«Якби могла, і серце поклала б...»

На подвір’ї в бабусі Катерини Спринчак із Ямполя завжди охайно. Незважаючи на свій поважний вік, довгожителька сама господарює і знаходить сили допомагати нашим воїнам. Вона рве калину у власному саду та передає її воїнам на схід. Без калини, як кажуть, не має України, а особливо в ній багато вітамінів. Калиновий сад садила ще мати баби Каті полячка Рузя Сідлецька. Батько, українець, закохався в неї без тями. Так у далекому 1927 році з’явилась на світ Катерина Омелянівна.

— У ті часи села вже мали розвинуті колгоспи, і с. Слобода Підлісівська також колективним трудом обробляла довколишні родючі чорноземи. Батько працював у колгоспі, був бригадиром. Молода мати ростила двох синів та двох дочок. Я була наймолодша, але вже досить доросла, щоб запам’ятати ті страшні роки. Особливо голод, — згадує Катерина Омелянівна.

Працьовита родина ще мала трохи збіжжя, щоб прохарчуватись, у той час, коли під ворітьми жителі менш везучих сіл уже просили дати бодай лушпайки з тих картопель, що варила родина. Намагались відстояти місцевий хліб у пришлих чиновників.

— Тоді мій дідусь Омелян підняв голос проти конфіскацій зерна. В той вечір на сільській нараді були лише свої, та вже під ранок у вікно загупали... Етапували його до в’язниці в Могилів-Подільський. Моя бабуся залишила дітей на найстаршу дочку і ходила з проханнями та вузликом їжі. Понад 60 кілометрів пішки. Коли поверталась, кров із збитих ніг цебеніла по холодній долівці. Та чоловіка це не повернуло. Аж до сивих кіс не знала мама, де і коли помер дідусь. Лише після того, як були відкриті страшні архіви тих часів, знайшли слід його і дізнались, що він був розстріляний, як ворог народу», — розповідає Валентина Ленівкова, донька довгожительки.

Катерина Спринчак ходила до школи, поки старші діти працювали в полі, маючи одні капці на трьох. Далі війна. Окуповані містечка потерпали не так від чужинців, як від власних поліціянтів.

— Мама, маючи дивну українську вроду, чорноброва, з густою косою, закладеною короною навколо личка, мусіла боронити і життя, і дівочу честь, і всю родину, аби не розстріляли. Так молоде двадцятилітнє серце не витримало і дало збій. Перший інфаркт, а у важкі повоєнні роки — другий. Здавалось би, ось хто мав би нарікати на долю, випрошувати поміч у держави та людей... Та не той характер! І сама вижила, й іншим усе життя допомагала усім, чим було необхідно. Часто посилки із ямпільськими горіхами, медом, хустками та калиною летіли до тих, з ким життя зводило на довгому шляху: до Молдови, в Москву, в Закарпаття та до Києва, в Комі АРСР та в Крим, — додає пані Валентина.

Катерина Спринчак після війни вивчилась на бухгалтерських курсах і тридцять років ще працювала в Ямпільському міжколгоспбуді. Зустріла також молодого молдованина Костю, чия доля була схожою на її власну.

Зі спогадів жінки, він був чудовим столяром, будівельником і ще робив смачне вино.

— Тато був у Сибірі у засланні разом із своєю мамою та чотирма сестрами і братом, ще коли мав п’ять рочків. Батька молдавської родини із с. Котово було вислано аж десь у степи Курганської області, бо мав на всю родину чисту білу хату в центрі села, та власну корову і двох коней. Його у табори, родину — на вози і етапом до Сибіру, хату забрали під пошту... Повернулись вони до рідних Дністрових берегів не всі, — ділиться спогадами Валентина Ленівкова.

Усе це минуле пам’ятає бабця Катя, хоча в свої дев’яносто часто не пам’ятає до вечора, чи снідала вранці. А ще пам’ятає, що людське серце болить не від турбот, а від байдужості. Тому потихеньку виходить у свій калиновий садок навколо хати, підв’язує гілля дерев, що виросли з першої калини, посадженої бабцею Рузею. А потім бідкається, що виноград, який так любив покійний чоловік, вродив рясно та намарно, бо нікому його було збирати.

І ось трапилась нагода, що бабуся Катя долучилась до помочі нашим захисникам. Коли почула, що волонтери готові забрати калину воїнам на схід, аби хлопці лікувалися та й імунітет свій збагачували вітамінами.

— Уже не перший рік мама збирає ту калину в ящики, кличе ямпільських волонтерів, що забрали, та ще й винограду нарвали на вітамінні соки хлопцям. І завжди каже : «Якби могла, то б і серце поклала!», хоч болить воно в неї щодня і за українців, і за Україну», — резюмує пані Валентина.