Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу.
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

«Залізна» професія

Традиційне ковальство знову в моді
9 лютого, 2006 - 00:00
КОВАЛЬ ОЛЕГ ЛІЩУК (ПРАВОРУЧ) РАЗОМ ЗІ СВОЇМ УЧНЕМ АНДРІЄМ / БОГДАН ПОПОВ, ВЛАСНИК РОЗТАШОВАНОЇ ПІД КИЄВОМ КОВАЛЬСЬКОЇ «МАЙСТЕРНІ БОГДАНА», ПРАЦЮЄ ЛИШЕ ЗА СТАРОВИННИМИ МЕТОДАМИ ВИРОБИ КОВАЛЯ-ХУДОЖНИКА ОЛЕГА ЛІЩУКА

Iсторія ковальської майстерності в Україні бере початок ще з давніх-давен, а секрети виробництва заліза були відомі нашим предкам вже в XI столітті до нашої ери. Останніми роками в містах ми бачимо справжній ренесанс художнього ковальства, пов’язаний з модою на ковані вироби. А от професія сільського коваля майже зникла. Її традиції підтримуються головним чином завдяки окремим ентузіастам, закоханим у свою справу.

Один із них — Богдан Попов, власник розташованої під Києвом «Майстерні Богдана», працює лише за старовинними методами, і навіть організував власну школу. Кузня Богдана Попова знаходиться в Пирогові, у музеї архітектури та побуту, що під відкритим небом. Вона сама є музейним експонатом, завезеним із Полісся, їй понад сто років. Адміністрація музею дозволила Богданові тут працювати та навчати своїх учнів. Їх у нього восьмеро, різного віку. Є навіть одна жінка, за фахом журналіст, яка вирішила оволодіти ковальською справою для того, щоб про це написати, а в процесі «пізнання» справді захопилася нею.

«Мені було 16 років, коли я вперше побував у кузні, — каже Богдан. — Тоді я займався фехтуванням і захоплювався зброєю». Першим його наставником був Олег Стасюк, відомий київський митець, коваль- художник. У 18 років Богдан дізнався, що в російському Суздалі живе зброяр В’ячеслав Басов — коваль, який відродив мистецтво виготовлення булатної та дамаської сталі. Богдан вирушив до нього і провів у Суздалі кілька років, опановуючи істини зброярського ремесла. Дотепер відносить себе до школи Басова, хоча зараз у нього свій стиль, почерк, своє розуміння ковальської справи.

У своїй роботі майстер дотримується дуже строгих принципів. Ніколи не використовує електричне світло. «Влітку я завжди працюю надворі, де напряму черпаю енергію від сонячних променів. Сонце дає мені достатньо енергії у виготовлені того чи іншого виробу», — каже коваль. Дійство в кузні Богдана мало чим відрізняється від того, як працювали давні ковалі кілька століть тому. Основний інструмент коваля — молот вагою 2 —3 кг, ковадло, кліщі. Навіть вугілля не купує, а випалює з дерева, яке ж і сам заготовляє з сухих гілок, робить усе своїми руками.

Богдан ультратрадиціоналіст, і в цьому його унікальність. Більшість сучасних ковалів все-таки вважають, що досягнень прогресу цуратися не варто. «З розвитком людства в усіх сферах діяльності злочинно вважати, що коваль змушений користуватись лише інструментарієм прадідів, — каже представник львівської ковальської школи Олександр Бартосік. За його словами, щоб задовольнити все вибагливіших замовників, доводиться застосовувати методи, про які наші предки нічого не знали. Починаючи від різноманітних методів нагрівання заготовки та застосування багатого асортименту матеріалу, до впровадження високотехнологічного металообробного та високоточного вимірювального інструменту. О. Бартосік розповідає, що для коваля є важливішим за потужні м’язи знання механіки, геометрії, хімії, фізики. А уявлення про коваля як атлета з величезним молотом взагалі не відповідає дійсності.

На думку пересічної людини, ковальство — фізично тяжка справа. Розчарую. Коваль несе такі ж фізичні навантаження, як п’ятирічна дитина, коли намагається розім’яти шмат пластиліну, ліплячи якогось коника.

«Щоб бути успішним сучасним ковалем, мало вміти вправно бити по ковадлу, — каже Ігор Колосюк, директор ковальської фірми «Тантьєм». — Треба бути і художником, і архітектором, і дизайнером інтер’єрів». Тому що клієнти фірми «Тантьєм» — це заможні люди, яким мало просто кованих цяцьок, на зразок ґрат на вікна, столиків, решіток до каміну, підсвічників і т.д. Вони будують приватні будинки у стилі готики, бароко, рококо, хоча частіше у стилі класики та еклектики. «Останнім часом у «нових українців» з’явилася нова «фішка», — каже І. Колосюк. — Багатії замовляють до своїх помешкань зменшену копію брами Маріїнського палацу». «Тантьєм» — один із лідерів ринку кованих виробів, який сьогодні активно формується. Тільки в Києві існує близько 50 кузень. Більшість з них — це швидше промислові підприємства з десятками і навіть сотнями працівників. Та і технологія тут дещо відрізняється від прадідівської — сучасна заводська кузня використовує електрогорни, пневмомолоти, електрозварювання.

На відміну від міських ковалів, Богдан Попов не займається предметами інтер’єру. Як справжній сільський коваль, він досі кує для мешканців Пирогова сапи, сокири, лопати, ланцюги, завіси. Для селян це коштує мізерні гроші — 10—20 гривень за річ, на яку витрачається день праці. Але серед його клієнтів є також респектабельні колекціонери з України і з-за кордону, для яких ті самі предмети побуту давніх русичів обійдуться в десятки або й сотні разів дорожче.

Ковальство на території сучасної України відоме ще з трипільської епохи. Вже в скіфський період зародилась нова технологія виробництва заліза, тоді ж з’явилася перша наземна шахтна піч із шлаковипуском, піч-домниця. У цій печі руду переробляли на залізо, а це дозволило значно збільшити об’єм та якість металу. Необхідність у виготовлені зброї та її виробництві пришвидшило розвиток ковальського мистецтва. А завдяки тому, що у скіфів була досконала залізна зброя, вони змогли утворити велику державу.

У часи Давньої Русі ковальство розвивалось високими темпами, особливо у північній та західній частинах країни, де є ліси та болотні руди. У 18 — 19 столітті в Україні розвиток ковальства пішов уперед швидкими темпами, багато в цьому завдячуючи Криворізькому залізорудному басейну. А от у радянський період ковальство взагалі занепало — ковані елементи в архітектурі майже не використовувалися. Їх витіснили індустріальні технології та спрощене до примітивізму панельне домобудування. Нове дихання давня вогняна професія отримала лише у 90-х роках минулого століття. Відродження цього славетного ремесла триває і донині.

Оксана СИНИЦЬКА. Фото Бориса КОРПУСЕНКА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments