Портрет «яструбів»

Заява прем’єр-міністра Ізраїлю Аріеля Шарона про намір вивести єврейські поселення з сектора Газа, а також деякі поселення із Західного берега ріки Йордан захопила зненацька і приголомшила людей як у самому Ізраїлі, так і в усьому світі. Багато хто назвав план Шарона злим жартом. Однак такий подив бере початок у помилках щодо політичного курсу Шарона.

На противагу уявленням багатьох неізраїльтян, суперечка щодо майбутнього окупованих територій в Ізраїлі ніколи не зводилася до боротьби між прихильниками мирного врегулювання та прибічниками жорсткого курсу. Як усе в Ізраїлі, це набагато складніший процес.

По суті, в Ізраїлі існує два види прихильників жорсткого курсу, які є такими з ідеологічних та стратегічних міркувань. Прихильники жорсткого курсу з ідеологічних міркувань вважають окуповані території невід’ємною частиною історичної Землі Ізраїлевої — батьківщини єврейського народу. Вони називають їх споконвічно єврейськими землями та наполягають на використанні історичних староєврейських назв — Іудея та Самарія — щодо територій на Західному березі Йордану.

Слід зазначити, що не всі з них релігійні, хоча ті, хто справді релігійний, грунтують свої територіальні претензії на божественних обіцянках та Священному Письмі. Однак більшість із них є світськими націоналістами, а їхні промови нагадують типові промови націоналістів із Центральної та Східної Європи. Колишній прем’єр-міністр Менахем Бегін та Іцхак Шамір належали саме до цієї категорії.

Прихильники жорсткого курсу з ідеологічних міркувань зазвичай належать до Національної релігійної партії або є членами партії Лікуд. Вони перебувають під впливом націоналістичної ідеології, пов’язаної з ім’ям Володимира Жаботинського, який заснував «ревізіоністський» сіонізм як альтернативу поміркованішій версії, якої дотримувалися батьки-засновники Ізраїлю Хайм Вейцман та Давид Бен-Гуріон.

Також існують прихильники жорсткого курсу із стратегічних міркувань. Для них, з огляду на вразливу географію Ізраїлю та невщухаючу ворожість з боку арабського світу, контроль над Західним берегом та Газою є не ідеологічним імперативом, а виходить із міркувань безпеки. Для них єврейські поселення на цих територіях означають не повернення на історичні землі, а аванпости безпеки, метою яких є запобігти або відбити, користуючись кращим стратегічним положенням, напад на центральні райони Ізраїлю.

Вони можуть мати слушність або помилятися у своїх оцінках, але оцінки ці позбавлені ідеологічної основи. Аріель Шарон — військовий, який виріс у соціальному середовищі, якому ближчі позиції лейбористів, ніж ідеї Жаботинського — є прихильником жорсткого курсу із стратегічних міркувань.

Для прихильників жорсткого курсу на ідеологічних засадах компроміс означає зраду: як можна наражати на небезпеку історичні землі єврейського народу, не кажучи вже про обіцянку, яку Бог дав Аврааму? Однак прихильники жорсткого курсу із стратегічних міркувань відкриті для прагматичних і тверезих переговорів і компромісів за наявності сприятливих обставин, коли такі дії виправдані з огляду на міркування безпеки.

Дії Шарона слід розглядати саме в цьому контексті. Він обіцяв своїм виборцям мир і безпеку, але не досяг ані того, ані іншого. Після поразки та повалення Саддама Хусейна небезпека «східного фронту» проти Ізраїлю зменшилася. В умовах відсутності партнерства з боку Палестини й триваючого палестинського тероризму, який Ізраїль не здатен придушити жорсткими заходами, нинішня політика Шарона витікає з його стратегічно спрямованого мислення: створити ефективний бар’єр, перемістити деякі ізольовані поселення, оборону яких складно забезпечити, і зачекати на реакцію у відповідь.

Якщо прослідкувати за заявами Шарона минулого року, виявиться явна послідовність його політики. По-перше, він визнав, що «з часом» буде створено палестинську державу — щось абсолютно немислиме для прихильників жорсткої політики з ідеологічних міркувань. Кілька місяців по тому він шокував членів власної партії Лікуд на партійній конференції, заявивши, що політика окупації є помилковою й небезпечною, — ще одне потрясіння для тих, хто вважає за краще називати окуповані території «звільненими». У грудні минулого року він відкрито заявив, що Ізраїль тримає курс на односторонній вихід із конфлікту і що це призведе до «переміщення» деяких поселень.

І хоча поки що це тільки слова, вони звучать вкрай незвичайно для прем’єр-міністра з партії Лікуд. Однак у своїх останніх заявах Шарон точно визначив, які поселення підлягають евакуації, а директора Ради національної безпеки генерала Айланда було призначено головою міжвідомчої комісії з переселення, в обов’язки якої входить розробка планів евакуації, включно з компенсаціями переміщеним поселенцям.

Усе це внесло радикальні зміни у внутрішню політичну кон’юнктуру Ізраїлю. Деякі ідеологічні прихильники жорсткого курсу в уряді Шарона погрозили подати у відставку. Шимон Перес оголосив, що лейбористська партія забезпечить Шарону підтримку в парламенті, і навіть почалися розмови про приєднання лейбористів до уряду національної єдності.

Однак головне не план, а фактичне здійснення виведення ізраїльських військ і переміщення ізраїльських поселень, і шлях цей тривалий та вибоїстий. Можливо, вибір часу для початку дій у цьому напрямі визначили проблеми Шарона з поліцейським розслідуванням за підозрами в корупції. І все ж таки, намагаючись спрогнозувати поведінку Шарона в майбутньому, слід пам’ятати, що, на відміну від Бегіна і Шаміра, Шарон — людина військова, і для нього безпека, а не ідеологія, має вирішальне значення. Тож його явний прагматизм не має викликати подив.

Шломо АВIНЕРI — професор політології Єврейського університету в Єрусалимі. Колишній генеральний директор Міністерства закордонних справ Ізраїлю в уряді Іцхака Рабіна.