«Я вірю у центральноєвропейський феномен»

— Поясни, хто такі Непрості?

— То є земні боги. Ще інакше визначення — це люди, які від природи або через навченість володіють якимись таємними знаннями. У гуцулів це мольфари, всякі ворожбити, градобійники. Їх є багато, і кожен має свою спеціалізацію. До них не належать (або тільки частково) відьми. А всі решта, мольфари та чарівники, то є власне Непрості.

— Себто вони пов’язані з білою магією…

— Так, але дуже часто вони мають певний контракт iз нечистою силою. Тобто вони не мусять робити злого, але все класично, як у «Фаусті». Уже за сам факт отримання цих надприродних властивостей часом доводиться розплачуватись своєю безсмертною душею. Але то не означає, що вони мусять робити чогось поганого. Для мене найважливіші серед компанії Непростих — баїльники. Ті, хто вміють лікувати за допомогою баю, себто слів, розповідей… Усіма цими примовляннями вони вміють спиняти кров, виганяти бісів. Здається, що то були такі перші наші інтуїтивні психоаналітики і психотерапевти.

— Чому в тебе в одних випадках Непрості пишуться з великої літери, а в інших — з малої?

— Якщо йдеться про певну компанійку на тих теренах, що я описую в романі, то маємо Непростих. А з малої букви йдеться про всіх непростих, які є.

Суть усього мною написаного — це наголосити на тому, що розповідь про своє життя (а ми про нього говоримо, і можемо по кілька разів оповідати одне й те саме) нарешті стає дійсністю. Своє життя можна по-різному розказати. Зрештою, краса власного життя залежить від того, як ти умієш про нього сказати. Мені йшлося про те, як люди можуть бути возведені до такої ж реальності, як і події.

— Але хіба не виникає роздратування, коли хтось оповідає по кілька разів одне і те ж або постійно повертається до минулого…

— Ні, я мав на увазі інакше. Часом… От я впевнений, що у тебе таке було… Коли іноді щось відбувається і про це розказуєш, а потім ти уже не можеш відчути у своїх спогадах, як то було, але ти пам’ятаєш свою розповідь, ти можеш про це розказувати ще багато разів, але вже опираючись на свій первинний текст, а не на те, що відбулося. Таке буває. Я це мав на увазі. Я знаю людей, які мінялися від того, коли про їхнє ж життя, з їхніх же слів щось було написано гарно. Тобто ті слова якось так вкладалися в якомусь есеї чи нарисі, і коли людина читала про своє життя…

— У позитивній інтерпретації…

— Так, вона починала розуміти не те що свою важливість, вона починала розуміти що воно дійсно все гарно було…

— І нема за чим шкодувати, і гарно прожив життя… Хіба це не самообман?

— Це ще одна проблема. Про неї я говорив: реальність розповідей. Навіть якщо розповіді самообман, але займають місце реальності, то в цьому нема нічого неприроднього. Я не знаю, чи це є добре чи погано, але я знаю, що все є добрим, якщо воно потрібно людині, аби вона добре себе почувала. Я не маю тут на увазі добре почування насильників.

— Йдучи за ниткою твоєї філософії, їх також можна зрозуміти…Чи не занадто м’який підхід до людини? Може, треба жорсткіше?

— До людини жорсткіше можна підходити у випадках пенітенціарної системи, поліції, карного розшуку…

— Я не про державний механізм. Маю на увазі більшу вимогливість, антипоблажливість до ближнього.

— Єдиний спосіб жити серед людей — не робити собі ілюзій стосовно них. Кожен має глибоку людську основу. І ця основа у багатьох випадках не є найкращою. І тому заперечувати, як би сказали письменники початку століття, темних нуртів, темних вод, які в кожного є, не можна. І сподіватися, як то у XIX столітті, на весь той поступ…

— Знову потерпіти крах…

— Дуже швидко. Ми вільні називати речі своїми іменами і не маємо права затуляти очі на їх існування. Зрештою, то не є все цілком драматично. У кожної людини є друга частина людськості, яка полягає у чомусь дуже доброму. Талант співіснування полягає в тому, аби витягати з оточуючих найкраще.

— Повертаючись до твого нового роману… Який контакт-контракт був у Непростих iз головними героями — Анною, Себастьяном та Францом?

— Я дозволив собі трохи покепкувати, зробити паралельну теорію пружин і мотивацій світових подій. Мовляв, не сіонські мудреці, не двадцять найбагатших родин Америки, не масони, не тибетські тисячолітні діди, а от, власне, Непрості з українських Карпат і є тими пацанами, які запускають у світ сюжети. Так я собі подумав… Що, може, світом правлять сюжети, а не такі меркантильні речі, як нафта й золото.

— Імена персонажів не випадкові… Анна зустрічалась у тебе і в попередніх прозових штуках.

— Я захотів, щоб всі жінки у моїй прозі були Аннами. «Я був з Анною, коханкою моєї Анни…» — це з мого раннього оповідання- ессе. Ніби нічого не зрозуміло, але потім можна все порозставляти на свої місця. Себто всі жінки будуть Аннами, а всі чоловіки називатимуться універсальними іменами того регіону, котрий мене цікавить. Там, де є кусок Словаччини, кусок Польщі, України, Румунії. Можна це назвати тенденцією тяжіння до Карпат і Дунаю. Або Карпатоцентризмом. І нехай мене вважають великим невігласом, але я вірю у центральноєвропейський феномен, про який десять років тому говорили із захопленням, а тепер з іронією. Вірю, що він існує.

Феномен Центральної Європи є ще й страшенно філологічним. За винятком бідолашної Угорщини, чия мова не подібна на жодну, я можу спокійно спілкуватися у Празі чи в Кракові, навіть у Ризі українською. І мене зрозуміють. Тобто це територія, де люди можуть порозумітися своїми мовами. Мені закидали деякі тонкі знавці прози і культури про певний публіцистичний наліт у цьому романі. Мовляв, багато разів повторюється поняття Центральна Європа, і там всьо таке — знайшли паралелі з модним курортом «Ялівцем», десь там розташованим… Але я не йду за якимись політологічними версіями. Мені важливий, передовсім, щоденний побут людини, і я вірю, що у щоденному житті центральна Європа існує.

— Читаючи твоїх «Непростих», відчуваєш присмак Маркеса і Бруно Шульца…

— Написано так багато книжок, і як би автор не відхрещувався від впливів чи від симпатій попередників, він просто не може в наш час зробити щось абсолютно чисте. Мені приємно, що принаймні такі достойні й улюблені мною люди, як Маркес і Шульц, виступають орієнтирами. Маркес, мабуть, через те, що у моєму романі також є кількапоколіннєва хроніка. А найголовніше — через Маконду. Це є дуже важлива, навіть стратегічна річ, придумування окремого містечка, в якому збігається весь всесвіт. Не думаю, що це має належати тільки авторському праву Маркеса. Як би талановито він це не зробив, це не означає, що в літературі більше не можна до цього вдаватися. Я багато років прожив у гуцульському містечку Делятин. До мене приїжджало туди багато різних людей. У якийсь час я зрозумів, що зможу поєднати в своїй свідомості і власні переживання, і рефлексії приїжджаючих, і тих людей-сусідів, для котрих це гірське містечко є єдиним. Бо іншого вони не знають. Це вже був крок до того синтетичного, сфантазованого місця. В романі я назвав його Ялівець.

— Я тебе вже питала про Анну… Ти обмежився заувагою про «технічний прийом». Але мені здається, що саме ім’я не є випадковим. Чого ти вибрав Анну?

— Передовсім, воно одне з найдавніших. Одне з найуніверсальніших, не має жодного куточка світу, де б не було Анни. Ганя чи Аннет… Дуже мелодійне, навіть iз варіаціями. Українською взагалі ідеально. Коли кажеш Анна, то стає добре.

— Ти справді думаєш, що жінки можуть бути мудрішими за чоловіків?

— Вони можуть бути менш освічені, менше орієнтуватися в ситуації, але від природи мають якусь таку мудрість, якої тяжко досягти чоловікам. Але я не хочу впадати в ідеалізування, бо зустрічав різних жінок, даруйте, навіть дурних.

— Реабілітація інцесту… Ще таке кажуть про твій роман…

— Вважаю недоречним слово реабілітація. Інцест є, і реабілітувати його немає сенсу. Навіщо? У моєму романі не йдеться про інцест у такому прямому розумінні. Хоча мушу признатися, якби я мав доньку і вона би виросла мені такою файною, і якби я в неї закохався, то не знаю, чи мене б спинили ці традиційні поняття «батько—дитина». Але в романі інакше, там є два моменти… Я розумію, що в ринкових умовах тема інцесту є дуже привабливою. Але тут мені йшлося, аби за допомогою цього інцесту і повторення Анни з покоління в покоління передати найважливіше: відчуття єдності-тривання роду. Одне й те саме, але завжди неповторне. Це один момент, а другий… Ті, хто були у нашому житті, не мають іншого шансу, як залишитись. Так чи інакше, вони нагадують нам про своє існування якимись знаками. Неможливо розпрощатися назавжди.

— Складається враження, що твої герої позбавлені страждань…

— Ні, вони страждали. Але вони зуміли якось то все собі пояснити. Зрозуміли, що так мусить бути, бо не буває життя без страждань. Але з іншого боку, вони страшенно пещені життям. Все їм добре укладається. Я не вірю у везіння саме по собі, але вірю, що може повезти один-єдиний раз. Але в цілому, як ти сприймаєш світ — то і є або твоє везіння, або драма. І то вже на все життя. Або ти будеш собі давати раду, тішитися та пізнавати радість, або будеш постійно відчувати тиск і негатив цього світу. Я бачив людей, які мають цю лагідність і довіру до світу. Вони зустрічають таких же щасливих і гарних, а нещасливі постійно воюють iз різними придурками й ублюдками.

— Виходить, ніби людина може народитися нещасливою… Несправедливо…

— Колись говорили про таку загрозливу течію у філософії — біологізм. Мовляв, соціум живе за біологічними законами. У закони ці я не вірю, але знаю, що від народження людина вже має певну даність, первинний стрижень сприймання світу. І ніякі освіти та десятиліття серед дзенбуддистів не можуть того виправити.