Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Посольський мінімум

Як парламент екзаменуватиме дипломатів?
24 січня, 2006 - 00:00

Минулого тижня Верховна Рада у першому читанні ухвалила законопроект, згідно з яким перед призначенням кандидатур на посади послів України за кордоном МЗС повинне консультуватися з парламентським комітетом із закордонних справ. Під час як передвиборної кампанії, так і подальших баталій, що відбуваються за відсутності культури парламентаризму, такий порядок може призвести до чергового «чублення» між різними гілками влади. З іншого боку, за умов парламентсько-президентської республіки, якою Україна начебто стала з 1 січня, запровадження такої норми видається цілком логічним. Під час обговорення законопроекту перший заступник міністра закордонних справ Антон Бутейко заявив, що згідно із позицією МЗС у додатковому затвердженні порядку консультацій немає потреби. Втім, зважаючи на рішучі наміри депутатів, він попросив додати, що консультації повинні проходити конфіденційно, «адже потім ще буде передбачатися механізм одержання агремана». Як відомо, минулого року Україна тривалий час не мала послів у ключових державах, що викликало болючі дискусії й гострі припущення. Якщо обговорення, наприклад, кандидатури посланника у Москву (якого Україна зараз не має) здійснюватиметься вже за новим порядком, між МЗС та парламентом можуть виникнути неабиякі баталії навіть за відсутності телекамер. До того ж, не гарантовано, що всі учасники дискусії справді дотримуватимуться конфіденційності. Прокоментувати законопроект «День» попросив колишнього міністра закордонних справ України Анатолія ЗЛЕНКА.

— За поширеною в усьому світі практикою, як правило, міністри закордонних справ обирають відповідні кандидатури і вносять їх на розгляд президента. Але бувають і винятки, коли президент сам може запропонувати кандидатуру на посаду посла, — це так звані політичні призначення. За моєї першої каденції на посаді міністра так призначали, зокрема, Левка Лук’яненка, Дмитра Павличка, Романа Лубківського та інших. Під час моєї другої каденції також були політичні призначення — на посольську роботу відправляли губернаторів. За такої ситуації міг бути й компроміс: коли міністр закордонних справ знав ділові якості того чи іншого губернатора, він міг у ході розмови з президентом висловити свою думку і кандидатура посла врешті-решт викристалізовувалася. За президентства Леоніда Кравчука існувала практика слухань щодо кандидатур на посади послів у парламентському комітеті із закордонних справ. Ці слухання мали, швидше, консультативний характер. Пізніше цю практику було скасовано. Почали виникати певні непорозуміння, оскільки Верховна Рада неодноразово порушувала питання про необхідність погодження кандидатур. Цей статус-кво зберігається до сьогодні. Я вважаю, що в умовах переходу нашої країни до парламентсько-президентської форми правління, було б логічним, щоб кандидатури на посади послів проходили консультації чи погодження у відповідних комітетах Верховної Ради. Це відповідало б традиціям, які існують в інших країнах, хоча й не в усіх. Але ми знаємо, що у таких провідних державах, як США та Франція, така практика існує. У США, наприклад, навіть передбачено затвердження кандидатур послів Конгресом. У США партія, яка перемогла на виборах, формує весь політичний корпус. Після зміни влади змінюється державний секретар, його заступники, а також посли у провідних країнах світу, але не весь дипломатичний апарат. Ця практика є більш притаманною Сполученим Штатам.

Партія, яка перемогла, має карт- блаш на втілення програмних завдань, із якими вона виступила. У нас переміг Президент Ющенко, його програма отримала підтримку. Однак його команда була сформована в умовах президентсько-парламентської республіки. Зараз, коли ми переходимо до парламентсько-президентської, виникає низка запитань.

— Чи не бачите ви небезпеки, що за наших бурхливих політичних умов запровадження подібної процедури буде здатне ускладнити процес призначення послів?

— Звичайно, в парламенті представлені різні політичні сили, і справді можуть виникнути певні ускладнення. Але я вважаю, що цього не треба боятися. Головне, щоб кандидат на посаду посла був компетентним, професійним, ерудованим, із гарними діловими якостями, із чіткою громадянською позицією — тоді не потрібно боятися певного політичного минулого цієї людини чи її нинішньої політичної позиції. Майбутній дипломат має до певної міри бути вільним від ідеології, тобто завжди пам’ятати про об’єктивні потреби й інтереси своєї держави. Саме це має бути в основі оцінки конкретної кандидатури на посаду керівника закордонної установи.

— Чи існує неписаний «посольський мінімум» вимог до кандидатів?

— Насамперед це, звичайно, фахова підготовка. Потрібно, щоб ця людина була не клерком, а справжнім менеджером. Клерк возиться з папірцями, а менеджер шукає результату. Думаю, для кандидата на посаду посла також важлива здатність працювати в різних напрямах. Якщо людина просиділа 15 років у парламенті, вона виросла як політична фігура, але ж у країні призначення потрібно займатися і торговельно-економічними відносинами, і культурними зв’язками, і гуманітарною співпрацею... Звичайно, у нинішніх умовах, коли основним зовнішньополітичним пріоритетом нашої країни є європейська інтеграція, ця людина має бути орієнтована на європейські стандарти.

— Дехто закидає нинішньому керівництву МЗС України надмірну політизацію. Борис Тарасюк є представником НСНУ, Народного Руху, а його перший заступник Антон Бутейко — одним із лідерів Української народної партії. Вряди-годи їхня партійна приналежність дається взнаки, і як кажуть критики, не завжди це йде на користь роботі зовнішньополітичного відомства. Новий закон, з одного боку, цілком логічний, з іншого, можливо, загрожує стати ще одним фактором, який сприятиме надмірній політизації, партизації роботи МЗС?

— Дипломатію й політику неможливо розділити. Політика дипломатії зводиться до того, щоб, у першу чергу, забезпечувати інтереси своєї країни. У партизації немає нічого поганого, коли йдеться, наприклад, про США, де зараз Республіканська партія визначає курс держави, або про Велику Британію, де це роблять лейбористи... У наших умовах на перший план потрібно ставити державні інтереси, а вже потім думати про партійні. Головне, щоб позиція конкретної політичної фігури відповідала позиції більшості її виборців, — це вже питання про репрезентативність вітчизняних політичних партій.

Стосовно нинішньої ситуації у МЗС, звичайно ж, там працюють досвідчені професіонали, вони надзвичайно чутливо сприймають будь-яку реакцію у суспільстві на можливі «перекоси»: ми це відчуваємо по деяких напрямах.

Але у цілому, на мій погляд, не припустимо, щоб людина, перебуваючи на державній посаді, намагалася використати своє службове становище для відображення поглядів своєї партії. Це особливо важливо, оскільки політичні партії в Україні відрізняються великою різнобарвністю внутрішніх уподобань і не рідко діаметрально протилежними програмами. Працюючи у Франції у період так званого співіснування лівого уряду і правого президента, мені доводилося спостерігати за неймовірними зусиллями як глави держави, так і прем’єр-міністра дотримуватися конституційних положень і політичних правил гри. Вони докладали надзвичайних зусиль аби не переступити межу дозволеного. Саме відповідальність перед законом і своїми виборцями давала можливість підтримувати таку форму правління і в той же час зберігати статус-кво. До речі, таку форму співіснування схвалювали понад 60% французьких громадян. Водночас така підтримка у суспільстві того чи іншого табору ґрунтувалася на добре функціонуючій державній системі, на ролі президента як гаранта конституції та на його активному служінні всім французам.

Варвара ЖЛУКТЕНКО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ