Як припинити жити в режимі імітації

Надзвичайної ваги інформація, принаймні для «Дня». Віднедавна в Ірландії почали викладати вибірковий курс вступу до філософії для школярів. Президент Ірландії Майкл Хіггінс пояснив, що викладання філософії в школах і промоція її в суспільстві необхідні, щоб надати можливість громадянам «відрізняти правдиву мову від ілюзорної риторики». Про це він сказав минулого року під час заходів із нагоди відзначення Міжнародного дня філософії у своїй резиденції в Дубліні, повідомляє газета The Irish Times. На думку президента Ірландії, поширення на всіх рівнях суспільства інструментів, мови і методів філософського дослідження може стати важливим елементом довготермінової й цілісної відповіді на сучасні виклики суспільства «постправди» з властивим йому антиінтелектуалізмом та популізмом. Хіггінс вірить, що глобальні проблеми сучасності, від кліматичних змін і до масової міграції, роблять вкрай актуальними філософські чесноти критичного мислення та рефлексії, а також етичні дослідження. До слова, дружина президента Сабіна Гіґґінс, яка вивчала філософію в університеті, стала патроном новоствореної організації Philosophy Ireland, покликаної сприяти поширенню філософії в суспільстві.

В Україні знайомство широких верств із філософією обмежується здебільшого обов’язковим курсом в університеті. На жаль, лише в поодиноких випадках талановитим викладачам вдається заохотити студентів до подальшого самостійного заглиблення в цю сферу. Водночас газета «День» давно і послідовно сприяє поширенню філософських знань. Тривалий час у виданні виходила спеціальна рубрика «Лавка філософа», яка стала трибуною для інтелектуалів.

Продовжуючи традицію, пропонуємо увазі читачів розмову із завідувачем кафедри філософії та гуманітарних наук Вінницького національного технічного університету, професором Київського національного університету ім. Т. Шевченка, засновником і головним редактором журналу Sententiae, перекладачем із французької та латини, доктором філософських наук, професором Олегом ХОМОЮ.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

— Пане Олегу, під час нашого спілкування напередодні інтерв’ю ви висловили думку, що одним із пріоритетів України сьогодні має бути створення «культурного шару» — мовляв, ми марнуємо унікальний шанс творити, якого в майбутньому може вже не бути. Що ви мали на увазі?

— Коли людина протягом тривалого часу має обмежений життєвий досвід, вона втрачає здатність узагальнювати — бачити за явищами довкола щось більше, ніж просто явища. Я доволі довго займаюся філософськими перекладами. Важливість цієї справи стала зрозумілою для мене одразу. Логічно було припустити, що українізація філософії й освіти загалом буде системною й відбуватиметься на всіх рівнях. Натомість дедалі більше ставав очевидним брак такого руху в унісон — не вистачало відчуття справжності того, що відбувається. Щоб поміняти герб і прапор, багато часу не потрібно. Але крім зовнішніх атрибутів побудова держави має й внутрішній вимір, який забезпечує стабільність. Йдеться про реальні справи, які лягають в основу цього нового проекту. Нині ми маємо катастрофічний брак таких справ.

Ситуація останніх 25 років — дуже показова. Ми як освітня спільнота загалом викладаємо, видаємо дипломи — нібито здійснюємо ззовні щось схоже на навчальний процес. Але наша «творчість» зводиться зазвичай до методичного забезпечення цього процесу підручниками, бо їхнє видання фінансується. Дуже часто підручники ці є компілятивними — один переписується з трьох попередніх. Відповідно інтелектуальна вага такої книжки нульова, адже її автори зазвичай не є справжніми фахівцями.

Чітким тестом на справжність у нашій сфері є філософські переклади. Філософа важко зловити «на гарячому» — він завжди може сказати: «Я так думаю. Це моє глибоке переконання». І хоч насправді критеріїв визначення «філософської графоманії» не бракує, вони стосуються здебільшого професійної оцінки, а от у публічному просторі вже можуть сприйматися заледве не як насильство над «творчою особистістю». Натомість переклад — річ більш «матеріальна». Тут маємо дуже конкретні критерії оцінювання, зважаючи хоча б на величезну кількість «дрібних фактів», які повинен знати перекладач. Якщо ти неспроможний написати коментар до класичного тексту чи перекласти термін в тому чи тому контексті, це одразу впадає у вічі. Філософська праця взагалі потребує безлічі знань, як спеціально-теоретичних, так і цілком конкретних: філологічних, історичних, економічних, пов’язаних із точними науками тощо, але переклад найкраще, на мій погляд, увиразнює брак таких знань.

За часів СРСР українською мовою можна було перекладати художню літературу, але філософську — в жодному разі. Свого часу я з подивом дізнався від колеги, яка навчалася в Московському університеті, що студенти там могли ще на межі 1970 — 1980-х вільно брати в університетській бібліотеці дореволюційні видання Ніцше. У Києві для цього потрібно було отримати спецдозвіл (не раніше, ніж на ІІІ курсі) і, звісно, довести людям у цивільному, що ти «достойний» такої великої відповідальності. Чи не єдиний український переклад, який вийшов після Розстріляного Відродження, — це твори Маркса та Енгельса. Академік Мирослав Попович розповідав, що перед редакторами поставили завдання підраховувати кількість слів — в українському перекладі вона мала дорівнювати кількості слів у російському. Зрештою, це було не складно, адже перекладали саме з російської мови, а не з оригіналу.

«ДОКИ «МЕТАФІЗИКА» АРИСТОТЕЛЯ НЕ ПЕРЕКЛАДЕНА ПЕВНОЮ МОВОЮ, ЦЮ МОВУ НЕ МОЖНА ВВАЖИТИ СПРАВДІ КУЛЬТУРНОЮ»

— Коли Україна здобула незалежність, переклади почали підтримувати іноземні посольства, фонди, зокрема фонд «Відродження». Здавалося б, у 1990-х — на початку 2000-х ми пережили справжній бум філософських перекладів. Але постало питання якості. Результати були дуже різними, як це завжди буває, коли йдеться про кон’юнктурну хвилю. Показово, що коли ближче до 2010 року грантовий потік змілів, жодний імпульс зсередини йому на зміну не з’явився. Ми нібито маємо державні інституції, покликані забезпечувати якість освіти, але зрештою все зводиться до ритуальних фраз. Скільки б не було міністрів — регресивних чи прогресивних, промосковських чи прозахідних — у цьому контексті всі вони для мене приблизно однакові. Протягом 2015 — 2016 рр. в Україні створюється Інститут книги, що є вельми позитивним явищем. Але, судячи з оприлюдненого проекту його статуту, знову планують створення дирижистської (по суті — чиновницької) структури, оскільки про експертні комісії там не згадано взагалі, натомість саме вони мають складати становий хребет такої структури! Кажучи жартома, у нашому статуті немає нічого, що не значиться на сайті аналогічного польського Інституту, створеного 2004 року. Звісно, на сайт французького Національного центру книги, створеного ще 1946-го, ніхто зайти не додумався. Чого чекати від структури, де директор і маленька Наглядова рада мають охопити своєю мудрістю всі аспекти книговидання — питання риторичне. Ще один маленький, але промовистий приклад нашої «державотворчості».

Було би хибою не згадати про позитивні явища: львівський Форум видавців, Книжковий Арсенал зростають рік від року. 2016-го було проведено конкурс професійних премій із філософії. Крім того, вперше відбувся дуже складний (передусім з технічного погляду) конкурс філософських перекладів. Все це було організоване як громадська ініціатива, що також свідчить про структуризацію суспільства. Але хоч би яких зусиль докладало суспільство, воно ніколи не зможе реалізувати щось на зразок державної програми філософського книговидання. Ми залишатимемося культурно й інтелектуально беззахисними, якщо українською мовою не розмовлятимуть Гегель, Аристотель й десятки інших авторів. Доки «Метафізика» Аристотеля не перекладена певною мовою, та мова не може вважитися справді культурною. Ми можемо прочитати Аристотеля англійською, російською або навіть в оригіналі — грецькою. Але питання не в цьому. Доки українська мова не «перетравила», не засвоїла, не зробила своєю «Метафізику», вона не пройшла серйозного випробування й тому залишається неповноцінною. В Україні донині відсутні якісні переклади переважної більшості тих текстів, які мають бути в обігу будь-якої культурної нації. Й не тому, що це неможливо – просто не були докладені відповідні зусилля. Всі культурні народи мають свою історію перекладів. Один і той самий твір протягом історії перекладається декілька разів, різними поколіннями. Це – ознака інтелектуального зростання. Хто може реалізувати в нас подібну програму? Це – завдання для великої державної інституції. Той самий Інститут книги міг би посприяти, але щось мало віриться.

Звичайно, важко пізнати межу індивідуального героїзму. Так, Віталій Терлецький перекладає «Пролегомени» Канта і пише до них фундаментальну передмову, розробляє надзвичайно виважену систему термінології. Фактично він створив шедевр у межах звичайної грантової програми. До слова, грантова програма переважно розрахована на рік. За цей час ти можеш зробити шедевр або дурницю — для замовника це не дуже важливо, його влаштує будь-який варіант. Мета ж має полягати в тому, щоб ці зусилля не були спорадичними, щоб ми мали систему. Для чого існує вся велетенська освітня структура з міністерством і університетами, якщо вона не здатна забезпечити якісні засади для власного функціонування?

Як в Україні налагоджено процес знайомства із сучасною західною дослідницькою літературою? Які першоджерела ми можемо запропонувати нашим студентам? Це — головні питання, для розв’язку яких необхідно спрямовувати ресурси. Слід розробляти відповідні стандарти, створювати школи. Але все це мало кого цікавить...

Як на мене, йдеться про яскравий прояв нашої постколоніальної ментальності, незрілості. Це симптом дитини, яка вперше опинилася сама вдома. Але в нас такий стан триває вже 25 років. Складається враження, що ми абсолютно не здатні взяти на себе відповідальність за власне життя. У закутках нашої підсвідомості продовжує жити думка про те, що хтось повинен нас «нагодувати», дати кредит... Здається, ми не усвідомлюємо, що це життя в режимі імітації й формалізму матиме сумні наслідки. Це культурна штучність, велика «мильна бульбашка», і мало хто розуміє, що життя слід наповнювати реальним змістом.

Чому іноземні посольства фінансують наші переклади, а рідна держава хитро вирішила, що таким чином просто «розподілила» свої обов’язки?

— Тут напрошується аналогія з ситуацією, яка склалася довкола волонтерського руху...

— Саме так! Мовляв, якщо люди опікуються армією, то нехай так і буде, а ми насолоджуватимемося приємними аспектами процесу управління. Стратегічне планування? Та кому воно потрібно. Тимчасова психологія, ускладнена постколоніальним синдромом безвідповідальності, досі є нашою реальністю. Попри всі події останніх років! Чесно кажучи, не дуже уявляю, яким чином за таких умов можна реформувати освіту в нашій країні. Бракує процесу цілеспрямованої розбудови. Адже кожне суспільство існує заради певної мети. І в особі держави, громадянського суспільства воно планує кроки для її досягнення. Хто не будує собі міцного фундаменту, не зможе втриматися в сучасному світі.

«РОЗВИТОК ІНОДІ МАЄ БУТИ ПОКРОКОВИМ: ВІД ОДНОГО МАЛЕНЬКОГО УСПІХУ ДО ДРУГОГО»

— Вочевидь, для будь-якої постколоніальної країни однією з ключових є проблема еліти. Якою ви бачите її розв’язання?

— Складне питання. Ми бачили спробу «десантувати» в уряд іноземців, які мали б зайняти місце тієї еліти, якої сьогодні нам так гостро бракує. Не вийшло — організм їх не сприйняв, як не сприймає пересаджені органи. Не тому, що організм чи органи погані — просто це біологія.

— Треба вирощувати власну?

— Треба. Не останнім чинником тут є патріотизм. Деякі люди готові працювати за відсутності будь-яких інших мотивів — лише заради того, щоб зробити щось для своєї країни. Зрозуміло, що в іноземця, якщо він не святий і не любить Україну на генетичному рівні, такий мотив буде відсутній.

Еліту неможливо замінити одразу. Але якщо б ми створили більше соціальних ліфтів, цілком можливо, що і в нинішньому суспільстві можна було б знайти необхідних людей. Поки що ми цього не спостерігаємо. Мені здається, еліта буде вирощуватися в процесі. Я не чекаю надто радикальних змін на краще. На гірше — може бути, адже для цього великого розуму не треба. А, можливо, прокинутися завтра в досконалому суспільстві й не було б для нас найкращим виходом — можемо просто не витримати шоку. Розвиток іноді має бути покроковим: від одного маленького успіху до іншого. Головне тут — безперервність поступу, яка, згідно з математикою, на певному етапі неодмінно приведе до зростання і темпів, і масштабів. Але первинно для цього потрібні залученість, зусилля, усвідомлення значущості того, що ти робиш, ентузіазм. Необхідно створювати точки зростання. Нині вони подекуди виникають зусиллями окремих ентузіастів, але системної роботи немає.

Сфера освіти — дуже залежна. Коли її залишають напризволяще, вона починає загнивати, орієнтуючись не на суворі суспільні критерії, а на власні — деградовані. А відсутність завдань перед освітою походить від відсутності завдань перед країною.

Ключовою тут, безумовно, є роль політичної еліти. Відповідальна еліта переважно виникає під впливом зовнішніх негативних обставин, які змушують приймати адекватні рішення.

— Здавалося б, зараз саме такий момент?

— Так. Думаю, такий процес нині триває. Але треба дивитися реалістично й при цьому розширити власний кредит поміркованого оптимізму. Недоліки завжди є й будуть. Але потрібно бачити і головне — підтримувати також і позитивні тенденції, хоч би й поки слабкі.

— Андрій Баумейстер в інтерв’ю газеті «День» нещодавно висловив думку, що така тенденція присутня у сфері української філософії — мовляв, вона переживає ренесанс (див. матеріал у № 212 від 21 листопада 2016 р.) Водночас ця теза викликала чимало скептичних реакцій.

— Ця дискусія є яскравим свідченням того, що відбувається в країні загалом. Аналогічні реакції можна побачити і в інших сферах. Питання в тому, який сенс вкладають люди в це слово. Який сенс вкладав Андрій Баумейстер, мені здається, я розумію. Але дехто вважає, що прогрес — це одразу стати чемпіоном світу. Таких радикальних змін справді ще не спостерігаємо. Як казав Ніцше, великі події приходять на голуб’ячих лапках.

Історія дає кілька прикладів непомітного прогресу, який потім стає помітним. Один із них — німецька філософія ХVII століття. Про тогочасних німецьких філософів у провідних філософських центрах ніхто не знав, хоча це були серйозні дослідники. Ситуація змінилася, коли Ляйбніц почав писати свої твори французькою мовою й їздити за кордон — про нього почали говорити в певних колах. Але справжній сплеск, який приніс славу німецькій філософії, стався у другій половині ХVIII століття. Він не виник на порожньому місці. Це — результат тривалої копіткої роботи багатьох поколінь. Чи помічав Ляйбніц зміни в суспільстві довкола себе, коли змушений був їздити за межі країни і створювати там для себе інтелектуальну репутацію? У Німеччині він друкувався в журналі Acta Eruditorum, що був не дуже відомим. Його тодішня слава — це слава людини, яка переписувалася з Мальбраншем і мала кілька особистих бесід з іншими провідними європейськими інтелектуалами.

Еліту неможливо замінити одразу. Але якщо б ми створили більше соціальних ліфтів, цілком можливо, що і в нинішньому суспільстві можна було б знайти необхідних людей. Поки що ми цього не спостерігаємо. Мені здається, еліта буде вирощуватися в процесі. Я не чекаю надто радикальних змін на краще. На гірше — може бути, адже для цього великого розуму не треба. А, можливо, прокинутися завтра в досконалому суспільстві й не було б для нас найкращим виходом — можемо просто не витримати шоку. Розвиток іноді має бути покроковим: від одного маленького успіху до іншого. Головне тут — безперервність поступу, яка, згідно з математикою, на певному етапі неодмінно приведе до зростання і темпів, і масштабів. Але первинно для цього потрібні залученість, зусилля, усвідомлення значущості того, що ти робиш, ентузіазм. Необхідно створювати точки зростання

Якби у нас були якісь маленькі тенденції на краще, на «вилюднювання», так би мовити, якби якісних філософських журналів було не один-два, а три-чотири, я би вважав це приводом для справжньої радості. Попри те, що три-чотири журнали для такої країни, як Україна, — це крапля в морі. Але це була би чітка прогресивна тенденція, яка б дала свій результат через певний час.

Інший приклад із суспільно-політичної історії — це Південна Корея. У 1969 році Світовий банк прогнозував, що ця країна залишатиметься переважно сільськогосподарською, постійним реципієнтом міжнародної фінансової допомоги. Але вже 1970-го, якщо не зраджує пам’ять, Південна Корея видала близько 10% зростання ВВП і протягом наступного десятиліття демонструвала аналогічні темпи.

Говорити про те, наскільки все погано, — непродуктивно. На жаль, в Україні домінує позиція «вередливого оцінювача». Скидається на те, що цю критику формулюють не наші люди, а щонайменше випускниці інституту благородних дівиць, які досі жили як Будда, не знаючи страждань. Ми живемо в цьому суспільстві все своє життя. Розповідати про те, як все має бути, може кожен. Питання в тому, що кожен може зробити, щоби щось змінилося. Тут наші можливості справді обмежені, й тому будь-який прогрес, навіть невеличкий, є дуже цінним.

Щодо філософії, то підстави говорити про прогрес, хай і скромний, справді є. В цьому сенсі я готовий підтримати Андрія Баумейстера. До прикладу, протягом останніх років у наших якісних філософських журналах (а таких сьогодні небагато, на мій погляд, десь два-три) усталилася справжня процедура рецензування.

Ознакою прогресу в українській філософії вважаю докторські дисертацій останніх п’яти років: Андрій Баумейстер, Вахтанг Кебуладзе, Андрій Богачов, Сергій Секундант та інші. Хоч і локально, на жаль, але зростає якість публікацій, рівень студентів. Скажімо, у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка зараз здійснюються дуже цікаві, новаторські для наших реалій спроби істотно модернізувати навчальну програму. Студенти починають працювати зі справжніми першоджерелами, із західною дослідницькою літературою. Все це важливі чинники, але поки говорити про радикальну зміну ситуації зарано — якість освіти, наприклад, у Польщі зараз істотно вища. Численні філософські факультети в Україні значною мірою залишаються «паперовими».

«НАМ ПОТРІБНО БІЛЬШЕ ФІЛОСОФСЬКИХ ПОДІЙ!»

— Нещодавно вийшов друком вже ІV том українського перекладу «Європейського словника філософій». Ви є одним з авторів цього, без перебільшення, знакового для України проекту. Цікаво, чи знайшла його реалізація адекватний відгук у науковій, університетській спільноті?

— Слід сказати, що «медовий місяць» Словника вже завершився. Пам’ятаю атмосферу 2009 року, яку за рівнем піднесення, адреналіну неможливо було порівняти ні з чим. Перший том словника — це «бомба», «астероїд», який вибухнув в атмосфері над Києвом. При відносно невеликому фінансуванні довкола видавництва «Дух і Літера» зібралися автори й перекладачі, які запросили до свого кола ще кількох фахівців. Вони зуміли створити філософсько-видавничий проект, аналогів якого в історії України не було. Без перебільшення, окреме видавництво тут спрацювало так, як мав би працювати згаданий вище Інститут книги. У технічному плані це надзвичайно складна робота. Уявіть собі, перекласти в з французької «Словник неперекладностей». У ньому йдеться про різні мови — кожна стаття апелює щонайменше до трьох. Французи наводять цитати з власних перекладів. Але ж українською цих перекладів немає! Ми змушені були не лише перекладати з французької, але й шукати грецькі, латинські, давньоєврейські й інші першоджерела та перекладати ще й їх. Все це потрібно було зробити на належному, якісному рівні, при цьому пропустивши весь матеріал через українські «окуляри». А ще — написати свої оригінальні статті, що передбачено міжнародним проектом «Словника».

Як я вже говорив, що в Україні філософські переклади здебільшого відсутні — більшість нашої термінології запозичують через суто філологічний переклад із російської. Про якого філософа сказати, між ним і нами завжди стояла мова-посередник. «Словник» — це спроба її усунути. Зрозуміло, щоб апелювати безпосередньо до першоджерел, потрібен відповідний рівень кваліфікації. Хоч як це дивно, в Україні знайшлися такі фахівці.

Якщо в першому томі система роботи тільки розроблялася, то вже працюючи над другим, пожинали плоди створення ефективної системи. Вважаю, що недаремно саме «Європейський словник філософій» у 2011 році отримав першу професійну премію з філософії за найкращий редакційно-видавничий проект (і ще кілька національних літературних премій, а також міжнародну, українсько-французьку, премію «Сковорода»). Невже це не свідчить про прогрес української філософії?

Здобутки справді є, але проблема в тому, що їх мало. Щоб заповнити порожнечу, в Україні протягом року має виходити хоча б 10 — 15 таких якісних перекладів. Невже для країни, де  функціонує зо два десятки філософських факультетів, це може бути проблемою? Кожен підготував би один — і готово! Але тут ситуація, як в анекдоті: «Чи вмієте ви грати на фортепіано? Не знаю, не пробував». Як уже було сказано, наші факультети значною мірою є штучними, як і багато що в нашій країні. Вони є такими не тому, що в нас якась особлива доля, а тому, що ми просто не здатні поки усвідомити, що маємо робити на своєму місці. Від нас вимагають значно більше, ніж ми даємо сьогодні. Якщо ми не готові до цього, то повинні робити щось із собою, щоб бути готовими.

Нині «Словник» увійшов у «малий джентльменський набір» інтелектуала. Наша філософська спільнота зараз живе так, ніби цей словник є чимось природним. Як на мене, це добрий симптом. Якщо ми звикли до якісного і сприймаємо його як щось буденне, зрозуміле саме по собі, це означає, що в нас змінився стандарт оцінки. Не можу сказати, що «Словник» зачитують «до дірок», але як потужний довідково-евристичний ресурс він вже існує. Використовують його й у навчальному процесі.

Філософська спільнота України — дуже розшарована, зокрема і з огляду на рівень кваліфікації. Я далеко не завжди задоволений тим, які критерії професіоналізму деякі мої колеги вважають прийнятними — переконаний, що вони повинні бути вищими. Але на все свій час. Дуже важливо, щоб тенденція, яку започаткував «Словник», не перервалася. Не можна допустити, щоби його спіткала доля пускового комплексу для ракети «Сатурн ІІ», яку американці використовували для польотів на Місяць — великий і дорогий, він залишився нікому не потрібним після завершення програми. Поки що такої загрози немає, але не слід сидіти, склавши руки.

Нам потрібно більше філософських подій. Якщо пригадати минулорічні премії з філософії, хочу відзначити чудову книгу Віктора Козловського, присвячену Кантові. Це — результат багаторічних зусиль і справді знакова подія для нашої країни. Сергій Секундант видав книжку про Ляйбніца. Слід сказати, що в країнах пострадянського простору таких фундаментальних монографій про Ляйбніца не було ніколи, взагалі! Це — книга на рівні сучасного західного ляйбніцезнавства, яка містить оригінальні новаторські ідеї. Автори цих книжок писали їх протягом усього життя. Це свідчить про те, що в нас порожнечі не було — люди працювали. Коли ти працюєш протягом десятиліття над масштабним проектом, але результату ще немає, може скластися враження, що нічого не відбувається — насправді це не так.

– Щоб суспільство дізнавалося про знакові філософські видання, потрібні якісні і цікаві рецензії…

– І їх пишуть. Але тут треба зважати на одну з тих пострадянських рис, яких ніяк не вдається позбутися. У СРСР, коли хтось публікував рецензію, дуже часто це означало, що під автора «копають» і, можливо, навіть намагаються «пришити» йому якусь справу. З цієї причини ставлення до рецензій в Україні – на рівні колективного несвідомого – досі дещо насторожене. Цей жанр був витіснений з нашого повсякденного обігу – на ньому стоїть певне психологічне табу.

Відомий соціолог Євген Головаха народився в сім’ї українських філософів. Його батько — професор філософії, завідувач кафедри марксистсько-ленінської філософії АН УРСР Іван Петрович Головаха, а мати, Марія Львівна Злотіна, викладала філософію в Київському державному університеті. Нещодавно, під час святкування 70-ліття Інституту філософії НАН України Євген Головаха передав туди матеріали 50-х років з архіву батька. Там можна знайти протоколи засідань вчених рад, різні заяви, кляузи тощо. Вони свідчать, зокрема, й про те, що «рецензія» тоді цілком могла призвести й до реального тюремного терміну…

Сьогодні є видання, в яких можна публікувати рецензії, але немає відповідної звички, цього не передбачає «бюджет часу» науковця, сформований усією освітньо-науковою системою. Якщо ти, наприклад, викладаєш в університеті, то серед величезного валу справ, які слід зробити, на написання рецензій просто не залишається часу.

Попри все це, рецензії в Україні таки з’являються. Скажімо, Олексій Панич опублікував в журналі Sententiae чудову критичну статтю про книгу Андрія Баумейстера. Цей матеріал призвів до дуже цікавої дискусії. Тобто окремі позитивні симптоми є, але загалом все ще попереду. Найгірше те, що коли рецензія навіть виходить, її часто мало хто читає…

Сьогодні ми не можемо точно сказати, скільки філософських книг було перекладено українською. Дуже часто люди просто не знають, що якийсь твір раніше був перекладений. У сучасну інформаційну епоху така ситуація – просто нонсенс. Необхідно створити інформаційний ресурс, на якому б акумулювалися всі дані щодо перекладів. Я намагався взятися за цю справу, зібрав певну бібліографію. При Українському філософському фонді був створений інтернет-портал «Філософія в Україні». Там можна було би довести до пуття відповідний ресурс, є необхідні форми, але, на жаль, цим нема кому зайнятися – одна або дві людини просто не зможуть витягнути такі обсяги роботи. Тож  цей проект так і залишився приватною ініціативою, яка не була реалізована.

Продовження