«З поваги до самої України»

9 листопада — день української мови і писемності. Стосується він не лише українців, а й усіх тих, хто вивчив українську і спілкується нею в повсякденному житті. «День» познайомився з тими, хто вже досить давно переїхав до Львова і розмовляє тепер чистою українською мовою з невеличким, але дуже милозвучним польським, грецьким і корейським акцентом.

УПЕРШЕ ПОЧУЛА УКРАЇНСЬКУ НА ВУЛИЦІ І... ВИРІШИЛА ЇЇ ВИВЧАТИ

На Йон вивчає українську мову сама, а українців навчає корейської. «Вперше почула цю мову на вулиці в Японії, де навчалася в університеті. Це було для мене щось нове і незвичне, але лунала вона дуже гарно, — згадує На Йон. — Я вирішила поцікавитися, що це за мова така. Дізналася, що це українська. Чесно кажучи, раніше я зовсім нічого не знала про Україну. Почала багато читати про цю країну в інтернеті. Україна мені дуже сподобалося і... я вирішила вивчати українську мову».

Уперше побувати в Україні На Йон вдалося 10 років тому, коли вона відправилася мандрувати Львовом. «Місто мені дуже сподобалося. Подумала тоді собі, що колись хотіла б тут жити, — зізнається На Йон. — Тим часом, у Кореї продовжувала вивчати українську мову. Це було складно. В Азії важко знайти матеріали з української мови. Вчила граматику. Пробувала писати. Потім аналізувала, що роблю правильно, а що — неправильно».

Кореянка На Йон вивчала українську самотужки, не відвідуючи жодних мовних курсів і після переїзду до України. 5 років тому вона оселилася в Києві. Тут її здивувало те, настільки багато українців не розмовляють своєю мовою. «В Україні складна ситуація з мовою... Взагалі усі мови гарні і мають свою культуру. Однак передусім треба любити свою рідну мову. Це природно і те, що йде зсередини.

Перші два роки в Києві мені було важко — практично взагалі не говорила. Я більше слухала і аналізувала. Почала більше спілкуватися українською після переїзду до Львова. Я спостерігала за тим, як розмовляють мої друзі, як вони пишуть. Цікавилася, чому щось пишеться саме так, а не інакше, шукала відповіді в інтернеті. Те, що писала сама, потім показувала друзям, аби вони перевірили. У цьому всьому процесі і навчалася», — розповідає кореянка.

Нині На Йон навчає українців корейської у львівському Франковому університеті. Натомість сама продовжує вдосконалювати українську, відкриваючи для себе її нові грані. «Знаєте, що мені в українській подобається найбільше? Її м’якість. «Дякую» — як же все-таки м’яко і мило звучить це слово, — відзначає На Йон. — Або наприклад, коли я запитую дорогу у львів’ян на вулиці, вони мені з усмішкою відповідають: «Добрий день! Будь ласка...». І все це так гарно, спокійно і м’яко звучить.

Мова подобається дуже. Раніше в Україні жили мої знайомі корейці. Їм також дуже до вподоби була українська — вони старалися її вивчити. Так воно і повинно бути. Вивчати мову країни, в яку приїжджаєш, — це справа гарних манер».

«НА МОЇЙ УКРАЇНСЬКІЙ Є ВІДБИТОК ПОЛЬСЬКОЇ МОВИ І ЛЬВІВСЬКОЇ ҐВАРИ»

Вікторія Маліцька — польська дослідниця, яка проживає у Львові вже майже 8 років. Передісторія того, як вона опинилася в місті Лева, розпочинається ще 200 років тому, коли у Львові заснували Національний інститут імені Оссолінських. Після Другої світової війни установа переїхала до Вроцлава. Втім, більшість музейних і бібліотечних колекцій залишилися у Львові. Тому в інституції «Оссолінеум» з’явилася потреба в постійному представникові на місці. Якраз цю посаду обіймає Вікторія Маліцька. Як представник Національного інституту ім. Оссолінських вона координує різноманітні проекти, співпрацює з усіма установами, які мають передвоєнні оссолінські колекції.

Вивчати українську польська дослідниця розпочала після того, як отримала роботу у Львові. Вона відразу записалася на місячний інтенсивний курс української мови у Варшавському університеті, де вивчала її в режимі нон-стоп — шість днів на тиждень по вісім годин у день.

«Із мовою дещо складно було протягом перших півроку у Львові. Втім, я постійно намагалася спілкуватися українською, якою б вона не була. У мене підхід такий до іноземних мов, який раніше практикувала з англійською і з французькою. Просто беру і розмовляю цією мовою, навіть не знаючи її до кінця.

Хоча на початку дуже плуталися українські слова з російськими. Так, я вивчала раніше і цю мову. Безперечно, якби не знала російської, мені було б набагато легше вивчити українську мову. Лексично українська ближча до польської, ніж російської», — згадує Вікторія.

Ось уже майже вісім років, як представниця «Оссолінеуму» вільно спілкується українською. «Хоча слід визнати, що на моїй українській є відбиток польської мови, яка в свою чергу має місце у львівській ґварі. Філіжанка, маринарка, фацет, моє улюблене привітання «сервус»... Чимало тут є слів із польської, що дуже радує. Це вкотре підкреслює, наскільки ми пов’язані в культурному та історичному плані. І як це файно (до речі, ще одне польське слово у львівській ґварі) проявляється в мові. Хоча також слід відзначити запозичення із німецької, як кнайпа, чи майстер та єврейського ідишу, як цимес, чи гешефт.

Водночас зізнаюся, що ніяк не можу позбутися польського наголосу у вимові, що є моїм найбільшим комплексом (сміється). Однак я постійно навчаюся. Наприклад, нещодавно розбиралася з кличними відмінками. Вивчення української — це не завершений процес», — розповідає Вікторія, яка не приховує, що українська мова їй дуже до вподоби.

Спілкуватися у Львові українською — для неї справа принципова. «Львів — найбільш україномовне місто України. Він позиціонується, як український П’ємонт і культурна столиця. Коли ти приїжджаєш до Львова, ти мусиш навчитися української мови. Передовсім, це прояв моєї пошани до української культури, до українців як таких. До речі, відтоді, як розпочалася російсько-українська війна, коли до мене говорять російською, я відповідаю, що не розумію, і принципово продовжую спілкуватися українською», — наголошує польська дослідниця.

Вікторія відзначає, що є чимало речей, які різнять українців і поляків. «Однак українці та поляки мають дуже подібну ментальність. Із впевненістю це можу сказати про Східну Польщу та Західну Україну. Йдеться про відкритість і гостинність, великий консерватизм і сильну релігійність», — ділиться враженнями від життя у Львові Вікторія.

Про польсько-українські відносини, які останнім часом досить напружені, Вікторія Маліцька каже: «Нехай вони собі на державному рівні вирішують те, що їм треба вирішувати. А нам треба співпрацювати. Головне — знайти спільну мову між людьми. Те, що ми настільки плідно співпрацюємо; те, що люди між собою дружать, — це імпонує. Так, значення історії величезне. Кожна зі сторін мусить зрозуміти іншу. Це важливо. Однак ми живемо в теперішньому часі, тому нам треба передовсім думати про нинішнє та майбутнє. Нам потрібно розвивати стосунки, бо ми не тільки сусіди, а й друзі».

«ЛЮДИ ЧАСТО КАЖУТЬ, ЩО В МЕНЕ ЗАКАРПАТСЬКИЙ АКЦЕНТ»

Рівно вісім років тому в листопаді Чад Зоратлі переїхав із Греції до Львова. Тут він планував закінчити навчання на дитячого лікаря. Спробував працювати в лікарні, проте ні умови роботи, ні зарплата йому не сподобалися. Як наслідок, навчання він не закінчив. Згодом Чад вирішив піти на архітектуру, адже його батько також був архітектором. Паралельно він займався різноманітними проектами у сфері барів та ресторанів.

Чад знайшов у туристичному Львові справді свою нішу. Втім, аби бути в ній успішним, йому спочатку треба було вивчити українську. «Із мовою було тяжко, оскільки не знав жодного слова. Раніше ще в Греції, щоб зрозуміти, як звучить ця мова, я слухав українську музику, читаючи переклади пісень, — згадує Чад. — У Львові записався на піврічні курси вивчення мови. Також мені допомагала моя подруга, яка завжди і всюди мене виправляла і вчила. Загалом, мову я освоїв за два роки через спілкування з друзями».

«Люди часто кажуть, що в мене закарпатський акцент, — сміючись розповідає Чад. — Це особливо помітно, коли я сварюся. Однак нехай краще думають, що я з Закарпаття, ніж іноземець.

До речі, моє улюблене слово в українській мові — «маршрутка». Вперше, коли я почув його, подумав, що це жіноче ім’я. Це було справді смішно, коли потім мені пояснили, що це насправді жовті бусики.

Українська дуже м’яка. Вона звучить так красиво, як італійська. «Добренько», «швиденько» — мені до вподоби ці ваші форми. Подобається також, що українською мовою розмова із близькою людиною дуже відрізняється від ділової бесіди».

Уперше з російською мовою Чад мав інцидент у Криму. «Люди не розуміли мене, а я — їх. Це було дивно. Взагалі над вивченням російської не задумувався. Не вважаю за потрібне вчити мову іншої країни, живучи в Україні. Взагалі вивчити українську потрібно з поваги до самої України, адже це країна, де ти живеш. Однак львів’яни дуже виховані і поважають інші мови».

Чад каже, що він уже «майже львів’янин». «Щоб стати повноцінним львів’янином треба ще громадянство, ідентифікаційний номер і ходити щоранку на каву, — жартує Чад, даючи інтерв’ю в кав’ярні. — Але насправді я дуже люблю Львів — місто, де я знайшов найближчих друзів».