Більше повноважень Європі
Затамувавши подих, глави європейського уряду мають підписати цього місяця нову угоду про зміцнення зовнішньої політики Європейського Союзу, за допомогою посилення ролі верховного представника ЄС. Таку зміну потрібно було здійснити вже давно.
На сьогодні бюджет Верховного представництва менше, ніж Європейська комісія витрачає на утримання прибиральників своїх офісів в Брюсселі. Зі штатом всього в 500 чоловік і кількома закордонними представниками, зовнішньополітичний апарат мав би представляти волю 27 урядів ЄС, порівняно з цим більшість маленьких африканських країн витрачає на ці цілі більше і мають більш численний апарат.
Така ситуація має змінитися після призначення нового глави зовнішньополітичного відомства для того, щоб курирувати торговельну і оборонну політику ЄС, а також питання надання допомоги. Проте ці довгоочікувані інституційні зміни не дають відповіді на головне запитання: яка ймовірність появи узгодженої і рішучої зовнішньої політики Європи?
Дуже часто європейські лідери ухиляються від відповіді на це питання і обмежуються поточними коментарями щодо недоліків американської зовнішньої політики замість того, щоб розробляти свою власну стратегію. Конфлікт за конфліктом — від Іраку до ізраїльсько-палестинського протистояння і Афганістану — європейська політика обмежувалася тільки коментарями того, що Америка зробила чи не зробила. Проте наступного року Америка обирає нового президента, і в Європі вже не буде зручного приводу приписувати все зло світу Джорджу Бушу.
Це хороші новини, оскільки Європа може багато що запропонувати. На відміну від супердержав, як це було протягом історії, Європа не виявляє свою силу шляхом загроз вторгнення до інших країн. Населення Євросоюзу становить близько 500 мільйонів чоловік, що ставить його на третє місце у світі за кількістю населення після Китаю та Індії. 27 країн, які входять до ЄС, виробляють чверть економічних благ світу і є найбільшим споживачем продукції, вироблюваної країнами, що розвиваються, а також є найбільшим донором iз надання допомоги. Саме це додає йому великої геополітичної ваги.
Розширення ЄС у Східній Європі стало найбільш масштабною мирною зміною режиму в історії. Створення Міжнародного кримінального суду і прийняття Кіотського протоколу довело, що Європа успішно йде до більш багатосторонньої системи управління. Участь ЄС внесла значні зміни до процесу мирного врегулювання в індонезійській провінції Ачех і президентських виборів у Конго.
Проте дуже часто приховану потужність Європи марнували на внутрішні проблеми й поділи. Навіть з питань іранської ядерної програми досягнення політики, що проводиться, були зведені нанівець внаслідок нездатності поділеної Європи підтримати свої дипломатичні зусилля болючими санкціями. Доти, доки європейці не будуть готові до економічних втрат, у них буде мало аргументів у переконанні США не вдаватися до військових ударів.
Щодо Росії ЄС постійно недооцінює свої сили і переоцінює вплив Кремля на чолі з президентом Володимиром Путіним, що дозволяє Росії нарощувати свою агресію. Деякі країни-члени бачать в Росії джерело загрози, до якого треба застосовувати стратегію «м’якого стримування». Інші підтримують процес «поступової інтеграції» Росії в європейські справи. Така плутанина дозволяє Росії вводити в оману деяких членів, підписуючи довготривалі контракти на поставку енергоносіїв, і одночасно протистояти ЄС в різних питаннях, починаючи від майбуття Косово і закінчуючи проблемою нерозповсюдження ядерних технологій.
Лідери ЄС полюбляють розмірковувати на тему «ефективної багатосторонньої співпраці», проте, забувають про захист своїх інтересів та цінностей в таких багатонаціональних організаціях, як ООН. У Косово, Дарфуре і Ірані ЄС ризикує піти на поводі в інших, незважаючи на те, що він має посідати провідні позиції, якщо його члени не згуртують свої ряди. Крім того, ЄС займає п’ять місць у Раді Безпеки і сплачує 40% бюджету ООН. Проте коли справа доходить до голосування з питань про права людини, дуже багато країн, що розвиваються, забувають про це і переходять на бік Китаю на зло ЄС.
Помилки ЄС в основному стратегічні, проте, є також і деякі інституційні бар’єри європейського впливу в світі. Наприклад, питання оборони все ще в основному вирішуються на національному рівні — вони засновані на місцевих проектах, а не на проектах створення європейської могутності. Як полюбляв повторювати колишній комісар у зовнішніх зв’язках ЄС Кріс Паттен, ми побачимо серйозну турботу про загальноєвропейську оборону, коли нам більше не треба буде орендувати транспортні літаки в Україні.
На відміну від невдачі в ухваленні європейської конституції, європейські лідери не можуть звинувачувати у своїх невдачах зовнішньої політики ворожу громадську думку. Останнє дослідження німецького фонду Маршалла засвідчує, що 88% респондентів у Європі хочуть, щоб ЄС брав більше участі в рішенні глобальних загроз.
На тлі підписання нового договору про зовнішньополітичний устрій, ЄС слід би розробити загальну зовнішньополітичну стратегію, яка б на всіх рівнях використала потужність Європи для просування її цінностей та інтересів на світовій арені.
Марті АХТІСААРІ, Йошка ФІШЕР та Мейбл ван ОРАНЖ є співголовуючими нещодавно встановленої Європейської Ради з міжнародних відносин (www.ecfr.eu), «мозкового центру», створеного з метою розробки, просування і підтримки спільної зовнішньої політики ЄС. Марк ЛЕОНАРД є виконавчим директором Європейської Ради з фатв і дослідженням (ECFR).
