Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Остання європейська революція

12 січня, 2010 - 00:00

Історія часто йде невеликими кроками, проте ці кроки подеколи мають великий прихований сенс. Напередодні цього Нового року Швеція зробила історію у скромний спосіб, закінчивши останню ротацію голів у Європейському Союзі із зовнішньої політики та безпеки. Через роки ротації, що проводилася кожні шість місяців, ми передали цю роботу новим постійним структурам ЄС, заснованим у Брюсселі відповідно до Лісабонської угоди.

Те, що людству може здатися малим кроком, поза сумнівом, є величезним стрибком для Європи.

Ті, хто володіє відчуттям історії, зможуть також побачити значення національних держав Європи, які не так давно постійно боролися одна з одною, а сьогодні об’єднують свою зовнішню політику, щоб рішучіше затвердити її на глобальній арені.

Роки, що минули від європейських революцій 1989 року, стали періодом екстраординарного успіху ЄС, який швидко розвивається. Союз розрісся від усього дванадцяти тодішніх членів до сьогоднішніх 27, а також приніс стабільність і нове процвітання приблизно ста мільйонам людей у східній і центральній частині континенту. Введення євро в деяких із цих країн — Естонія, скоріш за все, теж до них приєднається — також стало знаменною історією успіху.

Це значною мірою визначає магнетизм моделі ЄС, яка за ці два десятиліття трансформувала Європу перед лицем, напевно, найбільш насущної проблеми безпеки у світі в одного з найважливіших глобальних партнерів практично у будь-якому питанні.

Однак те, що станеться в майбутньому, аж ніяк не є визначеним напевно. По суті, питання зводиться до того, чи розглядатимуть Європу як модель для майбутнього, чи як музей досягнень минулого. Рішення, які будуть прийняті у подальші кілька років, стануть вирішальними у визначенні цього результату.

Аби стати моделлю для майбутнього, уряди й народи Європи повинні зберегти зобов’язання підтримувати відкритість Європи у відкритому світі. Висловлюючись більш практичними поняттями, це означає продовження дії статті 49 Римської угоди, що залишає двері у членство відкритими для будь-якої європейської країни, котра бажає і є готовою розділити цінності ЄС, його інтереси та політику.

Приблизно 150 млн. осіб у південно-східній Європі — Західні Балкани, Україна й Туреччина — прагнуть стати громадянами ЄС. Вступ, звісно, вимагає часу, але цей процес сприятиме модернізації та демократичним реформам, зміцнюючи, таким чином, усю Європу. Європа, яка закриє двері перед тими, хто хоче й може в них увійти, стане Європою, яка зменшить шанси свого власного майбутнього успішного розвитку.

Також важливі відновлені зобов’язання з проведення економічних реформ у самому ЄС. Економічний успіх або провал за десятиріччя до 2020 року стане іншим критичним елементом у тому, чи дивитимуться на нас як на модель, чи як на музей. Це вимагає активнішого підходу, ніж той, який мали під час так званого лісабонського порядку денного за останнє десятиріччя.

На наш сором, лише дві з 27 країн ЄС змогли досягти мети й домогтися 2% витрат від ВВП на дослідження та розвиток. Необхідно, аби всі побудовані у ЄС спільноти, на які дивляться як на глобальних лідерів у соціальній, політичній і технологічній інновації, — прагнули забезпечити перехід до майбутньої економіки з низьким рівнем викидів вуглекислого газу.

Відкрита Європа також повинна мати повні зобов’язання перед відкритою глобальною економікою. Сталий процес глобалізації — це не лише первинний інтерес для самої Європи, а й єдиний спосіб, за допомогою якого ми можемо продовжувати виводити з бідності мільярди людей, а також створювати краще підгрунтя для панування закону та глобального управління в країнах, які, як і раніше, щодо цього відчувають брак.

Це вимагатиме від Європи здатності побудувати глибокі стратегічні відносини з усіма ключовими гравцями на нашому, усе більш багатополярному світі. Щойно минулий рік продемонстрував — під час управління фінансовою кризою і спроб вирішити проблему зміни клімату — як необхідність, так і труднощі створення нової парадигми глобального управління. Маленькі елітні формації на кшталт G-8 більше не працюють, як не працюють і гігантські збори на зразок тих, які ми бачили у Копенгагені.

У ЄС кооперація та інтеграція закладені на рівні її ДНК. Саме з цієї причини у нього є потенціал бути моделлю не лише для власного регіону, але також і на глобальному рівні. У майбутні роки потрібно буде ввести лише небагато інших елементів.

Якщо ми хочемо досягти успіху, ми повинні оптимально використовувати наші нові лісабонські інститути, підтримати наші зобов’язання забезпечувати відкритість Європи, прискорити реформи наших економік, а також зайняти лідируючу роль у створенні нової основи глобального управління, яка підтримуватиме справді сталий процес безперервної глобалізації.

Менше не спрацює.

Карл БІЛЬДТ — міністр закордонних справ Швеції.

Карл БІЛЬДТ. Проект Синдикат для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments