Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Чи правий Буш?

7 лютого, 2007 - 00:00
ФОТО РЕЙТЕР

Щоб не гадали критики вдома й за кордоном, «підвищення активності», яка запланована президентом Бушем в Іраку, — це більше, ніж просто збільшення чисельності військ, а нова й дуже ризикована регіональна стратегія. Слід зазначити, що план Буша буде недостатнім і дуже запізнілим для того, щоб стабілізувати ситуацію в Іраку. Але він надає США деякі довгострокові переваги в регіональній боротьбі за вплив разом із Іраном.

У основі нової стратегії полягає ухвала Буша розпочати боротьбу із наймогутнішим воєнізованим угрупованням Іраку — «Армією Махді». Знаходячись під номінальним контролем радикального духівника Мохтади аль-Садра, це угруповання стало найбільшою й добре озброєною силою, що переслідує власні цілі в царині політики та безпеки.

«Армія Махді» вступала в озброєні сутички з американськими військами й раніше, особливо під час запеклих боїв за контроль над містами Наджаф і Карбала на півдні Іраку 2004 року. Ці зіткнення завершилися свого роду перемир’ям (хоча невеликі перестрілки тривали), тому що американські війська не хотіли одночасно вести боротьбу із сунітськими повстанцями, а також шиїтськими бойовиками.

Прем’єр-міністр Іраку Нурі аль-Малiки також не хотів зв’язуватися з «Армією Махді» головним чином тому, що підтримка прихильників Садра в іракському парламенті життєво необхідна для його політичного існування. Сьогодні замість того, аби чекати коли Маліки розпочне певні дії, американським військам, схоже, доведеться робити все самим.

Якщо вони зможуть значно послабити озброєне угруповання або хоча б обмежити його вплив шиїтськими нетрями Багдада, іракський уряд отримає кращий шанс для створення сил безпеки, які заслуговують на довір’я, а Буш зможе говорити про певний успіх. Принаймні нова стратегія визнає, що найбільш серйозну загрозу стабільності у короткостроковій перспективі становлять воєнізовані угруповання загалом і «Армія Махді» зокрема.

Також існує більш широкий і зростаючий конфлікт з Іраном. Нещодавні офіційні заяви та дії американської сторони, включаючи арешт п’ятьох іранців у Ірбілі на початку січня й санкція Буша на знищення іранців, які являють собою загрозу для безпеки в Іраку чи американських військ, демонструють набагато більш конфронтаційний підхід до іранського впливу всередині Іраку. Але це також вказує на те, що прагнення Ірану розширити свій регіональний вплив являє собою найбільшу загрозу довгострокової стабільності на Близькому Сході.

Слід наголосити, що нова стратегія Буша навряд чи допоможе іракцям уникнути сектантської громадянської війни. Тимчасового 16% збільшення чисельності військ зовсім недостатньо для того, щоб запобігти цьому. Буш стверджує, що найближчим часом у центральному Іраку буде достатньо американських військ, аби не допустити діяльності воєнізованих угруповань і повстанців на цих територіях. Але як довго? Місяць? Чотири місяці? Три роки? Американські війська коли-небудь залишать Ірак, і всі сторони — уряд Маліки, шиїтські бойовики, сунітські повстанці, Іран і сунітські країни — сусіди Іраку — знають це. Садр може просто відступити й зачекати, допоки американці не підуть з Іраку.

Більш того, будь-яке реальне рішення в Іраку вимагає політичної згоди серед самих іракців, що у свою чергу залежить від бажання шукати компроміси. Необхідні закони, які б гарантували справедливий розподіл іракських прибутків від нафти, й усі фракції повинні бути впевнені, що досягнуті угоди будуть реалізовані. Сунітів варто переконати в тому, що ані їхній статус меншини, ані минуле членство в партії «Баас» Саддама Хусейна не виключать їх із політичного й економічного життя.

Але суніти й шиїти вбивають один одного раз у раз у більших кількостях, і нова агресивність американських військ може унеможливити компроміс. Нереально чекати від іракських політиків істотних політичних жертв у той час, як їхні виборці воюють з американцями й один із одним.

І, нарешті, стратегія Буша вже стикається з проблемами в самій Америці. Дуже мало американців, а, отже, дуже мало законодавців вірять у здатність Буша впоратися із ситуацією в Іраку. Якщо нова стратегія не принесе позитивних і відчутних результатів протягом найближчих кількох місяців, наполегливі вимоги виведення військ стануть вельми гучними. Різке зростання втрат серед американських солдат лише посилить цей тиск.

Але навіть за цих обставин у нової стратегії існують і позитивні сторони. По-перше, вона відсовує Маліки на задній план, що завдасть йому менше політичної шкоди, ніж якби його прямо пов’язували з боротьбою американців проти іракських шиїтів. Дії американців викличуть критику в Іраку, що Маліки безсилий що-небудь зробити, або що він є маріонеткою в руках американців, але ці звинувачення вже звучали на його адресу. Ніщо не може бути гіршим для Маліки, ніж неприкритий дозвіл розпочати дії проти шиїтських бойовиків, а збереження його уряду у короткостроковій перспективі є життєво необхідним для будь-якого прогресу в розв’язанні політичних проблем, які постали перед усіма фракціями в Іраку.

По-друге, нова стратегія змусить «Армію Махді» оборонятися. Військове угруповання Садра погрожує швидко перетворитися на іракську версію Хезбалла: добре озброєну, приватну армію з політичними зв’язками та власною зовнішньою політикою. Чим більше зможуть американські війська ослабити позиції «Армії Махді» й примусити Садра вжити політичних кроків для спасіння репутації, тим слабшими будуть озброєні угруповання у порівнянні з іншими силами в Іраку після того, як американські війська вирушать додому.

І, нарешті, початок боротьби з наймогутнішим шиїтським воєнізованим угрупованням Іраку й іранцями всередині Іраку зблизить американців з їхніми традиційними союзниками — Саудівською Аравією, Єгиптом, Йорданією та країнами Перської затоки. Уряди переважно сунітських арабських країн обурювалися з приводу хаосу в Іраку, побоюючись, що американці полишать сунітську меншину на милість шиїтів, котрі прагнуть помсти, і висловлюючи все більші побоювання, що війна дала можливість Ірану розповсюдити шиїтський уплив на весь Близький Схід.

Коли Ірак розпадеться — нині це видається неминучим, США знадобиться якомога більше друзів у регіоні, особливо в міру посилення суперництва з Іраном за регіональний вплив і конфлікту навколо його ядерної програми. У гіршому випадку, спільний ворог може допомогти США й їхнім арабським союзникам відновити зв’язки, які похитнулися.

Ян БРЕММЕР — президент «Eurasia Group», — який надає консультації з політичних ризиків, а також автор книги «J подiбна крива: нове розуміння причин розквіту й занепаду держав».

Ян БРЕММЕР. Проект Синдикат для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ