Досвід подолання

Нещодавно президент Німеччини Йоахім Гаук зробив сенсаційну заяву. Під час свого виступу на щорічних російсько-німецьких «Потсдамських зустрічах», він заявив: «посткомуністичній Росії варто скористатися досвідом ФРН з подолання націонал-соціалістичного минулого, проаналізувати власну історичну провину і покаятися». Гаук вважає, що лише визнання правди, відчуття сорому і вини дозволило німцям знову знайти довіру до самих себе і довіру сусідніх народів. «Колективна ідентичність німців включає і усвідомлення власної вини, що надає на націю корисну і стимулюючу дію» — цитує його Deutsche Welle.

Ностальгія щодо минулого імперського статусу, сказав президент, перешкоди, які влада чинить, зокрема, товариству «Меморіал», не сприяють подоланню минулого. Гаука, за його власним визнанням, «шокували» дані про популярність у Росії таких історичних діячів, як Ленін, Сталін і Брежнєв. Потрібно признатися і нас, в Україні це теж шокує.

Присутні на цій зустрічі російські учасники, ідеологи «десовєтизації» голова президентської ради з розвитку громадянського суспільства і прав людини, професор Михайло Федотов і декан Вищої школи економіки в Москві, професор Сергій Караганов оспорили тезу федерального президента про користь покаяння.

Так, Федотов сказав, що «всі народи, які пережили жах тоталітаризму, повинні не каятися, а піти шляхом зречення злочинів режиму». А Караганов вважає неприйнятним німецький досвід покаяння оскільки «ми не розгромлена країна, а країна, яка виграла війну».

У Росії пропозицію німецького президента сприйняли в штики. Наприклад, спікер Держдуми Сергій Наришкін заявив:

«...Радянський Союз ніколи не ділив нації на нації першого ѓатунку і нації нижчого ѓатунку, і вже тим більше не ставив питання про знищення цілих народів». А як же тут бути з тим фактом, що тотальній депортації було піддано 11 народів, 48 — частковій.

Також доволі критично сприйняло заяву Гаука багато російських газет. «Независимая газета» написала з цього приводу статтю: «Нетактовність у палаці Бельвю», а «Московский комсомолец» — «Росія — не Німеччина, їй нема в чому каятися».

Втім, деякі російські ЗМІ, відреагували на пропозицію Гаука по-іншому, зокрема на інформаційному порталі Одинцово-інфо з’явився матеріал «Немає місця для покаяння». «У владних представників залишків великої держави «власна гордість». А покаяння  — доля сильних і самодостатніх держав. А тут суцільні комплекси державної неповноцінності», — зазначає це видання.

Як то кажуть, з боку видніше. І в цьому плані дуже повчальною для багатьох, у тому числі в Росії, є остання книга американського журналіста Девіда Саттера — «Це було давно і неправда». Як наголошується в статті «Нація, що не визнає вини», яка опублікована 27 травня 2013 в тижневику «Совершенно секретно», це підсумок безперервних і уважних спостережень журналіста (який працював у Радянському Союзі кореспондентом Financial Times в 1976—1982 роках, а потім, у роки перебудови, — кореспондентом Wall Street Journal, і який написав книги «Вік безумства. Розпад і падіння Радянського Союзу» і «Пітьма вдосвіта», присвячені занепадові радянської імперії та становленню сучасної Росії) за життям Росії в контексті її політичної та інтелектуальної історії.

«Осмислення минулого — насущне завдання Росії, — зазначає «Совершенно секретно». Не випадково влада то затіває боротьбу з історичними фальсифікаціями, то замовляє єдиний шкільний підручник історії, де не буде суперечностей і «спотворень». Вона впевнена, що історія в Росії правильна, це різні злостивці та русофоби її спотворюють. Але історія не буває правильною чи неправильною, приємною чи неприємною, славетною чи ганебною. Вона така, яка є. І не варто думати, що вона була колись у минулому, а тепер у нас сьогодення. Як висловлюється герой п’єси Фолкнера «Реквієм по черниці»: «Минуле ніколи не вмирає. Це навіть не минуле». Що ще раз підтверджує нова книга американського журналіста».

Саттер вважає, що «Росія як суспільство не схильна дивитися в очі повній правді про комунізм. Дехто стверджує, що масштаби його злочинів перебільшено, або що ці злочини були вимушеним результатом своєрідних історичних обставин. Дехто говорить, що порівнянні злочини відбувалися і на Заході. На думку багатьох, у радянського ладу були переваги, що спокутують його недоліки: він дав мільйонам людей освіту і здійснив модернізацію країни. Комунізм не слід засуджувати беззастережно, подібно до того, як було засуджено нацизм у Німеччині, — такий підхід у сьогоднішній Росії, власне кажучи, є загальноприйнятим».

«У період 1929—1953 років через радянську систему виправно-трудових таборів пройшло 18 млн. осіб, — продовжує він. Штучно викликаний голод 1932—1933 років забрав 7 млн. життів. Майже 1 млн. осіб було розстріляно в ході «великого терору» 1937—1938 років. Всього число загиблих за мирного часу в результаті дій комуністичної влади оцінюється в 20 млн. Якщо оцінити прямі і непрямі демографічні наслідки комунізму для трьох поколінь (1917—1953 роки), виходить, що загальні втрати населення (включаючи не лише загиблих, але й тих, хто не народився) сягають 100 млн. людей. І попри це, в Росії немає прагнення зрозуміти моральне значення того, що сталося».

ПРОБЛЕМА ВИНИ РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ЗАЛИШАЄТЬСЯ НЕВИРІШЕНОЮ

Дійсно, це той ще феномен, проте його важливо зрозуміти, і Саттер намагається розібратися в його причині. Він зазначає, що в Росії на загальнодержавному рівні немає ні музею, ні пам’ятника жертвам комуністичного терору. Проте, на його думку, проблема не лише у відсутності загальнонаціонального пам’ятника жертвам комуністичного терору, але й у безкарності винних. Замість засудження відбувається мовчазна реабілітація найзлочинніших радянських керівників, особливо Сталіна.

Найважливіше, вважає Саттер, що досі так і не сталося справжнього покаяння російської держави щодо мільйонів постраждалих від комунізму. Процедура реабілітації зводиться до того, що держава знімає вину з несправедливо засуджених. Держава зберігає за собою право суду — сама ж вона судові не підлягає. Оскільки Росія є правонаступником Радянського Союзу, проблема вини радянської держави залишається невирішеною.

Німецький філософ Карл Ясперс стверджував, що лише та нація, яка визнає свою вину, спроможна подолати наслідки духовної катастрофи, накликаної на неї тоталітаризмом.

Характерно, що з американським письменником погоджується багато росіян. Зокрема, читач під ніком Тімур зазначив: «...Історія й совість не відпустять країну та народ доти, доки він по-справжньому не оцінить своє минуле й ті тенденції, що його привели до цього минулого... Воно просто повторюватиметься, поки ми намагаємося уникнути усього болю його переоцінки... Нас весь час лихоманить, ми топчемося й не рухаємося вперед, у нас біда навіть при найсприятливіших обставинах і незчисленних багатствах... Усе через небажання зрозуміти урок, яке поступово перетворилося на невміння розуміти й реально оцінювати свої дії та пороки...»

Подібної думки дотримується й читач під ніком BEG «Зблизька обличчя не розгледіти, а на відстані його інколи набагато краще видно. Девід Саттер побачив те, що нам самим не дуже помітно. Усе правильно помічено, більшість росіян саме так ставиться до своєї історії, як пише автор. З висновками його повністю згоден».

І тут дуже дивно виглядає спроба відомого німецького політолога Олександра Рара пояснити, чому Росії не потрібне покаяння. У статті «Росія стане іншою Європою», надрукованій у петербурзькому виданні «Невское время», Рар пише: «Росії треба не покаяння, а реабілітація жертв сталінізму — лише тоді відбудеться примирення між нащадками катів і нащадками їхніх жертв. Росії потрібне щеплення від тоталітаризму — щоб він уже ніколи не повторився».

Дуже легко вимовити слово «щеплення», коли треба дати відповідь, чому Росія, яка мала всі шанси стати вільною демократичною країною, сьогодні потрапила в історичну безвихідь, коли, як писав Тіт Лівій про імперський Рим, «ми ні пороків наших, ні ліків від них переносити не в змозі».

І далі, як то кажуть, більше, ще дивнішим є твердження Рара, що сучасний ЄС — спадкоємець Західної Римської імперії, тоді як Росія        — духовна дочка Візантії. Це свідчить лише про повне незнання ним історії Київської Русі й звідки, власне, і як виникла Росія. Але це тема іншої розмови.

А якщо говорити про покаяння, то багато російських прогресивних бізнесменів, які вважають себе лібералами, могли б уже давно наслідувати приклад німецьких компаній, які виплачували компенсацію за примусові роботи в Німеччині. Що заважає це зробити, наприклад, російському мільярдерові Михайлу Прохорову, який з червня 2001 року був генеральним директором, головою правління ГМК «Норільський нікель». Хочемо нагадати, що цього року в травні в Україні відзначали 70-річчя Норільського повстання, що було проявом ненасильницького опору тоталітарній системі. Майже 70 відсотків учасників цього повстання були українцями. Чом би Прохорову, який являє собою ліберала і прихильника європейського стилю поводження, не запропонувати хоч часткову компенсацію учасникам цього повстання, які залишилися живими, дати гроші на ліки.

КОМЕНТАРІ

Барбара ЕРТЕЛЬ, журналіст Die Tageszeitung, Берлін:

— Покаяння має величезне значення. Адже це минуле не лише Росії, а й усього пострадянського простору. У 90-х роках деякі групи громадянського суспільства намагалися щось зробити в цьому напрямку. Після приходу Путіна до влади ми бачимо абсолютно інший розвиток — закриття архівів, замовчування. Якщо Росія хоче бути частиною Європи в широкому сенсі слова, то це не можливо, поки Росія не визнає своєї провини за тоталітарне минуле, яке стосується не лише України, а й Молдови, Білорусі.

Поки це питання не буде вирішено, ми не зрушимо з місця. Навпаки, це означає рух Росії в минуле, а не в майбутнє.

Кармо ТЮЙР, політолог Тартуського університету, Естонія:

— З одного боку, всім треба визнавати свої гріхи. І Росія скоїла їх чимало. А з другого — це дуже суперечить нинішній російській національній ідеї. Це специфіка не лише Росії — кожна держава потребує двох самоміфів, легенд — великого страждання й великої перемоги. Інколи ці міфи зливаються в один, подеколи, розходяться. У випадку Росії вони зливаються в одне через призму Другої світової, або Великої Вітчизняної війни (як вони це називають). А оскільки ця перемога тісно пов’язана з радянською символікою, устроєм і комуністичним режимом, вождями того часу, то будь-який негатив про комуністичний режим, Радянський Союз — це шкода національній ідеї. Тому Росія нездібна каятися. У ідеальному світі можна відділити злочини режиму від перемоги. Але в разі Росії зараз не видно, щоб вона могла розділити ці речі.

Атіс КЛИМОВИЧ, журналіст газети Diena, Латвія:

— Таке покаяння потрібне, проте воно неможливе без осмислення того, що було насправді. Якщо ми говоримо про сьогоднішню Росію, то таке покаяння неможливе. Причина в тому, що історія спотворюється, змінюється погляд на неї. У Росії планують ввести загальний підручник з історії, з яким ні про яке покаяння не може бути мови. Я вважаю, що нормальне майбутнє РФ неможливо будувати без покаяння й осмислення всіх привидів сталінського й (до цього) ленінського часу. Від цього легше й простіше стане не лише українцям і полякам, а й самим російсіянам.

Ми розуміємо, що є лише один рецепт для покаяння. І це можливо лише за такої недосконалої системи, якою є демократія. Подібне сталося в Німеччині, за іншого політичного устрою. Тому покаяння залежить лише від суспільства, й станеться воно лише в тому випадку, якщо суспільство почне мінятися.

ДОВІДКА «Дня»

Йоахім ГАУК з 23 березня 2012 року — президент Німеччини. У 1998 році він сприяв випуску в Німеччині «Чорної книги комунізму», написавши додаткову главу по НДР.

У 2008 році — разом з колишнім президентом Чехії Вацлавом Гавелом ініціював створення «Празької декларації про європейську совість та комунізм». У 2010 році — підписав «Декларацію про злочини комунізму». У цих документах міститься заклик до засудження комунізму, поширення знань про злочини комуністичних режимів і покарання учасників цих злочинів. У «Празької Декларації» також містилася ідея створення «Європейського дня пам’яті жертв сталінізму і нацизму», який в кінцевому підсумку, був затверджений Європейським парламентом 2 квітня 2009 року.