Алєсь ПIЛЄЦКIЙ: У Мінську здається, що народ і опозиція — єдині, у Києві я зрозумів, що це не зовсім так

З білоруським журналістом Алєсем Пілєцкім ми познайомилися в Мінську 2011 року. Через півроку після виборів президента, брутального розгону мітингу незгодних з їхніми результатами і нової хвилі репресій у країні почалася економічна криза, а за нею — нові протести. Тоді в Україні приглядалися до перебігу подій у Білорусі, намагаючись зрозуміти, чи означають вони початок нового етапу. Минулого четверга ми з Алєсем зустрілися в Києві, на майдані Незалежності. Він як журналіст білоруського «Єврорадіо» приїхав в Україну готувати матеріал про акції протесту. Відповідно я скористалася нагодою, щоб з’ясувати, як у Білорусі сприймають українські події. Далі — пряма мова.

— Білоруські незалежні ЗМІ — державні, звісно, не висвітлюють подій у Києві — підтримують українців. Автори, які здебільшого перебувають у Білорусі, пишуть статті про беззаконня, яке творить влада, про «Беркут»; у соціальних мережах поширюють відео страшного розгону Євромайдану. Всі однозначно на боці демонстрантів, всі однозначно на боці опозиції, причому перших і других не розділяють, — розповідає Алєсь ПІЛЄЦКІЙ. — Коли я приїхав до Києва — а це було в день голосування за відставку уряду, — одразу пішов до Кабінету Міністрів, а коли стало зрозуміло, що відставка не пройшла, — повернувся на Майдан. Якраз виступали Віталій Кличко, Олег Тягнибок та Арсеній Яценюк, і я з подивом помітив, що люди ставляться до них не як до своїх лідерів. Я зрозумів, що люди переважно вийшли не підтримати опозицію, а висловити свою незгоду з діями влади. Вони протестують проти вчинків — і це дуже добре. У Білорусі ж люди протестують проти Лукашенка.

Відкриттям для мене виявилось і те, що опозиційні лідери у своїх заявах роблять ставку на проведення позачергових виборів, відставку уряду, акцентують увагу на жорстокому розгоні демонстрантів. Ніхто з них майже не говорить про те, що необхідно повернутися до підписання Угоди про асоціацію. Для Білорусі тема дотримання прав людини також дуже болюча. Та коли я чую такі заяви опозиціонерів, мені видається, що ці люди зацікавлені насамперед не в тому, щоб знайти і покарати винних у розгоні, а в тому, щоб скинути владу й самим зайняти її місце. На мою думку — думку незаангажованої людини, було б логічно вимагати абсолютно відкритого розслідування того, що відбулося в ніч на 30 листопада; і якщо виявиться, що Азаров чи Янукович особисто давали вказівку «Беркуту», тоді можна вимагати їхньої відставки.

«ЯК ЖУРНАЛІСТ Я ВІДВІДАВ ЧИМАЛО ПРОТЕСТІВ У МІНСЬКУ — І БАЧУ ПЕВНІ ВІДМІННОСТІ»

Сьогодні цілу ніч (розмова відбулася 5 грудня. — Авт.) ми знімали відеосюжети для сайта «Єврорадіо» про те, як виглядає Майдан уночі: розмовляли з людьми — з кухарем, з дівчиною, котра після роботи розносить млинці протестувальникам; ходили в міську адміністрацію. І я побачив, що люди добре організовані. Не тільки самоорганізовані, бо в Білорусі побутує думка, що українці ще з часів помаранчевої революції вміють добре самоорганізовуватися. А й організовані людьми, які відповідають за координацію. Наприклад, є люди з практикою, які здатні поставити кордони. Або ж мені щодня в прес-центрі видавали нову перепустку, що теж правильно. У Білорусі опозиція не досягла такого рівня; вона не може організувати протест так, як це робиться тут.

Інший момент — у Мінську на акції ходить здебільшого інтелігенція, люди, які мають сталі погляди, переконання. Тут я бачу абсолютно різних людей. Учора ми знімали відео на Майдані, відповідно люди бачать логотип радіо на камері, підходять, цікавляться, звідки ми. Я кажу, що з Мінська, а хтось у відповідь: «О, в мене дружина з Мінська» або «Я навчався у Вітебську». Це все прості люди, не обов’язково зі сформованою політичною ідеологією — їм просто набридла ця влада. Білорусам теж набридла влада, але на демонстрації у нас ходять лише ті, хто має сталі політичні переконання. Тут все по-іншому. Трапився мені вчора хлопець Петро із Луганська. Він розповів, що завжди підтримував Януковича, голосував за нього, а зараз приїхав сюди мітингувати і дуже наполягав, щоб я зазначив, що він тут не за гроші. Ці факти багато про що промовляють. Гадаю, опозиції також треба звернути увагу на настрої людей, бо вони легко можуть опинитися в ролі Януковича, якщо прийдуть до влади. Як сказав мій колега, знайомий фотограф, у якого я зупинився в Києві, люди, які здатні отак виходити мільйоном на мітинг, можуть вийти проти будь-якої влади, якщо вона щось зробить не так.

«МЕНЕ ВРАЗИЛО, ЩО ЛЮДИ АБСОЛЮТНО НЕ БОЯТЬСЯ»

Якось одного дня після мітингу Арсеній Яценюк закликав людей іти блокувати під’їзди до Адміністрації Віктора Януковича. Люди пішли. Ми з оператором і фотографом — разом із ними. Йдемо — і я бачу, що поруч ідуть не лише хлопці й чоловіки, а геть усі — дівчата на високих підборах, люди старшого віку, пенсіонери. І мені в ту мить стало трохи страшно. Тому що я знаю, чим би закінчився такий похід у Білорусі. Це була б стрілянина, газ, розгін. Українці йшли — і ніхто навіть не думав повертати назад. Це, мабуть, було найсильніше враження за ці дні. Я зрозумів, що в людей абсолютно немає страху, незважаючи на те, що в ніч на 30 листопада відбулася дуже жорстока річ.

Насамкінець я запитала, чи розглядають білоруси зміни в Україні, нашу інтеграцію в Європу як можливий поштовх до змін у Білорусі.

— Щось схоже було під час помаранчевої революції. Зараз такого нема, — зауважив Алєсь. — Радше, побутує думка, що спочатку відбудуться зміни в Москві, а тоді хвиля докотиться до Білорусі. Але є велика солідарність з Україною. Журналісти нашої редакції змагалися за те, хто поїде в Київ готувати матеріал. Поїхати хотіли всі. До речі, сьогодні (5 грудня. — Авт.) до Києва приїхали білоруські опозиціонери — голова партії Білоруський народний фронт Олексій Янукевич та голова руху «За свободу» Юрась Губаревич. Вважаю, що білоруській опозиції потрібно тут перебувати постійно, щоб подивитись, як відбувається організація протестів. Це справді може стати корисним досвідом.