Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

Портрет Путiна: питання над вiдповiдями

20 вересня, 2001 - 00:00


Запитання «Хто такий Путін?» мабуть, однаково цікавить і Схід, і Захід. Хоча б тому, що від поведінки Росії багато в чому залежатимуть і контури нової Європи, і майбутнє України. Не виключено, що Путін був на початку своєї президентської кар’єри загадкою навіть сам для себе. Книга «Прелюдія Путіна», презентація якої відбудеться сьогодні в Києві — чи не перша українська спроба дослідження феномену не просто Путіна особисто, але феномену російської влади у пострадянський період


Iдея написати книжку про Володимира Путіна визріла до того, як президент Російської Федерації звернувся до журналістів і митців з настійливим проханням утриматися від «божественного акту» — творення його портрету...

На жаль, у перших дослідженнях про президента В.Путіна є чимало питань, що стоять над відповідями...

…Протягом другої половини 1990-х років Кремль стояв перед проблемою вибору спадкоємця. Логічно завершувалася єльцинська епоха, яка, однак, мала дати життя іншій епосі, покритій мороком нових, невідомих прізвищ.

На думку багатьох аналітиків, Борис Єльцин запізнився зі своїм висадженням із президентського ковчегу й сходженням на пенсійно-мемуарний олімп. Звичайно, історія ХХ столiття знає чимало прикладів, коли глави держав залишали державне управління у більш похилому віці. В демократичній Європі Федеральний канцлер ФРН Конрад Аденауер залишив свій пост у 87 років, президент Чехословаччини Томаш Масарик — у 85, прем’єр-міністр Великої Британії Уінстон Черчілль та президент Фінляндії Урхо Кекконен — у 81, президенти Франції Шарль де Голль та Франсуа Міттеран — у 79-річному віці, прем’єр-міністр Греції Андреас Папандреу очолював уряд до своєї смерті у віці 77 років. У менш демократичній частині Європи, не кажучи вже про країни Азії, похилий вік глави держави був мало що не атрибутом самої держави.

...Перший президент Російської Федерації продемонстрував в цілому природну для російських керівників жагу влади. За винятком Миколи II та Михайла Горбачова, Росія у ХХ ст. не знала іншого випадку добровільної відмови від влади.

...За суттю у 1999 році Б. Єльцин впритул наблизився до реалізації споконвічної російської традиційної моделі. Специфіка полягала хіба що у тому, що на цей раз реалізація ідеї «спадкової монархії», без заснування династії, мала відбутися без формальних порушень конституційного устрою.

Б.Єльцин значно девальвував поняття «російська влада» як бюрократично-авторитарну модель управління державою. Наприкінці свого президентства він став частково заручником олігархічно-бізнесових кіл, котрим мав завдячувати своєю перемогою на президентських виборах 1996 р. та котрі своєю чергою формували «Сім’ю»... Президентська «Сім’я» у єльцинській Росії — це, за суттю, окремий пагін дерева влади, неконституційна надбудова над виконавчою гілкою. Це підтверджували мало не «хронічні» (упродовж березня 1998 — серпня 1999 рр.) ротації прем’єр-міністрів, необгрунтовані, з точки зору їхньої професійної придатності, проте обгрунтовані, з точки зору їхньої лояльності щодо «Сім’ї». Кадрові зміни, які спіткали Кремль у 1999 р., могли бути вмотивовані лише одним: бажанням «Сім’ї» мати гарантований, а, отже, безпечний статус для існування після завершення терміну перебування Б.Єльцина на посаді президента. Тому проблемою номер один для «Сім’ї» залишалося ім’я правонаступника. У коридорах Кремля, а також в заміських резиденціях Завидово, Горки, Барвіха були твердо переконані, що найкращим трампліном до президентського крісла є посада прем’єр-міністра. Тож справа була лише за кандидатом. ...Призначення Володимира Путіна 9 серпня 1999 р. прем’єр- міністром Російської Федерації здивувало як провідних політиків та політологів, так і рядових громадян. Було зрозуміло, що економічні реформи не цікавлять Кремль, який зайнятий інтенсивним пошуком спадкоємця... Директор ФСБ Володимир Путін — плід фантазій та безсонних ночей єльцинської «Сім’ї». Отож нове призначення політики розцінили як «абсурд влади» (Ю.Лужков), «акт безумства» (Б.Нємцов), а навіть прокоментували як звичайну «клініку» (Г.Зюганов).

...Дехто з російських політологів вважав, що «Сім’я» виділила В.Путіну роль не більш як борця з блоком Ю.Лужкова та Є.Примакова (виборчим об’єднанням «Отечество — Вся Россия», альтернативною «партією влади»), але аж ніяк не наступника. Тоді як Б.Єльцин вкотре міг «переплутати педалі», а в імператорському стилі з поспіхом озвучені слова щодо спадкоємця спокійно, без тіні докору, забрати назад... «Борис Єльцин, — акцентував один із тижневиків, — витягнув зі своєї надто замусоленої кадрової колоди маленького непоказного директора ФСБ і проголосив його своїм наступником. Що може зробити ця змарніла, цілком позбавлена не те що харизми, але й найменшого натяку на привабливість людина, яка до того ж нічим не запам’ятовується?»

...Президент Б.Єльцин гордився тим, що у виборі кандидатів у прем’єри керувався не логікою, а інтуїцію. З огляду на непередбачуваність останньої, аналітики змушені були висувати версію про «дублера» В.Путіна на посаді прем’єр-міністра (а, отже, й президентського наступника). Події у Дагестані та терористичні акти у Москві в серпні-вересні 1999 р., а відтак затяжна чеченська війна, нездатність нового прем’єра переконати Захід у її доцільності, здавалося б, мало що не затьмарили прем’єрську «зірку» В.Путіна. Дехто з аналітиків прогнозував, що затемнення прем’єрства В.Путіна мало наступити одразу після грудневих парламентських виборів 1999 р., якщо б перемога дісталася блоку «Отечество — вся Россия». Проте Б.Єльцин у 1999 р. не помилився, зробивши з низки кандидатів ставку саме на голову ФСБ...

Багато хто з аналітиків наполягає, що відповіді на чимало запитань, котрі нині стоять у порядку денному Росії, коріняться у психологічному портреті президента В.Путіна й традиції російського державного управління.

Аналіз та співставлення ряду психоаналітичних характеристик В.Путіна дають підстави вважати, що маємо справу з авторитарною особистістю.

В.Путіна не можемо віднести ні до типу полководця, ані типу тюремного наглядача. Бути звичайним солдатом «невидимого фронту» його теж обтяжує. Він потребує не механічної роботи з паперами, а цільової, спрямованої на моделювання перспективи і задоволення власних, прихованих амбіцій.

Одна з найбільших загадок путінського портрету — його ставлення до демократії — досі залишається нерозгаданою... З демократією й правами людини у В.Путіна не все так однозначно...

...Як логіко-сенсорний інтроверт (з точки зору соціоніки), він живе у межах певної примусової надраціональності. З позицій цієї надраціональності, котру для В.Путіна символізувала праця в системі КДБ — ФСБ, він розглядає всіх і вся як об’єкт для маніпулювання, управління, контролю. Що мало б турбувати В.Путіна як главу держави? Насамперед, він мав би вдосконалювати вивчення способів функціонування політичної системи. Які ці способи: авторитарні чи демократичні? Деякі психологи звертають увагу, що у В.Путіна вироблене певне стереотипне мислення, а зміна стереотипу дається дуже важко. Іншої реальності він не сприймає. В його виступах, особливо в частині «імпровізації» яскраво представлений понятійно-фразеологічний комплекс, ідентифікований з радянським періодом. В.Путін, як людина нетворчого харатеру, мав би засвоювати певні стереотипні способи існування системи і чітко дотримуватися їх впродовж своєї кар’єри. А стереотипною для нього є система КДБ — ФСБ і все, що з неї випливає.

Інша справа — чи здатен В.Путін, як вихованець радянської репресивної (і звичайно ж, тоталітарної) системи до модернізації функціонування державної машини, чи готовий він йти на додаткові незручності, які виникають при демократії? ...Питання наразі залишимо відкритим.

...Важлива риса характеру, яка працює на авторитаризм В.Путіна, — це його емоції. Психологи підкреслюють, що він є впертим, дразливим і гарячковим. Він часто закритий для співрозмовника, але прямолінійний. Людина честі й обов’язку, навіть коли це виключно чиновницький обов’язок. Поряд iз тим слід виділити його високу чесність, сумлінність, старанність і… амбітну терпеливість (хоча це може что бути скоріш лінь, аніж терпеливість).

Традиціоналіст і конформіст, що притримується усталених стереотипів, В.Путін може поводитися жорстоко з людьми, на яких має вплив... Стверджується, що В.Путін володіє «даром переконання». Хоч інколи м’який і добросердний співрозмовник може просто підкоритися його аргументам, щоби умилостивити. Водночас В.Путін не здатен публічно щиро й глибоко співпереживати, або ж співчувати ближньому. Свою черствість часто важко приховує й перед телекамерами, як це було у випадку з трагедією підводного човна «Курськ» у серпні 2000 року.

Психоаналітики називають такий тип авторитарного лідера епілептоїдним, до якого відносять і Й.Сталіна. «Реабілітувати» В.Путіна можуть дві обставини: його пітерські корені та професія розвідника. ...В.Путін від початку своєї кремлівської кар’єри не демонстрував публічної вини за свою причетність до спецслужб. Адже протягом шістнадцяти років він був причетним до політичної розвідки і контррозвідки, котрі не розглядалися як каральні служби. Більш того, як зізнавався В.Путін, «розвідка завжди була найбільш фрондуючою структурою в КДБ».

Ось тут ми потрапляємо в десятку: майбутній російський президент працював не просто у закритій елітарній структурі, а в структурі, співробітники якої не раз фрондували. Фрондою, як відомо, вважається будь-яка опозиція на грунті особистих мотивів, намірів суперечити, критикувати когось і т.iн. Ця фронда у працівників Першого головного управління КДБ була зумовлена перебуванням у капіталістичних країнах, або ж навіть у країнах соціалістичного табору. Ось як появу в розвідника мотиву до фрондування пояснює В.Путін: «Впливало те, що співробітники (розвідки) роками жили за кордоном. Три роки в капкраїні чи чотири-п’ять у так званому соцтаборі, потім дев’ять місяців перепідготовки у Москві й знову за кордон… Коли приїжджаєш на дев’ять місяців між двома поїздками, не встигаєш в’їхати в це наше життя. А коли вже поверталися з-за кордону, важко починали вживатися у дійсність, бачили, що у нас робилося… У розвідці тоді дозволяли собі мислити по-іншому, говорити таке, що мало хто міг собі дозволити».

Гадаємо, що саме на цю обставину біографи російського президента не достатньо звертали увагу....

Ми не ставитимемо питання: «чи був В.Путін фрондером на службі»? Коли патріоту-ленінградцеві хотілося за кордон, значить, існувала природна потреба вирватися з оточуючої дійсності. Значить, В.Путін прагнув пофрондувати...

ДОВІДКА «ДНЯ»

Тарас Батенко народився у Львові 20 червня 1974 року. В 1996 роцi закінчив історичний факультет Львівського державного університету ім. І.Франка. В 1999 роцi захистив кандидатську дисертацію «Роль опозиційного лідера у суспільно-політичному процесі України другої половини ХХстолiття» на здобуття наукового ступіня кандидата політичних наук. З 1998 року асистент кафедри політології філософського факультету ЛДУ ім. І.Франка. Працює над серією «Королі СНД». Портрети 12 президентів (тенденції та закономірності розвитку в пострадянському просторі). Монографія «Прелюдія Путіна. «Перебудова» в Кремлі» видана до Форуму книговидавців України, який розпочинається 22 вересня у Львові.

(з книги Тарас БАТЕНКО. «Прелюдія Путіна. «Перебудова» в Кремлі»)
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments