Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

«Я вірю у центральноєвропейський феномен»

Письменник, мандрівний філософ і оригінал Тарас ПРОХАСЬКО
31 жовтня, 2003 - 00:00


Що можна сказати цікавого про Прохаська? Надто він самодостатній та оригінальний. Не потребує, аби про нього вигадували щось цікаве. Про Тараса кажуть, що він філософ. Інколи додають ще слово «мандрівний». Маючи на увазі його вміння поєднати щоденність чи проживання та любов до мудрування. І не будемо згадувати про таку дорогоцінність, як посвідка «кандидата філософських наук». Для чого вона Прохаськові? Живе в Івано-Франківську, пише прозу. Мабуть, скоро буде мати своїх послідовників. Провокує до наслідування. «Лілея-НВ» нещодавно видала його новий роман «Непрості». Дивний, навіть чудернацький. Так просто не второпаєш…

— Поясни, хто такі Непрості?

— То є земні боги. Ще інакше визначення — це люди, які від природи або через навченість володіють якимись таємними знаннями. У гуцулів це мольфари, всякі ворожбити, градобійники. Їх є багато, і кожен має свою спеціалізацію. До них не належать (або тільки частково) відьми. А всі решта, мольфари та чарівники, то є власне Непрості.

— Себто вони пов’язані з білою магією…

— Так, але дуже часто вони мають певний контракт iз нечистою силою. Тобто вони не мусять робити злого, але все класично, як у «Фаусті». Уже за сам факт отримання цих надприродних властивостей часом доводиться розплачуватись своєю безсмертною душею. Але то не означає, що вони мусять робити чогось поганого. Для мене найважливіші серед компанії Непростих — баїльники. Ті, хто вміють лікувати за допомогою баю, себто слів, розповідей… Усіма цими примовляннями вони вміють спиняти кров, виганяти бісів. Здається, що то були такі перші наші інтуїтивні психоаналітики і психотерапевти.

— Чому в тебе в одних випадках Непрості пишуться з великої літери, а в інших — з малої?

— Якщо йдеться про певну компанійку на тих теренах, що я описую в романі, то маємо Непростих. А з малої букви йдеться про всіх непростих, які є.

Суть усього мною написаного — це наголосити на тому, що розповідь про своє життя (а ми про нього говоримо, і можемо по кілька разів оповідати одне й те саме) нарешті стає дійсністю. Своє життя можна по-різному розказати. Зрештою, краса власного життя залежить від того, як ти умієш про нього сказати. Мені йшлося про те, як люди можуть бути возведені до такої ж реальності, як і події.

— Але хіба не виникає роздратування, коли хтось оповідає по кілька разів одне і те ж або постійно повертається до минулого…

— Ні, я мав на увазі інакше. Часом… От я впевнений, що у тебе таке було… Коли іноді щось відбувається і про це розказуєш, а потім ти уже не можеш відчути у своїх спогадах, як то було, але ти пам’ятаєш свою розповідь, ти можеш про це розказувати ще багато разів, але вже опираючись на свій первинний текст, а не на те, що відбулося. Таке буває. Я це мав на увазі. Я знаю людей, які мінялися від того, коли про їхнє ж життя, з їхніх же слів щось було написано гарно. Тобто ті слова якось так вкладалися в якомусь есеї чи нарисі, і коли людина читала про своє життя…

— У позитивній інтерпретації…

— Так, вона починала розуміти не те що свою важливість, вона починала розуміти що воно дійсно все гарно було…

— І нема за чим шкодувати, і гарно прожив життя… Хіба це не самообман?

— Це ще одна проблема. Про неї я говорив: реальність розповідей. Навіть якщо розповіді самообман, але займають місце реальності, то в цьому нема нічого неприроднього. Я не знаю, чи це є добре чи погано, але я знаю, що все є добрим, якщо воно потрібно людині, аби вона добре себе почувала. Я не маю тут на увазі добре почування насильників.

— Йдучи за ниткою твоєї філософії, їх також можна зрозуміти…Чи не занадто м’який підхід до людини? Може, треба жорсткіше?

— До людини жорсткіше можна підходити у випадках пенітенціарної системи, поліції, карного розшуку…

— Я не про державний механізм. Маю на увазі більшу вимогливість, антипоблажливість до ближнього.

— Єдиний спосіб жити серед людей — не робити собі ілюзій стосовно них. Кожен має глибоку людську основу. І ця основа у багатьох випадках не є найкращою. І тому заперечувати, як би сказали письменники початку століття, темних нуртів, темних вод, які в кожного є, не можна. І сподіватися, як то у XIX столітті, на весь той поступ…

— Знову потерпіти крах…

— Дуже швидко. Ми вільні називати речі своїми іменами і не маємо права затуляти очі на їх існування. Зрештою, то не є все цілком драматично. У кожної людини є друга частина людськості, яка полягає у чомусь дуже доброму. Талант співіснування полягає в тому, аби витягати з оточуючих найкраще.

— Повертаючись до твого нового роману… Який контакт-контракт був у Непростих iз головними героями — Анною, Себастьяном та Францом?

— Я дозволив собі трохи покепкувати, зробити паралельну теорію пружин і мотивацій світових подій. Мовляв, не сіонські мудреці, не двадцять найбагатших родин Америки, не масони, не тибетські тисячолітні діди, а от, власне, Непрості з українських Карпат і є тими пацанами, які запускають у світ сюжети. Так я собі подумав… Що, може, світом правлять сюжети, а не такі меркантильні речі, як нафта й золото.

— Імена персонажів не випадкові… Анна зустрічалась у тебе і в попередніх прозових штуках.

— Я захотів, щоб всі жінки у моїй прозі були Аннами. «Я був з Анною, коханкою моєї Анни…» — це з мого раннього оповідання- ессе. Ніби нічого не зрозуміло, але потім можна все порозставляти на свої місця. Себто всі жінки будуть Аннами, а всі чоловіки називатимуться універсальними іменами того регіону, котрий мене цікавить. Там, де є кусок Словаччини, кусок Польщі, України, Румунії. Можна це назвати тенденцією тяжіння до Карпат і Дунаю. Або Карпатоцентризмом. І нехай мене вважають великим невігласом, але я вірю у центральноєвропейський феномен, про який десять років тому говорили із захопленням, а тепер з іронією. Вірю, що він існує.

Феномен Центральної Європи є ще й страшенно філологічним. За винятком бідолашної Угорщини, чия мова не подібна на жодну, я можу спокійно спілкуватися у Празі чи в Кракові, навіть у Ризі українською. І мене зрозуміють. Тобто це територія, де люди можуть порозумітися своїми мовами. Мені закидали деякі тонкі знавці прози і культури про певний публіцистичний наліт у цьому романі. Мовляв, багато разів повторюється поняття Центральна Європа, і там всьо таке — знайшли паралелі з модним курортом «Ялівцем», десь там розташованим… Але я не йду за якимись політологічними версіями. Мені важливий, передовсім, щоденний побут людини, і я вірю, що у щоденному житті центральна Європа існує.

— Читаючи твоїх «Непростих», відчуваєш присмак Маркеса і Бруно Шульца…

— Написано так багато книжок, і як би автор не відхрещувався від впливів чи від симпатій попередників, він просто не може в наш час зробити щось абсолютно чисте. Мені приємно, що принаймні такі достойні й улюблені мною люди, як Маркес і Шульц, виступають орієнтирами. Маркес, мабуть, через те, що у моєму романі також є кількапоколіннєва хроніка. А найголовніше — через Маконду. Це є дуже важлива, навіть стратегічна річ, придумування окремого містечка, в якому збігається весь всесвіт. Не думаю, що це має належати тільки авторському праву Маркеса. Як би талановито він це не зробив, це не означає, що в літературі більше не можна до цього вдаватися. Я багато років прожив у гуцульському містечку Делятин. До мене приїжджало туди багато різних людей. У якийсь час я зрозумів, що зможу поєднати в своїй свідомості і власні переживання, і рефлексії приїжджаючих, і тих людей-сусідів, для котрих це гірське містечко є єдиним. Бо іншого вони не знають. Це вже був крок до того синтетичного, сфантазованого місця. В романі я назвав його Ялівець.

— Я тебе вже питала про Анну… Ти обмежився заувагою про «технічний прийом». Але мені здається, що саме ім’я не є випадковим. Чого ти вибрав Анну?

— Передовсім, воно одне з найдавніших. Одне з найуніверсальніших, не має жодного куточка світу, де б не було Анни. Ганя чи Аннет… Дуже мелодійне, навіть iз варіаціями. Українською взагалі ідеально. Коли кажеш Анна, то стає добре.

— Ти справді думаєш, що жінки можуть бути мудрішими за чоловіків?

— Вони можуть бути менш освічені, менше орієнтуватися в ситуації, але від природи мають якусь таку мудрість, якої тяжко досягти чоловікам. Але я не хочу впадати в ідеалізування, бо зустрічав різних жінок, даруйте, навіть дурних.

— Реабілітація інцесту… Ще таке кажуть про твій роман…

— Вважаю недоречним слово реабілітація. Інцест є, і реабілітувати його немає сенсу. Навіщо? У моєму романі не йдеться про інцест у такому прямому розумінні. Хоча мушу признатися, якби я мав доньку і вона би виросла мені такою файною, і якби я в неї закохався, то не знаю, чи мене б спинили ці традиційні поняття «батько—дитина». Але в романі інакше, там є два моменти… Я розумію, що в ринкових умовах тема інцесту є дуже привабливою. Але тут мені йшлося, аби за допомогою цього інцесту і повторення Анни з покоління в покоління передати найважливіше: відчуття єдності-тривання роду. Одне й те саме, але завжди неповторне. Це один момент, а другий… Ті, хто були у нашому житті, не мають іншого шансу, як залишитись. Так чи інакше, вони нагадують нам про своє існування якимись знаками. Неможливо розпрощатися назавжди.

— Складається враження, що твої герої позбавлені страждань…

— Ні, вони страждали. Але вони зуміли якось то все собі пояснити. Зрозуміли, що так мусить бути, бо не буває життя без страждань. Але з іншого боку, вони страшенно пещені життям. Все їм добре укладається. Я не вірю у везіння саме по собі, але вірю, що може повезти один-єдиний раз. Але в цілому, як ти сприймаєш світ — то і є або твоє везіння, або драма. І то вже на все життя. Або ти будеш собі давати раду, тішитися та пізнавати радість, або будеш постійно відчувати тиск і негатив цього світу. Я бачив людей, які мають цю лагідність і довіру до світу. Вони зустрічають таких же щасливих і гарних, а нещасливі постійно воюють iз різними придурками й ублюдками.

— Виходить, ніби людина може народитися нещасливою… Несправедливо…

— Колись говорили про таку загрозливу течію у філософії — біологізм. Мовляв, соціум живе за біологічними законами. У закони ці я не вірю, але знаю, що від народження людина вже має певну даність, первинний стрижень сприймання світу. І ніякі освіти та десятиліття серед дзенбуддистів не можуть того виправити.

Уляна ГЛІБЧУК, спеціально для «Дня»
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ