День чорної стрічки

Починаючи від 23 серпня 2009 р. та Європа, долі якої ця трагедія торкнулася, відзначає День пам’яті жертв сталінізму та нацизму. Для країн Балтії він відомий ще як День чорної стрічки. Така ознака на державних прапорах цих країн стала символом нездоланності в боротьбі за свою свободу.

МЕМОРАНДУМ 45-ТИ БАЛТІЙЦІВ

Як відомо, 23 серпня 1939 р. у Москві міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп і міністр закордонних справ СРСР В. Молотов підписали партнерський «Пакт про ненапад» між двома країнами, названий у історіографії Пактом Молотова — Ріббентропа, укладення якого, по суті, призвело до початку Другої світової війни.

Першим кроком із засудження цього таємного зговору можна назвати Меморандум 45-ти балтійців, підписаний ними 1979 року, напередодні 40-річчя пакту. Ініціатива відходила від Ліги cвободи Литви — радикальної пронаціональної організації, створеної литовськими дисидентами 1978 року. Меморандум, підписаний здебільшого литовцями (із 45-ти були 4 — естонці, 4 — латиші), уперше в повоєнний час звернув увагу на злочинну суть Пакту Молотова — Ріббентропа і незаконність приєднання країн Балтії до СРСР. Тож, цим актом пригноблені народи виявили високу політичну самосвідомість.

Меморандум 45-ти підтримали російські дисиденти, зокрема академік Андрій Сахаров, що означало їхню підтримку права країн Балтії бути незалежними. Документ було направлено на Захід — до ООН, країн НАТО, переданий урядам ФРН та НДР, СРСР. У самому Меморандумі було акцентовано, що 1920 р. Росія визнала три Балтійські країни, а змова Гітлера і Сталіна була зговором проти миру і людяності та призвела до втрати незалежності цих країн. Підписанти зверталися із пропозицією до СРСР проголосити текст пакту і всі його протоколи, сам пакт визнати недійсним і вивести із країн Балтії чужу їм армію. Текст Меморандуму підготував Антанас Терляцкас — один із ініціаторів створення Ліги cвободи Литви, а вперше він прозвучав у ефірі на хвилі «Голос Америки» 23 серпня 1979 р.

Меморандум 45-ти мав важливе значення для країн Балтії вже в політичному житті Заходу. Так, 31 березня 1982 р. політичний відділ Парламенту Європи з ініціативи глави дому Габсбургів — Отто фон Габсбурга (який, як політик, боровся проти нацизму та комунізму, підтримуючи прагнення самовизначення країн Балтії) запропонував передати це питання до ООН, Комісію з деколонізації. І на підставі Меморандуму 45-ти Конгрес США 13 січня 1983 р. прийняв Декларацію про поневолені народи країн Балтії.

П’ятьох підписантів Меморандуму 45-ти, трьох литовців і двох естонців, арештували і заслали до Сибіру. Але із їхнім поверненням розпочався новий рух за визволення своєї країни, зокрема — й підготовка до проведення вільнюського мітингу 23 серпня 1987 р.

ПОШТОВХ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Найактивніша підтримка країнам Балтії з-за кордону надходила протягом усього часу совєтської окупації з Канади. Ініціаторами виступали представники діаспор європейських країн — української, польської, балтійських та інших країн, загалом представляючи близько чотирьох млн громадян Канади, що своїм походженням завдячують Європі.

Саме ці діаспори Центральної та Східної Європи 26 років тому, 23 серпня 1986 р., у Канаді, з проголошенням «перестройки», започатковуючи відзначення Дня чорної стрічки, привернули увагу міжнародної громадськості до розуміння тяжкого становища своїх країн, до порушень прав людини в Радянському Союзі. Завдяки їхній ініціативності демонстрації відбулися у 21 місті Заходу, включаючи Нью-Йорк, Оттаву, Лондон, Стокгольм, Сіетл, Лос-Анджелес, Вашингтон, а також у Австралії. Через рік, 23 серпня 1987 р. такі демонстрації відбулися вже у 36 містах світу, зокрема і по цей бік залізної завіси — у Вільнюсі.

Подія у Вільнюсі біля пам’ятника поету Адаму Міцкевичу коли 23 серпня 1987 р. литовці провели перший демократичний мітинг щодо засудження Пакту Молотова — Ріббентропа, став викликом комуністичній системі.

Попри залякування покарати організаторів «строком на 15 років», протистояти мітингу забороною силові структури СРСР і КГБ не насмілилися — зважаючи на проголошену «перестройку» й те, що інформація про цей мітинг попередньо потрапила в західну пресу. Але для виїзду людей із Вільнюса було організовано різні «суботники» за містом (23 серпня 1987 р. був понеділок), іноземних туристів направляли за межі столиці, а по телебаченню у день мітингу транслювали концерти найпопулярніших тоді рок-гуртів та зірок зарубіжної естради, яких важко було побачити чи почути роками.

Мітинг відбувся завдяки зусиллям Ліги cвободи Литви, її лідера Антанаса Терляцкаса, духовних осіб. За свідченнями організаторів мітингу, вони сподівалися на певну участь громадян, але, за звичкою, готувалися до майбутніх переслідувань з боку системи.

Проте реальні події перевершили їхні сподівання — учасників певною мірою спонтанного мітингу було у десятки разів більше (за оцінками — близько трьох тисяч), а переслідування не були такими жорсткими. Самому мітингу, до речі, передувала Служба Божа у найстарішому храмі Вільнюса — Св. Миколая. Священик, колишній політичний в’язень Станісловас Валюкєнас, який під час Служби Божої мав повідомити про мітинг, від сильного хвилювання мав серцевий удар і помер. Замість нього про мітинг повідомив Робертас Грігас, який готувався стати священиком і нині ним є.

Метою мітингу було звернути увагу на відновлення незалежності Литви і прагнення її людей до свободи. А тим, хто, попри все, тоді прийшов на мітинг, було що говорити — і про заслання у Сибір, і про партизанську боротьбу, і про пережиті народом Литви муки. Також були заклики надати Литві свободу. Мітинг привернув увагу закордонної преси та мав великий резонанс у Литві та за кордоном. На думку ініціаторів, тоді діяла налагоджена система обробки та переінакшення інформації, бо вони, наприклад, зі здивуванням дізналися про коментар радіо Бі-Бі-Сі, що, мовляв, «...литовські націоналісти у Вільнюсі вимагали свободи».

Після мітингу КДБ застосував методи терору, психологічний вплив на декількох ініціаторів — священиків Рокаса Пузонаса, Робертаса Грігаса та Нійолє Садунайтє. Невдовзі після мітингу їх викрали від однієї до декількох діб. Протягом усього цього часу їх возили лісами Литви і Білорусі, погрожуючи закопати. А священика Р. Пузонаса, крім того, побило. Так само, як іншого ініціатора мітингу, дисидента Антанаса Терляцкаса.

Звичайно, таке залякування супроводжували масові засудження на партійних та інших зборах, публікування статей проти мітингу та його учасників у тодішній комуністичній пресі. Проте на більше щодо організаторів мітингу тоді КДБ не наважився.

Значної шкоди здоров’ю, що спричинило передчасну смерть, після мітингу було завдано одному із його учасників, Вітаутасу Янчяускасу, який працював театральним художником. Він, виступаючи на мітингу, висловив мудрі та сміливі думки про суть тодішньої влади, сказав наболілу правду про всіх гнобителів Литви, які, починаючи від хрестоносців і російських царів до Сталіна з Гітлером, кричали, що йдуть «визволяти», і зауважив, що від такого визволення від Литви швидко залишиться тільки географічне місце. Адже, за його словами, ночами гуркотіли переповнені товарняки із старенькими батьками, малолітніми дітьми литовських сіячів — за Урал, у Сибір, в Казахстан... На думку ініціатора мітингу А. Терляцкаса, саме за такі думки його «потім чекісти замучили».

Цей мітинг, на думку дослідників, був найпотужнішим поштовхом до подальшого розвитку литовського руху за незалежність — Саюдісу. Треба додати, що подібні за метою і масштабом мітинги того ж дня відбулися і в Таллінні, і в Ризі.

ПАРОСТКИ МІТИНГУ

Через рік, 1988 р., знову 23 серпня, Саюдіс Литви організував один із найчисельніших мітингів — зібралося близько 250 тис. осіб. Гітлеризм та сталінізм оцінили як військову експансію на чужій території, що призвела до загибелі мільйонів людей, було закликано звільнитися від сталінізму.

Уже 22-23 жовтня 1988 р. відбувається установчий з’їзд Саюдісу, що закладає основи змін у литовському суспільстві, закликаючи до відновлення своєї державності.

Із 1989 р. Балтійські країни щороку 23 серпня відзначають річницю ще однієї події — «Балтійського шляху». Саме цього дня 1989 року Естонія, Латвія та Литва організували масову акцію унікального масштабу — «живий ланцюг» єднання людей Балтії від Вільнюса до Таллінна, як оцінюють учасники, «своєрідний референдум за свою свободу».

У акції взяли участь близько 2 млн осіб, тобто орієнтовно 1/3 усіх мешканців цих країн, а сама акція символізувала й демонструвала усьому світові відділення країн Балтії від Радянського Союзу, їхнє одвічне бажання бути вільними.

Усі ці масові події, започатковані мітингом 23 серпня 1987 р., стали незворотними кроками до здобуття патріотами Литви більшості на виборах у Верховну Раду Литви 24 лютого 1990 р. і проголошення 11 березня 1990 року Акту про відтворення Незалежності.

Про пам’ятні події — 23 серпня 1987 р. перший у СРСР протестний мітинг йшлося на організованому в Сеймі Литви форумі «Свідчення правди про знищення імперії зла», що відбувся 23 серпня 2012 р. і був спеціально приурочений до 25-річчя цього мітингу. Форум був одним із декількох заходів, приурочених до Дня чорної стрічки у Литві. Цього ж дня у Сеймі відбулося відкриття виставки «Початок шляху до свободи» про мітинг біля пам’ятника А. Міцкевичу, а також виставки «ГУЛАГ. Історія одного табору» — про найсуворіший, особливого режиму табір для дисидентів у СРСР «Перм-36». Висловлюючи повагу організаторам цієї виставки, Музею жертв геноциду Литви, треба зазначити, що поряд із такими відомими литовськими дисидентами, як Баліс Гаяускас, Вікторас Пяткус, Пятрас Плумпа, Гінтаутас Ієшмантас, Антанас Терляцкас, Альфонсас Сварінскас, також було представлено й українських борців за свободу — Андрій та Іван Гелі, Левко Лук’яненко, Василь Стус; їм присвячено три стенди з восьми.

Варто зазначити, що ці дві виставки відбуватимуться по всій Литві, нагадуючи литовцям про їхній непростий шлях до незалежності.