Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

«Я пам’ятаю Iловайськ»

Історія військовополоненого із Горохова устами його сестри
14 вересня, 2018 - 10:27
ЛЕСЯ КОС ІЗ БРАТОМ МИХАЙЛОМ / ФОТО АВТОРА

Відома горохівчанка, громадська діячка та поетеса Леся Кос — одна із тих, хто не був на передовій, але, як мовиться, пережив усі події війни нарівні з її учасниками. Її брат, нині — військовий комісар Горохівського району майор Михайло Кос у 2014 році 125 днів пробув у полоні бойовиків ОРДО. Війна, що втрутилася в її життя, докорінно змінила її, вмить зруйнувала тодішні цілі й пріоритети. Але вона вистояла і внесла свою лепту у звільнення не лише брата, а й інших українських вояків.

НІКОЛИ НЕ НАЗИВАЛА ВІЙНУ АБРЕВІАТУРАМИ

«Мій брат — кадровий військовий. У 2014 році мав звання капітана, працював муніципальним поліцейським у міськраді, а коли почалися драматичні події на сході — був призваний по мобілізації до Збройних сил України. Став працювати заступником Горохівського військового комісара. Про те, що вирушатиме на схід, не розповів нікому. 19 серпня 2014-го я зателефонувала до брата й дізналася, що той збирається у відрядження до селища Дачне Дніпропетровської області, щоб, як офіцер, навчати «молодняк». Та я не повірила», — мовить Леся Кос.

Телефонував Михайло Кос і вдруге, розповідав, що поселили їх у гуртожитку на полігоні. Та сестра помітила, що щось не так: на полігоні ж живуть у наметах... Саме тієї миті одразу відчула і зрозуміла, яке це так зване відрядження. А мама навіть не знала. Леся ж кричала у трубку, щоб брат признався, що їде на війну (зізнається, ніколи не називала це АТО чи ще якимось абревіатурами).

«Я пригадую, як він по телефону мене заспокоював і казав, щоб мамі передала привіт. Але він і сам не знав, що чекає на нього і ще багатьох хлопців, яких відправили одним поїздом. Адже це була та перша сумнозвісна хвиля мобілізації. Я, будучи безсилою щось зробити, просто наполягла на тому, що він буде мені телефонувати кожні 10 днів», — згадує Леся Кос.

«Я ТАК «ШИФРУВАВСЯ», ЩОБ НЕ ВПІЗНАЛИ»

Минали дні. День Незалежності, парад... Та от Лесі Кос 29 серпня 2014-го телефонують працівники військкомату, щоб негайно прийшла у міськраду. По виразу облич усіх, хто зібрався там, одразу відчула, що починають терпнути ноги.

Працівник військкомату на ноутбуці показував відео знущання над українськими полоненими в місті Сніжному Донецької області. У ряд по стійці струнко стояли наші військовослужбовці. Лише один залишив зігнутою у коліні ногу і свій «грецький» профіль. А ще берці у нього були не такими, як у інших. Це був її брат, капітан Михайло Кос. Стійка гандболіста (а Горохів у минулому столітті завдяки Заслуженому тренеру України Олександрові Баламуту був столицею українського гандболу) зробила своє. У переляканих очах військового комісара району було одне питання: «Ну що, це брат?» «А хто ж іще?!» — крикнула Леся.

«Не пам’ятаю, скільки разів я дивилася це відео. Слухала тих місцевих, плакала, коли побачила, як одна із жінок лупцювала і лаяла нашого офіцера-артилериста, — розповідає пані Леся. — Одним словом, так от увірвалися у моє життя Іловайськ, «зелений коридор», «гради», «НЗФ» і всяка інша воєнна нечисть. Слова, словосполучення, абревіатури, марки танків, калібри снарядів, назви населених пунктів Донбасу, вулиці Донецька. Мапа двох областей повисла на стіні біля ліжка. Я повинна була все знати, все вивчити».

Та от 1 вересня пролунав дзвінок із невідомого номера. Михайло говорив спокійним голосом, попросив розповісти, що нового вдома. Сестра з радістю повідомила, що його наймолодший із трьох синів сьогодні уперше сів за шкільну парту. Від нього — нуль емоцій. Каже їй: «Ти краще розкажи, що в країні робиться». Леся остовпіла: «А ти що, не в країні?» — а з іншого кінця лінії чує прирече: «Ай, якось потім...». Тут уже будь-які сумніви зникли.

«Я не відстаю. Кажу йому про відео. І він зізнається, бо знає, що не відстану. Запитую, чому стояв не так, як усі. Каже: «Я так «шифрувався», щоб мене не впізнали. Щоб мама не бачила», — мовить Леся Кос.

«ВДЯЧНА ВСІМ, ХТО ВІДГУКНУВСЯ НА МОЮ БІДУ»

Михайло Кос зізнався, що перебуває в полоні в місті Сніжному. Тому самому, поблизу якого росіяни незадовго до цього збили «Боїнг». Табір військовополонених. Хоча полоненими їх тоді навіть забороняли називати, а лише заручниками незаконних збройних формувань.

Сестра Леся не сиділа дома, склавши руки. Опікувалася дружинами хлопців, що були разом з братом у полоні, підтримувала з ними постійний зв’язок. Зізнається, що досі має в телефоні номери людей, які допомагали, радили, підказували.

«У моєму зошиті були прізвища всіх хлопців із Волині (і не тільки), які сиділи в сирому підвалі донецької СБУ, куди зі Сніжного їх перевели десь у жовтні 2014 року, — додає Леся Кос. — Окрема сторінка була списана номерами телефонів Служби безпеки України: місцевої, обласної, столичної. Телефони волонтерів, родин заручників, адреси Міністерства оборони та Генштабу. До мене телефонували і з Одеси, і з Мелітополя, і з Дніпропетровська (тоді ще). Я досі глибоко вдячна всім, хто відгукнувся на мою біду. Тим, хто не відмовив і прийняв запит на дружбу в мережі Facebook: Танічка Логунова, Альона Центила, Женя Онопрієнко, Руслан Галяс, Раєчка Клименко, Аллочка Борисенко (Чонгар), Микола Біллер, уже покійний Льончик Краснопольський».

Служба безпеки України стала тим рятівним кругом, завдяки якому Михайла Коса і сотні інших чоловіків обміняли заради звільнення. Саме працівники спецслужби радили Лесі, як поводитися під час розмови з братом, про що запитувати, куди телефонувати після цього. Сама вона уже певний час листувалася у «Фейсбуці» з радником тодішнього очільника СБУ Валентина Наливайченка Маркіяном Лубківським. Хоча багато хто з горохівчан й насміхався, не вірив, що це відписує саме він. Казали, що «там, у Києві, сидять і за нього пишуть».

Не вірили, аж доки пан Маркіян не зателефонував пані Лесі. У день католицького Різдва, 25 грудня 2014-го. Щоб сказати, що завтра, ймовірно, відбудеться обмін полоненими. І що серед них буде і її брат.

Увечері 26 грудня 2014-го року Маркіян Лубківський зателефонував знову. Коротко повідомив: «Добрий вечір. Пані Лесю, зараз вам зателефонує брат. Ми вже здійснили обмін».

«От дзвінок і довгоочікуване: «Я вже їду додому». Я ніколи не забуду той голос — спокійний, впевнений, з нотками гумору. А я, замість того, щоб запитати про його самопочуття, починаю перераховувати прізвища решти хлопців, чи їх теж везуть. Везуть, усіх! 146 чоловік», — розповідає Леся Кос.

«Я САМА СПРОБУЮ ПОЖУВАТИ КОКАРДУ З ТРИЗУБОМ»

Леся Кос телефонувала до дружин полонених бійців і сповіщала про звільнення. Одні плакали, одні сміялися, а в Наталки з Дніпра взагалі голос пропав від хвилювання.

Зустрічали визволених бійців у Володимирі-Волинському о третій ночі. З Горохова зустріти земляка приїхали дві машини з міськради на чолі з мером Віктором Годиком. «Хлопці виходили як перебиранці — який одяг дістався від волонтерів, у тому і приїхали. Нарешті я розгледіла у натовпі худющу постать. Це був братик. Підлетіла, обняла. Ні, найперше, що я зробила, це змусила показати зуби. А він сміється. Каже, що не кінь. Зуби на місці. А вагу набере з часом», — згадує пані Леся.

Її життя і долю війна розділила на до і після. Увесь свій біль та переживання Леся Кос вилила у віршах. Їх за довжелезні 125 днів, які брат провів у полоні, назбиралося чимало. І кожен з них -неповторний. Пані Леся за освітою — філософ-релігієзнавець, у 1994 році закінчила Київський держуніверситет імені Тараса Шевченка, до філософії лежить її душа, тому й думає неординарно. У її творчості нема фальші, бо пише про реальність, про свою долю та страждання. Байдужа до слави, вона ніколи не старалася афішувати історію з братом. У нещодавно виданій за сприяння голови Горохівської райради Тараса Щерблюка та міського голови Віктора Годика збірці поетеси «Життя. Війна. Кохання. Україна» є цілий розділ віршів, присвячених бійцям 51 ОМБр, що дислокувалася у Володимирі-Волинському, присвячених дружинам і дітям воїнів АТО та ООС. Багато творів авторки місцеві композитори поклали на музику, їх давно читають і співають на передовій.

«Я не забуду Яблучний Спас. Я не забуду 19 серпня 2014 року! — мовить Леся Кос. — Я не забуду 29 серпня, оте місто Сніжне не забуду! Я не забуду парадів «ганьби». Як не забуду і День Незалежності 2014 року. Техніки, що не дісталася фронту. І ще довго сама ходитиму уві сні тим «зеленим коридором» смерті. Я сама спробую пожувати кокарду з тризубом — щоб відчути те, що відчував брат. Я не пробачу Росії ні Криму, ні Донбасу, ні тисяч молодих смертей, ні сотень заручників, ні підірваного здоров’я брата. Я не пробачу! Бо я пам’ятаю Іловайськ!»

Роман НОВОСАД, Горохівський район на Волині
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments