Як знизити градус насильства

Суспільство проходить нові випробування — передусім перевірку на моральність та людяність. Жахлива історія, що трапилася на вихідних у поїзді «Київ-Маріуполь», довела, що небезпека може чатувати будь-де, і на чиюсь допомогу не варто розраховувати. Анастасія Лугова розповіла у Фейсбуці, за що їй окрема подяка, як поверталась до Києва з сином поїздом, а в купе до них посеред ночі прийшов оголений чоловік. Далі Анастасія не боїться описувати, як той чіплявся до жінки, як намагалася приспати пильність нападника і знайти вихід із купе, а згодом із вагону, як на крики сина не відреагував ніхто із переповненого поїзда, зрештою, їй вдалося втекти з дитиною до сусіднього вагону, але провідники згодом просили повернутися назад, бо кривдник розповідав, що Анастасія — його дружина.

Загалом від прочитаного волосся стає дибки. Дещо сухіше про інцидент розповідає пресслужба МВС: «Зловмисник уродженець міста Запоріжжя Віталій Рудзько, 1975 року народження. Раніше тричі судимий — у 1996 році за викрадення автомобіля, в 1999 за хуліганство, 2008 за крадіжку. Так, за інформацією пасажирки, чоловік без верхнього одягу увірвався в купе, де вона перебувала з неповнолітнім сином, і почав наносити їй тілесні ушкодження та намагався зґвалтувати».

Затримали Рудзька у Києві, поліцію викликав чоловік Анастасії. 1 серпня Солом’янський суд задовольнив клопотання прокуратура і поліції та відправив зловмисника на два місяці за грати. «Поліція і прокуратура готує йому підозру за статтями — нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості та спробу зґвалтування», — зазначив заступник міністра внутрішніх справ Антон ГЕРАЩЕНКО.

В Укрзалізниці приносять вибачення постраждалій пасажирці, а також наголошують «на нагальній необхідності поновлення супроводження поїздів далекого сполучення під час руху співробітниками Національної поліції для повної безпеки пасажирів». Разом з тим користувачі соцмереж розповідають свої власні історії про небезпечні інциденти у дорозі і скаржаться, що ніяка поліція не допоможе. Провідники та машиністи не знають, як реагувати на подібні інциденти, а пасажири ховають голову у пісок, щоб не бути крайніми.

 «Важливо йти на допомогу, коли вас про це просять. Ще важливіше йти на допомогу тоді, коли не просять, але ця допомога може бути потрібна, — зауважив блогер, керівник комунікаційного напряму «Екодії» Валентин ПУГАЧОВ, котрий кілька років тому рятував від подібних домагань молоду жінку, теж у поїзді. — Важливо не закриватись від проблем чужих. Тоді, коли про порятунок буквально волають. І найголовніше. Я дуже хочу, щоб мене держава могла захистити. Як людину, громадянина України, платника податків. Транспортну міліцію ліквідовано кілька років тому. Але треба знайти рішення. Нацполіція утримується з наших з вами податків. І доволі логічно, щоб гроші платників податків ішли на забезпечення громадського порядку цих самих платників податків. В поїздах, в тому числі. Якщо не поліція, то хтось ще. Головне — треба знайти рішення».

Так співпало, що якраз напередодні інциденту жінки-користувачки «Фейсбуку» розпочали такий собі флешмоб — розповідали про колежанок, подружок, активісток, котрі своєю діяльністю долають гендерні стереотипи. Щоб не казали, які б законодавчі важелі не з’являлися, все одно більшість українців керується у повсякденні нормами, що жінка — стать слабка, беззахисна, а чоловікам все під силу. На гендерні стереотипи накладається стан суспільства, яке переживає п’ятий місяць карантину, яке живе шостий рік у війні і яке останнім часом переживає стрес за стресом — як не заручники у різних куточках країни, то протести громади через коронавірус. І в більшості випадків з’являється відчуття беззахисності. Про причинно-наслідкові зв’язки та уроки історії Анастасії Лугової «День» розпитав правозахисницю-гендерницю, журналістку Центру прав людини ZMINA Ірину ВИРТОСУ.

— Реакція суспільства вражає найбільше. Коли ми говоримо про Стамбульську конвенцію, вважаємо, що це стосується лише домашнього насильства. Направду, це значно ширше — ідеться не тільки про чоловіка і дружини по факту, а й про тих, хто розлучився, хто проживає на одній території, але не перебуває у шлюбних стосунках. До речі, купе поїзда вважається на час купівлі квитка приватним місцем (Кримінальний кодекс розглядає купе у певних кримінальних справах як тимчасове житло, і проникнення в купе відповідно також може розглядатися як злочин). Тобто поки ти їдеш у поїзді, маєш бути під захистом держави, у даному випадку Укрзалізниці. Я розумію чисто по-людськи, що провідниця у перші секунди могла бути заспаною і не відреагувати, але коли жінка просила допомоги у людей, які вже не були у стані сну, а ті їй радили повернутися на своє місце або просили взагалі не подавати заяву, у мене виникають питання — як?

«У ЦІЙ СИТУАЦІЇ НАЙПОТУЖНІШИЙ ІНСТРУМЕНТ — ПУБЛІЧНІСТЬ»

— Чому суспільство просить мовчати про інцидент?

— Це нерозуміння суспільства, що насправді відбувається, маю на увазі і провідників, і начальника поїзда, дивно, що поліція, яка зустрічала поїзд, правильно відреагувала, провела всі слідчі дії. Бо закон наче є, а механізму протидії домашньому насильству немає. Поки що окремі відділи поліції відпрацьовують систему «Поліна», як реагувати на домашнє насильство. Але це наразі навіть не замкнене коло, а розрізані його уламки, коли ніхто не знає, хто і що саме повинен робити у подібних випадках. Як писала одна з дописувачів, доки в тебе не буде зубатого адвоката та купи грошей, добитися самому покарання — буде важко. Доведеться це робити самій, будучи травмованій і ретравмованій, коли велися слідчі дії. Невідомо, наскільки дитина залучена до цих подій, хлопчикову сім років, але він теж уже потерпілий. Тож у даній ситуації найпотужнішим інструментом є публічність. Будучи людиною, яка наражається на купу коментарів, що сама винна, будучи упізнаваною для оточення і роботодавця, для своїх близьких, які б могли сказати, ну з тобою ж нічого не сталося, потерпіла змогла винести це у публічну площину.

— Які причини — спрацьовують гендерні стереотипи, остаточно їх не зламано, чи є інші фактори?

— Багато що залежить від виховання. У нас ніхто не вчить, грубо кажучи, дати комусь в носа. Нас змалку вчать, що треба мінятися іграшками, що мама захистить, але ніхто не вчить і не пояснює, що кривднику треба давати здачі і дуже голосно волати, щоб хтось прийшов на допомогу. Але є інший бік — можна голосно кричати, а допомога не прийде.

— Справді, бо у «Фейсбуці» всі герої, готові захистити, а коли доходить до реалій — кожен сам за себе.

— Головне — захистити і дати пораду. Мої сусіди скаржилися, що моя донька погано спить, коли ми розлучалися із грудним вигодовуванням. Але ніхто не постукав і не запитав, а що відбувається, чому пів ночі дитина кричить? Бо могло бути щось гірше. Тому у випадку з Укрзалізницею я розумію, чому так сталося. Для нас норма, коли діти волають і їм не треба допомога, норма, що мама б’є дитину по попі. Із цієї ситуації я розумію, що дитину треба ще й вчити тому, що ніхто не допоможе, що треба подбати самому про себе. І тоді стає страшно.

«ДЕРЖАВА МАЄ СКАЗАТИ, ЩО НЕ ГОТОВА МИРИТИСЯ ІЗ НАСИЛЬСТВОМ»

— Про що це свідчить, на Вашу думку, про якій рівень людяності може йти мова у подібних ситуаціях? Чи це зростає градус напруги у суспільстві, бо у нас щодня як не заручники, то «червоні» зони та протести через карантин?

— Це свідчить про якусь дику втому. Мені хочеться вірити в людей і знаходити хоч якесь пояснення. Бо багато чого накладається — шість років живемо у стані війни, багато хто опинився за межею бідності, нас закрили на кілька місяців удома без попередження. Ще накладається розуміння, що жертва винна. Більшість думає, що зі мною таке не може трапитися, питають, чому пасажирка не закрила купе? Бо там спекотно, і людина розраховує, що це її приватний простір. Тому що не навчені працівники залізниці, я не вірю, що з поверненням поліції, яка буде утримуватися на наші податки, буде змінена ситуація. Поліція не буде ефективна, поки не буде чітко прописано, які саме обов’язки вона має виконувати. Її ж прибрали якраз через неефективність, і поліція була не в кожному вагоні, а лише на станціях.

Ця історія показала різноплановість та трешовість ситуації, бо куди не глянь — все погано. Треба пояснювати доньці та синові, що жінки мають право отримувати такі ж зарплати, що й чоловіки. Пояснювати колегам, що курити в поїзді заборонено. Як діяти? Всім впрягатися, щоб поліція довела цю справу до кінця, а не взяла кривдника на домашній арешт, і щоб було адекватне покарання. Щоб жертву не розглядали на рівні, то нічого ж не сталося, цього в принципі не повинно бути. Щоб не побутувала думка, що ти сильний, швидше за все чоловічої статі, то можеш нападати. При чому, яка обрана була мішень — мати малої дитини, беззахисна, бо вона буде захищати дитину у першу чергу.

— Від цього страшно — бо кожен з нас, виходить, беззахисний у людному місці?

— Коли іде зміна тональності в медіа, «что этим феминисткам надо», то так. Але ж ідеться про безпеку ваших дружин, ваших сестер, ваших мам. Ратифікувавши Стамбульську конвенцію, зразу ж добро не настане. Держава просто нарешті скаже, що не готова миритися з насильством. Потрібні дії з боку вищого керівництва. Коли представники президента кажуть, що я не феміністка, щоб усіх помирити, та не може бути проміжних дій, мають бути конкретні рішення, незалежно від сексуальної орієнтації, незалежно від того, чи хтось перебуває з дитиною, чи ні. Ідеться про те, чи ми проходимо повз, чи ні. Нам ще не відболів Кагарлик і те, як це подавалося, змішувалося з брудом, а зараз таких резонансних справ стає більше, навіть не встигаєш опрацювати всі на емоційному рівні. Зараз нам треба стежити за тим, чим ця справа закінчиться.