Ніколи не буває великих справ без великих труднощів
Вольтер, французький письменник, філософ

Юлій МАМЧУР: «Ми бачили ще в Бельбеку: Кримом це все не закінчиться...»

Коли у березні полковник йшов на озброєних російських військових лише з прапором України в руках, чи здогадувався він, що згодом чекає на Україну? Про Крим, АТО і нашу армію – в ексклюзивному інтерв’ю для «Дня»
29 липня, 2014 - 09:59
«День» ЗУСТРІВСЯ З ЛЕГЕНДАРНИМ ПОЛКОВНИКОМ ПІД ЧАС ЗАКРИТТЯ НАШОЇ ФОТОВИСТАВКИ У МИКОЛАЄВІ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Для формування модерної нації та міцної держави будь-який народ повинен мати своїх героїв. У складний час такі люди стають фактором, який дозволяє національній спільноті ставати єдиним цілим і давати адекватну відповідь на виклики історії. Для України таким героєм став командир 204-ї бригади тактичної авіації ЗСУ полковник Юлій Мамчур. Його підрозділ базувався на севастопольському аеродромі «Бельбек». 4 березня полковник разом зі своїми підлеглими пішим строєм, без зброї, із Державним Прапором України та бойовим стягом частини рушили до озброєних «зелених чоловічків», які зайняли територію об’єкта. Внаслідок такої психологічної атаки Юлію Мамчуру та його бригаді вдалося звільнити частину аеродрому. Фото мужніх українських військових облетіли перші шпальти провідних видань світу. Після виведення із Криму частина Юлія Мамчура перебазувалася до Миколаєва. Саме там 25 липня на Фотовиставці газети «День» він зустрівся з учасниками Літньої школи журналістики «Дня». З ним, як завжди, була дружина Лариса, тож на запитання про Крим, зрадників, АТО і нашу армію вони відповідали разом.

— Чим ви і ваша частина зараз займаєтеся у Миколаєві?

Юлій МАМЧУР: — 38% нашої частини вийшло з Криму, це трішки більше 200 військових. Зараз ми відновлюємо боєздатність літаків, які ми забрали з Криму. РФ дозволила нам забрати близько 150 літаків, бо вважали їх небоєздатними. Але завдяки вмінням нашого інженерно-технічного складу та за допомогою інженерів інших частин ми відновлюємо зараз ці літаки.

Також ми доукомплектовуємося особовим складом — це одне з найважливіших питань, бо багато довелося залишити в Криму. Щоб армія вважала себе дієздатною, має бути певна кількість укомплектованого особового складу. Ми співпрацюємо з військкоматами Херсонщини, Миколаївщини, Одещини, Київщини — географія у нас велика.

— А відомо, як до тих українських військових, що залишилися в Криму, ставляться там? Як ставитеся до них ви?

Ю.М.: — Як до зрадників. Ми їх називаємо поліцаями. Хоч що б там вони казали, але ставлення до них погане і з боку російських військових.

Лариса МАМЧУР: — Тим паче, там також офіцери. Ну, ви уявіть собі, бігають від однієї держави до іншої, шукають, де краще...

«...ЩОБ ВОЄННІ, ЯКІ ЗАЛИШИЛИСЯ ВІРНИМИ ЦІЙ ДЕРЖАВІ, НІКОЛИ ПРО ЦЕ НЕ ПОЖАЛКУВАЛИ...»

— Багато українців були шоковані, що така кількість наших військових залишилися в Криму і перейшла на бік Росії. На вашу думку, з чим пов’язано таке нехтування присягою і офіцерською честю?

Ю. М.: — За всіх я не можу відповісти. Якби держава у свій час ухвалила указ про застосування зброї, тобто — активні дії в Криму, або на виведення військ, можливо, не було б таких втрат. Але з 27 лютого по 28 березня ми там тримали оборону — рішень ніяких не приймалося. Міністр оборони заявляв, що наших військових там нема — ми їх всіх вивели. Дякуючи тому, що ми знайшли там супутникову антену і подивилися українські канали, ці заяви до нас доходили, і ми тоді дивилися один на одного і думали: «А що ж ми тоді тут робимо, якщо нас тут немає?»

ЮЛІЙ МАМЧУР ВИЯВИВ СТАЛЕВУ ВИТРИМКУ, КОЛИ ПIД ЧАС ПОДIЙ У КРИМУ ПІШОВ БЕЗЗБРОЙНИМ НА ОЗБРОЄНИХ… САМЕ ТАКОЇ ВИТРИМКИ ТА ГОТОВНОСТІ БРАТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА СВОЇ РІШЕННЯ НИНІ ПОТРЕБУЄ КРАЇНА / ФОТО РЕЙТЕР

Багато хто відчував, що вони не потрібні. Не приймалися рішення, які давали б особовому складу впевненість у проходженні служби, багато дезінформації було з боку Росії. Росіяни не полінилися прислали близько 15 військових генерального складу і постійно шукали зустрічі з військовими. Я не давав їм зустрічатися з моєю частиною. Вони хотіли переманити технічний склад, тобто тих, хто потребує довгої підготовки. Вони добивалися цього, казали: «Вас там посадять, повідкривають кримінальні справи». Обіцяли житло, великі зарплати, і це дало свій результат — люди, з одного боку, не відчувають підтримки держави, а з другого — бачать, що їм блага дають. Хтось виявився довірливим і піддався на ці провокації, повірили в ці байки. А це — байки! Повірте мені, їм там ніхто нічого не дав.

А щодо контрактників, то комплектування йшли за кільцевим принципом, тобто 95 — 97% контрактників моєї частини були кримчанами. Вони закінчували школи і йшли служити в збройні сили. Їхати їм немає куди. Ті контрактники, які були з територіальної частини України, вийшли разом з іншими.

Хочу звернутися до матерів військових 79-ї, 95-ї, 25-ї, 80-ї бригад, щоб вони не вважали, що їхні сини, чоловіки та батьки виконують нікому не потрібну функцію, — вони захищають державу! А захищати державу — це основний обов’язок військового, чоловічого населення України. Єдине, що можу сказати, щоб вони не вважали своїх чоловіків гарматним м’ясом, вони виконують свій обов’язок, вони — захисники!

Декілька військових, які народилися в Севастополі, не захотіли залишатися в окупованому регіоні. Пересварилися з усіма своїми родичами, але вийшли. Важливо було, що люди, які вийшли, повірили в мене як в командира

Л. М.: — Я навіть скажу більше — це не тільки наш обов’язок, а й обов’язок держави, щоб воєнні, які залишилися вірними цій державі, ніколи про це не пожалкували. Вони мають розуміти, що зробили правильно, і це приклад для подальших поколінь.

Ю. М.: — Ми не вимагаємо палаців і великих грошових забезпечень, а гідного ставлення до людей, які прийняли таке рішення, можливо, — єдине в житті, яке було важливим для кожної людини. Інші вирішили залишитися, а вони прийняли рішення бути вірними присязі й продовжити службу Україні.

Л. М.: — Ситуація тоді складалася таким чином, що ті, хто виходив, — виходили в нікуди, а ті, хто лишався — були нібито на всьому готовому.

Ю. М.: — Вони залишалися у своїх гуртожитках, квартирах, тобто вони абсолютно нічого не міняли у своєму житті.

«НАШІ ВІЙСЬКОВІ ЧІТКО РОЗУМІЮТЬ, КОГО І ЩО ВОНИ ЗАХИЩАЮТЬ»

— Як ви оцінюєте в цілому АТО на сході?

Ю.М.: — Я не можу оцінювати, тому що в мене немає чіткої інформації. Як і для кожної людини, для мене джерела — це телебачення та Інтернет. Ми бачимо, що кожен день-два українські населені пункти звільняються. Процес іде, можливо, не так швидко, як нам би того хотілося, але зрушення є.

Тому хочу звернутися до матерів військових 79-ї, 95-ї, 25-ї, 80-ї бригад, щоб вони не вважали, що їхні сини, чоловіки та батьки виконують нікому не потрібну функцію, — вони захищають державу! А захищати державу — це основний обов’язок військового, чоловічого населення України. Єдине, що можу сказати, щоб вони не вважали своїх чоловіків гарматним м’ясом, вони виконують свій обов’язок, вони — захисники!

НА ІНТЕРВ’Ю ЮЛІЙ МАМЧУР БУВ З ДРУЖИНОЮ ЛАРИСОЮ, ЯКА БРАЛА АКТИВНУ УЧАСТЬ У БЕРЕЗНЕВИХ ПОДІЯХ У КРИМУ, — І КОЛИ ПОЛКОВНИКА ВЗЯЛИ У ПОЛОН, І КОЛИ ОСОБИСТО ВИВОЗИЛА СТЯГ ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ НА МАТЕРИК. ПОДРУЖЖЯ ВІДПОВІДАЛО НА ЗАПИТАННЯ РАЗОМ, ДОПОВНЮЮЧИ ВІДПОВІДІ ОДНЕ ОДНОГО / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Там не тільки ті, хто отримав повістку з воєнкомату, багато тих, хто прийшов сам, сказавши, що хоче проходити службу. Вони чітко розуміють, кого і що вони захищають. Реальна ситуація, я вважаю, досить непогана. Повторюся, кожного дня звільняються наші міста. Донецька та Луганська області змінюються, можливо, не так, як хотілося б, переважна більшість населення розуміє, що таке українська армія і що вона виконує місію захисту держави, а що таке так зване ДНР і ЛНР. Все стане на свої місця! Багато що залежить від нас і те, як ми подаємо у ЗМІ.

— Чи відчуваєте особисто ви, як змінився в суспільстві образ військових і армії за останній час?

Ю.М.: — Так, відчуваю, до мене багато приходять. 2003—2004 роки були дуже важкими для армії — відбувалися масові скорочення, а зараз ці люди повертаються. І хлопці приходять після школи на контракт, і дівчата, які хочуть працювати військовими. Людей, які хочуть присвятити себе військовій справі, все більше. Це — позитивна тенденція.

Ми 23 роки не зважали на армію. Всі політикани ще рік тому говорили, що треба армію скоротити до ста тисяч. Тепер ситуація кардинально помінялася.

— Якою має бути українська армія?

Ю.М.: — Професійною. Але рік для підготовки — це замало. За Радянського Союзу було два роки, а на флоті — три роки служби. І цей термін давав можливість виховати якісного фахівця — він рік готувався, а рік працював.

Але у зв’язку зі складністю комплектування, моя особиста думка, що потрібна змішана система комплектування. Щоб були і контрактники, й певна кількість строкової служби. Це — перехідний період. В подальшому, вважаю, має бути професійна, тобто контрактна армія. Коли військовий має гідне фінансове і житлове забезпечення, бо є його обов’язки перед державою і держави — перед ним.

Професіоналів в армії достатньо і серед авіації, і серед Військово-Морських сил, і в Сухопутних військах. Треба гідно до них ставитись, і вони самі трансформують армію, зроблять з неї боєздатну. Для цього потрібна і підтримка держави. Новітнє озброєння не закупали вже багато років. Ми користувалися тими запасами, які нам дісталися ще з Радянського Союзу. Тому переозброєння армії — головне завдання зараз. Буде нова система озброєння — збільшиться й ефективність армії. Збільшиться ефективність армії — не треба буде і такої великої кількості збройних сил.

«НАДІЯ САВЧЕНКО — ЖІНКА-БОЄЦЬ, У НЕЇ ВСЕ ВИЙДЕ»

— Під час березневих подій у Криму ви побували в полоні. Зараз ще один військовослужбовець, Надія Савченко, потрапила в аналогічну ситуацію. Як держава і громадськість може пришвидшити її визволення?

Ю.М.: — Для цього в нас є Міністерство закордонних справ. Воно має займатися перемовинами. Зі мною так само поводились, як і з нею. Психологічно тиснуть, щоб зрадити, підписати папірці. Мені обіцяли, що прокурори Криму знайдуть на мене управу. Зараз їй теж справу шиють. Я з Надією особисто не знайомий, але коли був у Житомирі, їхня вертолітна бригада прилітала часто базувалась у нас. Вона особлива жінка. Вона — жінка-боєць, жінка-воїн, в неї все вийде. Якщо держава докладе всіх зусиль — все буде добре, і ми зможемо її витягнути звідти.

Л. М.: — Коли Юлій перебував у полоні, до мне дзвонили з усього світу. Багато людей — і з Червоного Хреста, і з адвокатських контор, казали: «Все, що ми можемо, — виставити ноту протесту Росії, бо це не правова держава. І там щось зробити тяжко. Вони вважатимуть за потрібне вчинити по-своєму, і їх всі міжнародні закони не хвилюватимуть». Я розумію, як важко зараз визволити Надію.

«ЗАРАЗ У КРИМУ РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКА ПІДТЯГУЮТЬСЯ ДО ПЕРЕКОПА»

— Минуло більше ніж чотири місяці з моменту анексії Криму. На вашу думку, чи могли бути інакші варіанти розвитку подій?

Ю.М.: — Можливо, був би такий варіант, який ми зараз спостерігаємо на сході — з кровопролиттям. А може, і той сценарій, який був у березні, ми могли уникнути. Коли захоплювали Верховну Раду Криму, там було 40—50 «зелених чоловічків», і діяти треба було рішуче. І такі рішучі дії запобігли б окупації Криму. Я відповідаю зараз як пересічний громадянин, а не як фахівець.

— Ситуація в Криму була для вас неочікуваною чи були якісь «сигнали» до цього?

Ю.М.: — Для мене ситуація була неочікуваною. Ми, звісно, знали, що збільшується угруповання російських військ у Севастополі. Але за договором 1997 року, їхній контингент міг сягати 22 тисяч. Вони не вийшли за цю кількість. Та вони збільшили кількість військовослужбовців на 5—6 тисяч. І це не звичайні військовослужбовці. Це ті загони, які забезпечували безпеку проведення Олімпіади у Сочі: підготовлені офіцери й рядові. Це найкращі російські службовці. І вони були перекинуті для виконання цих функцій.

Ми знаємо, що зараз у Криму російські війська підтягуються до Перекопа. Також підходять до кордонів Чернігівської, Сумської, Харківської областей.

Л. М.: — Найстрашніше те, що ми бачили ще в Бельбеку: Кримом це все не закінчиться. Але люди в Україні цього не відчували.

Ю.М.: — Вони просто відганяли від себе цю думку. Адже дуже довго нас із Росією пов’язували «родинні» зв’язки. Якась інформація завжди виходила з України туди. Тому й гнали від себе думку, що такої війни не може бути.

Л.М.: — Завдяки тому, що ми місяць ще в Криму трималися, люди зрозуміли суть ситуації, стали оговтуватися, почали скидати російські прапори. Може, якщо б Крим, як сподівались росіяни, захопили за п’ять днів, зараз усе б не обмежувалось лише Донецькою та Луганською областями.

Ю.М.: — Кримські частини, по суті, дали цей термін Україні на осмислення.

«ЗАРАЗ У СЕВАСТОПОЛІ ЛУНАЄ УКРАЇНСЬКА МОВА»

— Ми з колегами перебували у той час, у березні, в Криму. Було багато проросійськи налаштованих людей, які збиралися на мітинги. Це виглядало видовищно, усюди транслювалося. Отже, складалося враження, що Крим справді дуже проросійський. Але водночас ми зустрічали дуже багато людей, які виступали за соборну Україну. А які настрої людей у той час спостерігали ви?

Л.М.: — Нам зараз дуже багато телефонують із Криму. Люди дякують, говорять, що завдяки нам про них хоч знають.

Але разом із тим нам було складно. Ми не бачили весь Крим — ми бачили Севастополь. А що таке Севастополь? Це російські військові, які після виходу на пенсію залишаються там жити. Це, загалом, місто російське. Там дуже багато російських пенсіонерів, російських військових і російських радянських переселенців. У нас було дуже багато працівників, яких після закінчення Другої світової війни разом із батьками було переселено сюди. І тому Севастополь майже весь кричав: «Ура, Росія!». Тому нам здавалося, що більшість людей таки «за Росію». Але коли ми почали спілкуватися з іншими регіонами Криму, виявилося, що все не так, як казала російська агітація.

Ю.М.: — Усі ж приїздили в основному в Севастополь. Той же Жириновський на площі Нахімова проводив акції. Навіть більшість російських репортажів ішли із Севастополя.

Л.М.: — За два з половиною роки, що ми жили в Севастополі, я фрази типу «Ой, нащо та Україна? Росія — це Росія, Україна — ніщо» чула доволі часто від місцевих мешканців. Підґрунтя вже було.

Ю.М.: — Плюс, севастопольські канали активно вели цю агітацію. Ніхто не заважав їм у цьому... Але зараз там багато переселенців із Донецька та Луганська, тому зараз у Севастополі лунає українська мова.

Л.М: — У Севастополі нині всі обурюються, адже такого не було ніколи. Бояться тих переселенців.

Хочу сказати, що російський люд у цьому місті досить агресивний. Коли татари їдуть у міському транспорті й розмовляють рідною мовою, це не означає, що на них ніхто не кидатиметься. У нас, на материковій частині України хоч якою б мовою хто говорив, усі люди спокійно до цього ставляться. Там — за це можуть почати ображати. Тому українську можна було почути доволі рідко. А зараз наші знайомі із Севастополя розповідають, що місто говорить українською.

Ю.М.: — Спочатку декілька українських каналів транслювалися. А вже на середину березня в ефірі лишилися лише російські канали. Звідки людям брати інформацію? Газети там мало хто читає. А зомбоящик робить свою справу. Якщо людині кожен день із ранку до вечора «долдонити» одне й те саме, то вона в це повірить.

Оцінювати ситуацію там ніхто не хотів. Але зараз у них ейфорія дещо спала.

«МЕШКАНЦІ ДОНБАСУ МАЮТЬ РОЗУМІТИ, ЩО ВОНИ НЕ ПОКИНУТІ»

— З чого, на вашу думку, треба починати відновлення Донбасу і як це краще робити, щоб його населення, яке було за Росію, «повернулося» до України?

Ю.М.: — Економіка — важливий параметр. Треба вже, наприклад, думати про відновлення інфраструктури, тому що Донецьк і Луганськ зазнали значних руйнувань. Треба допомагати людям повернутися до мирного життя. І про це треба казати. Обов’язково. Про досягнення треба говорити. Люди мають знати, що відбувається в цих регіонах. Мешканці Донбасу також мають розуміти, що вони не покинуті. Ніхто так само не має забувати й про переселенців.

Країна єдина. Це також є наші землі. І не потрібно їх розбазарювати. Просто чоловіче населення Донбасу повинно мати гідність, щоб захищати свою землю.

Л.М.: — Ситуацію між сходом і заходом України потрібно вирішувати, але вже в мирний час. Можна зрозуміти й захід. справді, вони зробили величезний внесок у боротьбу. Можна зрозуміти й схід.

Ю.М.: — Але основне завдання зараз — зробити так, щоб на сході не було терористів, щоб не стріляли. Не треба заморожувати цей конфлікт. Треба довести його до логічного кінця. Конфлікт має закінчитися в цьому році. Що раніше, то краще. Не треба нам Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії. Треба виконувати поставлені завдання. І в 2015-го почати вже відновлюватись і зростати. Зважати вже більше на економіку. Але для цього треба, щоб функціонувала державна влада, щоб функціонували правоохоронні органи, а не змінювали стрічки із кожною новою адміністрацією. Хоча, звісно, є люди, яким просто задурили голову.

Л.М.: — Але більшість українців показала себе гідно.

Ю.М: — Слава Україні!

Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День»; Мар’яна БОЛОБАН, Вікторія БОБРОВА, Михайло ДРАПАК, Роман ЛЕКСІКОВ, Літня школа журналістики «Дня»

Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів