Всяка диктатура вільного слова не терпить.
Сергій Єфремов, український громадський, політичний і державний діяч

Остання надія євроатлантизму

7 липня, 2007 - 00:00

Закінчення холодної війни ознаменувалося не лише розвалом Варшавського договору, об’єднанням Німеччини і крахом Радянського Союзу. Завершилося велике протистояння ідеологій. Колись могутній комуністичний рух був відкинутий на узбіччя світових процесів. Практично одночасно припинив своє існування і його антипод — євроатлантизм — у своєму класичному, якщо хочете — канонічному вигляді.

Саме з цією проблемою пов’язаний гарячковий пошук самоідентифікації з боку Альянсу в 90-х роках минулого сторіччя. Хрестовий похід проти тероризму дав нові аргументи на користь існування Блоку, але не дозволив відродитися духу євроатлантизму.

Тріщина у відносинах між країнами Заходу все розширювалася. Тільки один раз колишня єдність відродилася — 11 вересня 2001 року. Але це була скоріше шокова реакція розгубленої Європи на злочин справді епічних масштабів, а не щира, а тому довготривала солідарність з бідою, що спіткала союзника. своїх союзників по обидва боки Атлантики. Одним із найяскравіших прикладів такої політики став шантаж російсько-британської нафтової компанії «ТНК-ВР», що її, під загрозою відкликання ліцензії, змусили продати «Газпрому» контроль у гігантському проекті освоєння Ковиктинського газоконденсатного родовища в Східному Сибірі. Ковикта стала другим гігантським проектом за останній рік, у якому великий іноземний інвестор після висунутих з боку наглядових органів претензій поступився контролем «Газпрому» — наприкінці минулого року консорціум на чолі з компанією «Shell» поступився монополіями 50% і однією акцією проекту «Сахалін- 2» за $7,45 мільярда.

Апогеєм холодного миру між партнерами по Альянсу стала війна в Іраку. Ще ніколи країни Заходу не були так далекі один від одного. Політичну ситуацію ускладнювали і ускладнюють економічні протиріччя по обидва боки Атлантики.

Роки політичного протистояння з США не минули безслідно. Змінилася масова свідомість європейців. Про це свідчить масштабне опитування, що його організувала компанія Harris Interactive. Дослідження проводилось у Франції, Іспанії, Великій Британії, Німеччині та Італії. Сьогодні громадяни цих країн вважають, що найсерйозніша загроза стабільності в світі виходить від Білого дому. Вогнищем небезпеки назвали США 21% італійців, 46% іспанців, 32% німців, 31% французів і 30% англійців. Серйозно побоюються європейці Китаю та Ірану. До Росії зберігається доволі миролюбне ставлення. Громадяни ЄС надають загрозі від Росії мало значення: серйозною її вважають лише 8% німців, 6% англійців, 5% французів і італійців, 3% американців і лише 2% іспанців.

Слід зазначити, що свій внесок у справу руйнування західної єдності активно вносив президент Російської Федерації Володимир Володимирович Путін. Протягом двох президентських каденцій він зумів створити свою систему стримувань і противаг у світі Заходу. У нього з’явилися впливові лобісти в керівництві провідних країн ЄС. Поступово політична вісь «Москва—Берлін—Париж» ставала реальністю.

Володимир Путін зумів вправно використати в інтересах Росії суперечності між країнами Заходу і водночас товаришувати з усіма відразу. І раптом все змінилося практично вмить.

Політичний і економічний шантаж сусідів, енергетичні війни, антиамериканська істерія вдома і ядерні погрози країнам Європи продемонстрували нове — вірніше добре знайоме старе — обличчя Росії. А новий-старий російський гімн тільки підстьобує генетичну пам’ять європейців. Володимир Путін, безумовно, чудово усвідомлює, що тільки масштабне континентальне протистояння може повернути страх у безтурботні європейські столиці і відродити вже призабутий дух євроатлантичної солідарності. Європейські та американський ЗМІ вже активно працюють над подоланням у масовій свідомості інерції симпатій до Росії і відродженням такої звичної ідеологеми про загрозу зі Сходу.

Проте Кремль усе одно продовжує свою незрозумілу гру. Фактично сьогодні президент Росії, немов реалізовуючи відмінно підготовлену спецоперацію, системно і послідовно руйнує той підмурок, на створення якого він особисто витратив стільки часу і ресурсів. Крок за кроком він «зачищає»

Недивно, що завдяки Кремлю вперше з моменту закінчення холодної війни країни Заходу виступають єдиним фронтом. Це не шокова реакція 11 вересня. Вони разом відстоюють ті ідеали, на яких фактично базується вся західна цивілізація. Відстоюють всупереч усьому — громадській думці, протиріччям, які шматують їхню єдність, і навіть економічній вигоді. А це і є той самий об’єктивний євроатлантизм, творцем і останньою надією якого несподівано для всіх став російський президент.

Однак це не всі подарунки Заходу від Володимира Путіна.

Пропозиція російського президента про спільне використання Габалінської РЛС в Азербайджані, яку російські ЗМІ підносять як надзвичайно сильний хід, насправді має друге дно. Після цієї ініціативи Росія вже опинилась у двозначній ситуації, оскільки вона однозначно спрямована проти Ірану. Таким чином, Кремль досить прозоро натякнув ісламському світу про надійність своїх зобов’язань і щирість своїх запевнень у дружбі. Ну а якщо США «несподівано» (особливо в світлі проблем з боку Конгресу щодо фінансування частини системи ПРО на території Польщі) погодяться з пропозицією Володимира Путіна і при цьому військова операція проти Тегерана буде проведена, то Москва автоматично стане учасником нової війни в Затоці. Після цього про вибудову антизахідної, і навіть антиамериканської політичної осі з участю Росії можна просто забути.

Ще одним результатом спільного використання Габалінської РЛС стане необхідність розгорнення системи захисту цього об’єкту. Росія буде зобов’язана або дати гарантії того, що її перехоплювачі будуть готові збивати іранські бойові літаки і ракети, або погодитись із розгортанням на території Азербайджану військового контингенту Сполучених Штатів.

Ну а остання пропозиція Володимира Путіна на зустрічі з Джорджем Бушем щодо створення в Москві та Брюсселі центрів обміну інформацією про ракетні пуски, а також використання спільно зі США не лише Габалінської РЛС, але й станції, яка будується на півдні Росії, під Армавіром, має виключно антиіранську спрямованість. І тепер анонсовані Тегераном удари дивізій смертників можуть обрушитися не на американські, а на російські й європейські міста. Особливо в світлі грядущих виборів у Росії. Як ми пам’ятаємо, подібна тактика з боку терористів вже виправдала себе в Іспанії.

І при цьому доволі важко чекати, що Росію все ж таки допустять до створення глобальної ПРО. США прагнуть створити дійсно єдину систему — попередження і перехоплення. Це означає, що спільний контроль над одним із її об’єктів дозволить мати уявлення про всю структуру. Тобто повне входження Російської Федерації у проект можливе тільки за умов створення дійсно стратегічного союзу з Вашингтоном із наданням з боку Москви залізобетонних гарантій вірності.

А поки Росія продовжує зводити нову Берлінську стіну — нарощує агресивну риторику і намагається зображувати брязкання зброєю. Найгучніший резонанс на Заході викликали войовничі заяви російського керівництва про перенацілювання на Європу частини російського ядерного потенціалу і про можливе припинення з боку Росії участі в Договорі про звичайні збройні сили в Європі (вже поповзли чутки про те, що в Кремлі підготовлений відповідний указ). У гірших традиціях холодної війни напередодні зустрічі російського й американського президентів сторони трохи повимахували своїми ядерними палицями. 27 червня на полігоні «Білі Піски» в штаті Нью-Мексико здійснено запуск призначеної для ураження цілей на великих висотах ракети-перехоплювача системи ПРО. Наступного дня з підводного човна «Дмитрій Донський», що перебував у Білому морі, запустили балістичну ракету морського базування «Булава».

Плюс — дискусія, що розгорнулась у Росії, про необхідність будівництва авіаносців, які, за словами російських адміралів, будуть покликані захищати національні інтереси країни в світовому океані та в прибережних економічних зонах. У тому числі і на шельфах, багатих на біоресурси та вуглеводні. Вартість подібного проекту (враховуючи відсутність відповідної технічної бази для будівництва) складе астрономічну суму, важкопідйомну навіть для розпухлого від нафтогазових доларів бюджету Росії.

Звичайно ж, ці та інші кроки тільки підстібнуть таку собі «прохолодну війну» і підхльоснуть новий оберт гонки озброєнь у світі (правда, цього разу він носитиме майже односторонній характер і дозволить збройним силам США переозброїтися відповідно до вимог постіндустріальної епохи).

У цих умовах різко зростає шанс на перемогу консерваторів на президентських виборах у США. А для України нарешті з’являється шанс швидкого входження в євроатлантичні, ба, навіть європейські структури на основі прийняття виключно політичного рішення. Налякана і поставлена в умови гранично жорсткого вибору українська еліта, що заробляє гроші переважно не в Росії, нарешті зможе досягнути необхідного зовнішньополітичного консенсусу.

Крім цього, існування в «кільці ворогів» дозволить російському керівництву практично безболісно позбутися таких неспокійних активів, як Україна, Грузія, Молдова і нарешті виставити їм рахунок по повній програмі. При цьому не постраждає репутація Кремля — адже все відбулося під тиском обставин і в оточенні значно вищих сил супротивника.

Втягування ж Росії в нову гонку озброєнь не просто поставить хрест на останніх надіях модернізації цієї країни і її переході в нову постіндустріальну еру. Технологічна нерівність і різниця в рівні життя окремих регіонів стане непереборною. Об’єктивно федерація щонайбільше трансформується в конфедерацію.

А доб’є російську імперію нав’язуваний російському суспільству, за влучним висловом Еміля Паїна, керований націоналізм. Ми вже сьогодні спостерігаємо, як ця темна сила виходить з-під покори і починає вимагати все нових і нових жертв. Повертаючись до слів російського вченого, можна лише погодитися, що «імперії можуть довго чинити опір націоналізму меншин на окраїнах або в колоніях, а проти націоналізму більшості вони безсилі і швидко руйнуються». Вже завтра Росія може або постати перед лицем найстрашнішої кризи, яка призведе до остаточного розвалу Федерації, або здійснити останній ривок у бік Європи.

Таким чином, волею чи неволею, сьогодні російський президент вже запустив процеси, які неминуче приведуть РФ на Захід. Можливо, це і є головна геополітична місія Володимира Путіна — ренесанс цивілізації Заходу і реалізація старої мрії генерала де Голля — створення єдиної Європи «від Атлантики до Уралу».

Віктор НЕБОЖЕНКО, Олександр ЛЕОНОВ, Аналітичний консорціум
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments