колишнього учня-Героя до Високобайрацької школи зійшлося чи не півсела — від старесеньких бабусь, для яких повиносили лавки, до малюків із дитсадочка... А біля хлопчика в граніті ніс почесну варту його друг, який був поряд з ним до останнього подиху, — Віталій Кравець. Тримаючи однією рукою автомат, іншою він підтримував маму Анатолія — Галину Дмитрівну. Він був небагатослівним, і тільки очі видавали все, про що він думав і що згадував у ту мить...

Інна ТІЛЬНОВА, Кіровоградська область
Газета: