Свобода, друже мій, священна, це одна з найбільших цінностей, яку ми повинні врятувати за будь-яку ціну.
Ернесто Сабато, аргентинський письменник, фізик і художник

Криве дзеркало

Чого нас вчать бої довкола карикатур?
8 лютого, 2006 - 00:00
БЕЗЛІЧ ДАНЦІВ ВИЙШЛИ НА ВУЛИЦІ КОПЕНГАГЕНА, ВИСТУПАЮЧИ ЗА РОЗВАЖЛИВІСТЬ І ДІАЛОГ. ПРЕМ’ЄР-МІНІСТРИ ТУРЕЧЧИНИ Й ІСПАНІЇ ОПУБЛІКУВАЛИ В ГАЗЕТІ INTERNATIONAL HERALD TRIBUNE СТАТТЮ, В ЯКІЙ ЗАКЛИКАЛИ ДО ВЗАЄМОПОВАГИ ТА СПОКОЮ. ОДНАК СПРОБИ ВГАМУВАТИ ПРИСТРАСТІ ПОКИ ЩО МАРНІ / ФОТО РЕЙТЕР

«Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох», — писав Редьярд Кіплінг. Цими днями Захід і Схід не зійшлися, а налетіли один на одного, неначе підтверджуючи Хантінгтонову концепцію зіткнення цивілізацій. Знову, як і під час нещодавніх заворушень у Франції, заговорили про прірву між культурами й способами життя, прірву, над якою бракує рятівного містка толерантності, уваги, бажання почути одне одного. Як і тоді, коли палали автомобілі на вулицях Франції та Бельгії, поміркований світ бажає зрозуміти причини того, що сталося. Коли арабська молодь розпочала погроми в Західній Європі, світ звернув увагу на їхні соціальні проблеми, недостатню інтегрованість у справжнє — а не злиденне й почасти кримінальне — життя того ж Парижа. Що ж насправді сталося цього разу? Доведено потужну силу мас-медіа в глобалізовану інформаційну добу, силу, яка може бути руйнівною?

Протягом останніх днів складно позбутися відчуття, неначе комп’ютерна гра перетворилася на дійсність, віртуальні пристрасті довкола малюнків змінили життя мільйонів. Як у комп’ютерній грі, вибухи лунають один за одним, і потрібно вгадати, де здетонує наступного дня, години, хвилини... Тільки люди гинуть насправді — чи то мусульмани, задавлені своїми ж одновірцями в шаленстві «демонстрації», застрелені своїми ж переляканими поліцейськими в Афганістані, Сомалі чи Лівані, чи то католицький священик, застрелений фанатиком у турецькому Трабзоні.

А інші люди — набагато сильніші за цих жертв — хочуть повиступати в ролі головних героїв чи навіть творців комп’ютерної гри. «Уряди раді та щасливі показати населенню свою відданість ісламу — і таким чином отримати в очах людей релігійну легітимацію, постати як герої. Для представників іншої сторони — для деяких політиків, інтелектуалів та журналістів це було достатнім приводом, щоб від імені західних цінностей постати як герої, що борються за свободу думки. І ось тепер перед нами дуже спрощена схема поляризації... Мусульмани вимагають вибачень, погрожують європейським інтересам і навіть людям. Західні уряди й журналісти не поступаються цьому тиску, а відомі ЗМІ ще більше розжарили атмосферу, передрукувавши карикатури на пророка Магомета», — пише оксфордський професор Тарік Рамадан у Die Welt.

На пострадянському просторі цей конфлікт також не обійшли увагою. Деякі російські оглядачі радісно таврують «західну демократію з її сліпою відданістю свободі слова», пишуть про потребу зважати на «міжнародну війну з тероризмом». Звісно, Росія — країна, що вже дуже давно живе в стані війни, війни, що триває на її ж території. А в умовах військового часу, як відомо, на пресу можуть накладатися певні обмеження. Та й крім Північного Кавказу в Росії вистачає інших причин, через які свобода слова у наших сусідів не сліпа, а віддано дивиться в очі президентові Путіну.

Втім усього цього абсурду, чергової «стрілянини» між Заходом і Сходом могло не бути. Відвернути це можна було без жодних віртуальних технологій. Якби у жовтні прем’єр-міністр Данії Андерс Фог Расмуссен не відмовився зустрітися з послами арабських країн, обуреними публікацією карикатури в данській газеті, хтозна, чи тривало б зараз це безглуздя? Або якби представники данських мусульман після цього відмовилися від ідеї поїхати на Близький Схід пожалітися на Данію? Якби газети в Норвегії, Франції, Німеччині, Британії, Іспанії, США, Ісландії, Італії, Бельгії, Португалії, Швейцарії, Болгарії, Угорщині та навіть Йорданії не стали передруковувати малюнки, позбавили своїх читачів «повної картини та права на інформацію», а себе — прибутків від такого закличного накладу?..

А зараз процес некерований. Знайшовся гарний спосіб каналізації негативних настроїв, спричинених тими ж соціальними негараздами населення ісламських країн, — і ось уже горять не тільки данські представництва в Лівані та Сирії: в Афганістані протестувальники трощать власні урядові будівлі. Звичайно, якщо місцеві радикали припинять навіювати натовпу думку про ту ж «війну цивілізацій», якщо Захід не буде підбурювати настроїв Сходу своїми непродуманими кроками, люди на Близькому Сході будуть і одне від одного менше заражатися ідеєю протистояння, масова агресія піде на спад.

Що залишається робити в цій ситуації нам, громадянам багатонаціональної та багатоконфесійної держави, в якій є й чимала мусульманська громада? Можна вдаватися до абстрактних розмірковувань про відповідальність, яку накладає свобода слова, про потребу толерантності, можна говорити, що редактора тієї ж газети «Франс суар» погано вчили у місцевому інституті журналістики (можливо, він прогулював пари з журналістської етики?). А можна пильніше подивитися на речі, які у нас із пресою, журналістами й свободою слова традиційно не пов’язують. Скільки у нашому «позажурналістському» ефірі йде американських і російських фільмів, у яких страшний ісламський терорист, перш ніж по-звірячому зарізати когось із героїв, обов’язково має вигукнути: «Аллах акбар»? Як у нас взагалі справи з етикою міжрелігійних відносин? Чи достатньо уваги ми приділяємо потребам наших мусульман, чи тільки боїмося проникнення в Україну таких організацій, як «Хізб-ут-Тахрір»? Чи не лякають нас деякі «православні хресні ходи», чи не нагадують нам про екстремізм обличчя деяких їхніх учасників? Зрештою, не так давно ситуація, подібна з карикатурним скандалом, виникла в Москві: тоді група віруючих розгромила виставку «Обережно, релігія!» в Центрі Сахарова. Організаторів виставки згодом було засуджено за розпал релігійної ворожнечі.

...Один із представників української мусульманської інтелігенції якось розповів мені неймовірну історію. У військовому навчальному закладі його молодому знайомому дозволили вийти зі строю і не брати участі в православній церемонії. Згодом керівництво висварило офіцера за те, що він запросив батюшку, не спитавши про віру своїх підопічних. Офіцера згодом взагалі звільнили, а хлопця-мусульманина призначили старшим. На щастя, бувають і такі випадки в Україні! Втім, чи сповна беремо ми до уваги досвід світу, коли прагнемо запровадити вивчення закону Божого у школах? Мого співрозмовника — кримського татарина — така тенденція дуже непокоїла, адже хтозна, що і як викладатимуть дітям на таких уроках, і чи потрібно нам взагалі так тісно поєднувати державу й церкву, як це почасти робить наша нова влада? Ніхто не має сумнівів у потребі відроджувати духовність і пам’ять — ані українці, ані росіяни, ані кримські татари. Але ж це зовсім не означає ходити строєм до церкви.

Усі ці непрості запитання сьогодні стоять і перед українськими ЗМІ. Рік тому під час церемонії випуску магістрів Інституту журналістики запрошений священик... кропив святою водою наші пластикові дипломи. Коли я розповіла про це одному з провідних представників кримськотатарської інтелігенції, він із сумом сказав: «О Господи!». Між християнами і мусульманами в Україні можливе повне взаєморозуміння стосовно того, які моменти насправді є священними, а які ні, що таке духовність а що — не зовсім... Зрадити це взаєморозуміння було б великим гріхом і перед історією, і перед людьми, і перед Богом, хоч я би ми його називали.

Варвара ЖЛУКТЕНКО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments