З раю — додому

Вона стала заручником акції, яку провела тодішня влада Чехословаччини та Радянського Союзу: чехів-колоністів, котрі проживали на Волині з середини XIX століття, було замінено на етнічних українців з території сучасної Словаччини: з Прешова, Попраду, Старої Любовні... Людей зманили гарними обіцянками: Єленяки, як і інші переселенці, думали, що їхали у рай! А через 20 років сотні «гулуців» (так називали їх у наших краях), повернулися на історичну батьківщину, сподіваючись віднайти втрачений, як зрозуміли згодом, рай там.

Не виїхало лише дві небагаті сім’ї, а ще через кілька років... повернулися назад назавжди двоє дітей Єленяків. Микола з сім’єю укорінився у селі Шельвів Локачинського району, а Катерина так і живе сама у рідних-чужих Баківцях...

«БУДУ СИДІТИ З ЛЕНІНИМ!»

Баківці і моє рідне село Лаврів розділяють лише кілька кілометрів. Діти звідти ходили у нашу школу. Здебільшого пішки, через поля, мимо старого ще «чеського» кладовища, на якому переселенці хоронили вже й своїх покійників... З найменшою з роду Єленяків, Галею, ми навчалися лише один рік, у п’ятому класі, що не завадило нашому тривалому спілкуванню і після повернення сім’ї у Високі Татри, у село під Попрадом. Звичайно, між нами, дітьми, тоді не могло бути й мови про причини, які змусили її батьків та їхніх співплемінників стати двічі переселенцями. Але те, що вони завжди відчували себе на нашій землі трішечки чужими, відчувалося.

Пригадую, як про це розказувала моя мама (на жаль, віднедавна покійна), а вона краще професійних істориків могла розказати про людей і події, які стосувалися Лаврова та навколишніх сіл. Баківці (як і сусідні Озеряни) були чеськими колоніями. Саме чехи в пошуках кращих земель заселили цю місцевість півтора століття тому, викорчували пущу, почали видобувати глину і робити з неї дуже якісну цеглу. Цегельний завод у Баківцях (тепер руїна) був найпотужнішим підприємством на всю округу. Добротні великі хати з червоної цегли не лише вистояли понад сто літ, а й нині вражають своєю надійністю. Проте господарі залишили їх, судячи з усього, без особливого жалю. Після повернення у Чехію лише одиниці, і то у перші роки, навідувались у Баківці чи Озеряни... Давно забуті могили предків на старому кладовищі, на деяких повалилися пам’ятники, а на більшості погнили хрести, і лише численні пагорбки між високою травою й кущами нагадують, що тут покояться людські останки...

Землю, яка дала притулок і шматок хліба з маслом не одному поколінню, чехи покинули після Другої світової війни — внаслідок угоди між тодішніми урядами ЧСР і Радянського Союзу. Етнічні українці виявилися зайвими як на території Чехословаччини (хоча проживали тут споконвіку), так і Польщі. Але якщо з останньої їх виселяли часто «вогнем і мечем», то громадяни ЧСР, рідною мовою яких була українська, їхали на Волинь самі, і охоче. Було здійснено своєрідний «чендж»: чехи-колоністи повернулися у Чехію, а етнічні українці зі Словаччини заселили їхні помешкання. Для успіху міграції, не без підстав сподіваючись на додаткову робочу силу, радянські емісари вели активну агітацію й пропаганду.

— Я скоро буду поруч з Леніним сидіти! — гонорився, як про це пригадувала моя мама, один зі словаків-переселенців. Лаврівцям, які вже встигли спробувати принад колгоспного «раю» (у Західній Україні колективізація, як відомо, пройшла у кінці сорокових), такі настрої (характерні для більшості «гуцулів») були більш ніж дивними...

Катерина Єленяк нині коротає дні на пенсії у наданій радгоспом «Перемога» квартирі на другому поверсі службового будинку. В неї дуже хворі ноги.

— А як до школи ходили?.. У початкову — була поруч — по снігу в галошах. Потім у Лаврів — по болоті в гумовцях... Дітей багато у нас було, на всіх доброго взуття не могли настачити.

У 47-му, коли батьки зірвалися гуртом на Волинь, мала лише два рочки.

— Поїхали, бо тут обіцяли золото й багатство! Першою наважилася батькова сестра. «То вони, маючи двох дочок, їдуть, а ми — з сімома дітьми — останемося?..» — казала мама. Братові Василю було тоді лише два тижні... У вагоні холодно, крізь щілини в даху сніг летить... Як сюди приїхали, побачили, куди попали! У колгосп! Батько сторожував на фермі, мама мала ланку буряків, дві її сестри стали доярками.

— А в Словаччині що батьки робили?

— Дітей! — сміється Катерина Іванівна. — Народжували і гляділи! Мали добру господарку, все там оставили... А тут мати спочатку ходила по людях, просила то картоплі, то борошна... Бідували!

У Баківцях, де у Єленяків народилося ще двоє дітей, переселенців справді поселили у добротних хатах чеських колоністів. Хоча й не всіх. Якщо Єленякам навпіл з родиною батькової сестри припав гарний дім на два входи (тепер він напівруїна), то матір Марії Михайлівни Рась-Півторак — вдовицю з сиротами — «де-небудь впхали». У Баківці Марія приїхала 16-річним дівчам, нині має 77, але розмовляє напівсловацькою мовою — як каже, «по-нашому».

Її рід — із села Жаківці, що біля Попраду. За рік до виселення помер батько — побив кінь...

— З матером сюди приїхали. Брат мав дівчину, а її вся родина в Баківці їхала. Мати каже: що ми тут самі будемо робити?! Ми й за ним! На соломі на підлозі спали, ліжка не привезли — а таку красу, такі меблі в Жаківцях оставили! Шафу мали на весь коридор, тут таких і не бачили. Мали жниварки, копачки, повну комірчину збіжжя...

— І чого не забрали? Чого сюди їхали?

— А як мали все везти? 6 коней, 2 корови, четверо свиней... Їхали, бо обіцяли, що тут по 6 рублів метр пшениці, а в нас вона не дуже родила.

Якийсь час по приїзді «у рай» Марія працювала у Луцьку: на тракторі, на крані, копала лопатою траншеї... Потім на неї чекала радгоспна ферма.

— 17 корів дою і плачу, пальці порозпирало... З тих пір і роблю тяжко!

Мати пожила на чужині лише два роки і померла, залишивши сиротами четверо дітей. Помер і брат, який зманив рідних на Волинь. Помер чоловік, з армії Марії привезли найменшого сина-«трупа». Чому загинув, допевнитися не змогла. Нині мешкає у хаті, у якій, здається, ось-ось впаде дах, бо вже «їде» хвилями... Двоє синів (42 і 48 років) так і не одружилися («Не мали до чого жінок привести!»).

— Все каже язиком: о, буду фундамент заливати! Що вона вже построїть?.. — на правах сусідки і землячки невесело іронізує Катя Єленяк.

«ОН ТВОЇ КАМАРАДИ!»

Ранньої весни у 1967-му Галя Єленяк призналася мені, що й вони будуть їхати «у Чехію».

— Наші люди не хотіли тут бути. Виїхали Дані, Прибиші, Тарчі, Цьомплі, Кундлі, Гуляші, Бондри, Єленяки... А ми не мали капіталу! — признається баба Марія, для якої тепер чи не єдиним світлим моментом у житті є недільна служба у церкві. За іронією долі, Божий храм у Баківцях — у переробленій чеській хаті, в якій мешкала родина Ганіговського. З його дочкою і був одружений брат баби Півторачки. Брат — на «чеських» могилках, братові діти з Ганіговськими — у Чехії.

— Приїхала у гості сестра двоюрідна. Як ви, каже, тут мучитеся! Їдьте на Словенську, там будете жити прекрасно! — пригадує Катерина Єленяк.

Ця сестра і дала родині виклик, але до себе їх по приїзді не взяла. І це не був якийсь негативний виняток. Допомога родичів для двічі переселенців викликом на історичну батьківщину, як свідчить практика, й обмежувалася.

— Маю родину у Карлових Варах, в Америці. Усім писала, щоб помогли. Ніхто й не відповів! Таке наше щастя сирітське, — каже Марія Півторак.

Тож Єленяки по приїзді оселилися в іншої двоюрідної сестри. Рік спали покотом на підлозі на матрацах. Батьки на кухні, а діти (найстарша дочка з 1928 року, найменша — з 1955-го) — у коридорі. Згодом купили стару хату в селі Менгусовці, що у передгір’ї Високих Татр.

— Жити там загалом було краще, — визнає Катерина Іванівна. — Але місцеві переселенців не дуже любили. Нас там звали не Єленяки, а знаєш як?.. «Руси» (словацькою «руский», «росіянин»)! А які ми руси?!

— А хто ж ви? — питання про національну приналежність для переселенців з ЧСР найскладніше. Одні, як Катерина Єленяк, вважають себе українцями. Але хто міг записати цю національність у паспорти її батьків, чиї предки споконвіку мешкали у передгір’ї Високих Татр у «Словенську»?..

— Ми є чехи, — стверджує Марія Півторак, а науковці останнім часом взагалі відносять україномовне населення Пряшівщини, звідки було найбільше мігрантів на Волинь, до лемків чи русинів... Вони не стали українцями у Баківцях, але й словаками (хоч так найчастіше самі себе називали) — теж. У родині Єленяків в Менгусовцях вже не стало у спілкуванні української мови. Моя подруга Галя стала Геленою Єленяковою, а після заміжжя — Кісельовою. Дітей назвала на місцевий манер — Ренатою і Фером (Франтішеком). Пам’ятаю, як під час гостин у Галі-Гелени вразила її мати — вона спілкувалася зі мною виключно словацькою і баківецький «рай» явно прагнула забути, а швидше стати «своєю» у Менгусовцях.

Антипатію до нових потенційних громадян країни можна пояснити і тим, що невдовзі, у 1968-му, почалася, як каже Катерина Іванівна (хоч і батько став вже Яном), «заварушка». Треба ж такому статися, що масовий виїзд з Баківців співпав з прагненням уряду тодішнього Радянського Союзу втримати у соціалістичному таборі Чехословаччину. У країну ввели радянські війська...

— Їду в автобусі на роботу, а мені кажуть: он твої камаради ідуть! До брата Миколи приїхав товариш з України, то місцеві йому транзистор побили...

Катка (як стала звати її навіть мама) виходила на трасу і вдивлялася в обличчя радянських воїнів.

— Думала, може когось з Баківців побачу...

Через рік поїхала в гості до куми, а ще через рік під час чергових відвідин Волині осталася в Баківцях, як вияснилося, назавжди. Згодом так само вчинив і Микола.

Чи не пожаліли вони про свій вчинок, якого не можуть й донині зрозуміти і чужі, і рідні?

— Тут було бідніше, а сюди тягнуло!

Якби жаліли, мабуть зуміли б знов потрапити у «Словенську», де живуть 6 братів і сестер, і ще не скоро померли батьки. Катка-Катя стверджує: для неї переважило те, що істинною батьківщиною було не село Іглани під Попрадом, де народилася, а маленькі Баківці під Луцьком, в яких до повторної еміграції родини прожила 20 літ. Тут минули і дитинство, і юність, а вони мають-таки незаперечний вплив на всю нашу подальшу долю. А до родини могла їздити без особливих перешкод.

Життя більшості баківецьких «словаків» склалося значно благополучніше, ніж могло б скластися в СРСР. Сини Надії Бондри — хокеїсти зі світовим ім’ям. Проте після того, як померла мама у Суховолі, ні вона, ні сини не їдуть у маленьке село під Луцьком, де ще стоїть їхня хата і не змілів ставок, який взимку був братам Бондрам першим тренувальним катком. Не листується вже пані Надія (між іншим, корінна волинянка) і зі своєю кумою Раїсою Мозолюк. Дочка Галі-Гелени Єленяк-Кісельової вивчилася в Англії, а син вже в Австралії... Знімки словацької родини Катерини Іванівни свідчать, що у Словацькій Республіці гарно живеться навіть тим баківчанам, які працюють у місцевих колгоспах доярками чи пастухами. Пани панами проти своїх волинських приятелів.

— Батьки ніколи не жаліли, що знову зірвали таку велику родину й повернулися в ЧСР?

— Мама про Баківці і не згадувала, — визнає Катерина Іванівна. — А тато... — плаче. — Все казав: привези мені землі від нашої хати і горіхів, які біля неї росли. Батько не хотів їхати. То все мама: їдемо, там діти будуть учені! Знаєш, чогось мені мама вже дві ночі сниться. Наче іду в Словаччину, іду до мами. А її ж вже нема...