Зламати кордони байдужості

В українському суспільстві ще й досі існує стіна, що ізолює інвалідів. Вони, фактично, відторгнені з соціуму, навіть попри те, що у законі зазначено – ці люди володіють усіма правами, закріпленими Конституцією України. Але в реальному житті люди з травмами або уродженими хворобами, які не здатні самостійно пересуватися, повноцінно спілкуватися та приймати рішення, існують за межами «нормального життя», що неприйнятно для цивілізованого суспільства. Тож, фахівці  розробляють програми реабілітації, і серед ефективних кроків, що призначені допомогти людині з інвалідністю усвідомити себе як особистість та адаптуватися в соціумі – арт-терапія.

У Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків вже протягом кількох років працює програма арт-терапевтичних сесій для розбудови мікросоціуму осіб з інтелектуальною недостатністю «Музей гуртує». Ініціювала проект всеукраїнська громадська організація «Коаліція захисту прав інвалідів та осіб з інтелектуальною недостатністю», а спонсорську підтримку забезпечив фонд Ріната Ахметова «Розвиток України». Програма «Музей гуртує» має кілька складових: зустрічі з волонтерами, шість комплексних арт-терапевтичних сесій з інтерактивною тематикою, екскурсію на 40 хвилин та творче завдання – прототипом стала аналогічна канадська програма.

Чому саме музейне середовище визнано кращим для адаптації людей з особливими потребами? Фахівці зазначають, що однією з основних функцій сучасного музею  є комунікація, яка має в основі традиційні складові: освіту, виховання та рекреацію. Кілька років тому музей підключився до міжнародної українсько-нідерландської програми «МАТРА», що складається із серії тренінгів з сучасного музейного менеджменту та практик в роботі з відвідувачами – останні включають в себе і програми для людей з інвалідністю.

Координатор українського оргкомітету програми «МАТРА», заступниця генерального директора  Музею Ханенків з освітніх програм та комунікацій  Ганна РУДИК окреслила ситуацію: «Ми у відповіді за те, наскільки музей корисний людям, як може зміниться життя особливих людей завдяки колосальним культурним ресурсам музею. Робота з особливою аудиторією почалася 2008 року, коли ми створювали  програму для дітей зі слабким зором. Незабаром зрозуміли, що в першу чергу треба працювати з так званими вторинними відхиленнями: дефіцитом уваги, неуважністю, швидкою стомлюваністю. Бо діти з фізичними або сенсорними порушеннями часто мають ту чи іншу ступінь порушення розвитку інтелекту. Інша справа, якщо інвалідність придбана в старшому віці – тоді мова повинна йти про підстроювання в комунікації. Сучасні медичні технології дозволяють дітям зі слуховими протезами вчитися нарівні з іншими, але дорогий імплант не всім по кишені. А інші варіанти адаптації – слухові апарати або мова жестів – вимагають вже від нас спеціального підходу до занять з дитиною, серйозної адаптації програм і методик».

Сьогодні Музей Ханенків пропонує дітям і дорослим з інвалідністю кілька спеціальних програм. «Об’єднує їх те, що всі вони – свого роду «конструктори», що складаються з наших знань про певне порушення і сучасні підходи до компенсації цієї вади, а також з різних музейних ідей, сюжетів і сценаріїв, напрацьованих за останні роки, - коментує Ганна РУДИК. – На цій основі під кожну дитину, сім’ю або групу сімей ми продумуємо конкретний сценарій заняття. Остання наша розробка – програма «Мій добрий Дракончик» для сімей з дітьми, які  мають порушення аутистичного спектру, а також для дітей із синдромом Дауна. На ці заняття приходить до п’яти дітей з батьками або іншими супроводжуючими дорослими. Ми розробили коротку і гранично просту розповідь з картинками про те, хто чекає дитину в музеї. Головний персонаж – дракон,  якого приборкав святий Георгій, адже у нас в музеї є два експонати, присвячених цьому герою. Дракончик іграшковий, і дитина може доторкнутися до нього, притиснути до себе, а це дуже важливо для людини з сенсорними порушеннями».

Головне завдання музейних програм для людей з інвалідністю – підтримати ситуацію позитивної взаємодії. «Коли діти з дорослими прибувають до музею, ми починаємо знайомитися з ними з самого входу, намагаємося поспілкуватися з ними не тільки словами, але також фізично, тактильно: простягаємо руку, реагуємо на обійми, всіма способами виявляємо нашу радість і задоволення від зустрічі та відкритість до взаємодії і дружби, - продовжує Ганна РУДИК. – Важливо зрозуміти, що на настрій гіперчутливої дитини впливає все: погода, втома від шляху з дому до музею, світло, колір, звуки. Тому треба бути відкритим до будь-якого повороту, головне – зберігати сердечний намір поділитися своєю позитивною енергією. Такі особливі музейні зустрічі відбуваються за заявками сімей або цілих груп у понеділок або вівторок, коли музей закритий для широкої публіки. Час та всі інші обставини обговорюються окремо для кожної групи дітей. Заняття безкоштовні».

До речі, зарубіжні музеї пропонують різноманітні програми також для  членів сімей людей з інвалідністю, волонтерів та працівників соцслужб – тобто для всіх, хто щодня піклується про людей з особливими потребами. Адже важливо допомогти цим людям відновитися після тривалої, психологічно важкої праці. Відомо, що подібний проект для людей, котрі доглядають за інвалідами, у 2004 році запустив Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку (МОМА).

Важливо, що українські музеї вже роблять практичні та ефективні кроки задля реальної допомоги людям з інвалідністю. Досвід фахівців переконує, що людина, яка пройшла арт-терапію, більш готова до спілкування з оточуючим світом. Крім цього, необхідно створювати умови для того, щоб українські культурні інституції запроваджували спеціальні тренінги, арт-терапевтичні програми, екскурсії та майстер-класи. Адже в Україні має бути все для комфорту людей з особливими потребами: програми соціальної адаптації, умови для реального працевлаштування, психологічна допомога, таблички з написами шрифтом Брайля і пристосування для пересування на візках: пандуси та ліфти, спеціальні туалети тощо.