Про цілі і компроміси

Багато американських коментаторів критично оцінюють результати першої зустрічі лідерів США і РФ після обрання Путіна на третій термін під час саміту G-20 у Мексиці. Фактично Вашингтон і Москва залишилися на колишніх позиціях з усіх ключових питань: щодо ситуації в Сирії, ядерної програми Ірану і ПРО. «День» попрохав провідного наукового працівника Московського центру Карнегі Лілію ШЕВЦОВУ, яка часто буває в США, спілкується з американськими політиками і експертами, дати оцінку результатів переговорів глави Білого дому і російського президента і як результат цієї зустрічі може вплинути на шанси Обами бути переобраним.

— Судячи із заяв Обами і Путіна, їх прес-конференцій ми можемо зробити два висновки. По-перше, зустріч президентів носила досить напружений і жорсткий характер. Про це свідчить не лише тривалість самої зустрічі, яка тривала більше запланованого часу. За телевізійною картинкою можна було бачити напруженість облич Путіна та Обами, які сиділи на прес-конференції начебто разом, але не було між ними ні особистої приязні, не було особливих емоцій, не було і поваги, яка була на знімках Медведєва і Обами. Відчувалася скутість обох, зосередженість і напруженість. Мова жесту і поз говорила про те, що цим людям було складно один із одним. По-друге, заяви, які вони зробили на спільній прес-конференції, не мали характеру прориву з тих напружених питань, які вони обговорювали: ні щодо ПРО, ні щодо ядерної програми Ірану, ні щодо ситуації в Сирії. Я б сказала, що в результаті цієї зустрічі Путін, можливо, почувається переможцем.

— Чому?

— По-перше, він не лише не відступив від Кремлівської позиції. Він, вочевидь, змусив Обаму відмовитися від жорсткішої мови щодо Асада і, власне, він змусив Обаму повернутися до варіанту сценарію, який вже заздалегідь був і виявився програшним. Це миротворчий план Кофі Аннана. І те, що Обама погодився на необхідність вирішення питання саме самим сирійським народом, стало непрямим підтвердженням путінського акценту на концепцію суверенітету і територіальної цілісності. Тому можна сказати, що, принаймні, з питання Сирії Обама і Захід програли, а Кремль і Пекін виграли.

Путін, можливо, відчував себе досить упевненим ще і з іншої причини: він відчував, що у Обами ще буде важка передвиборча боротьба, що його ще не обрали, що шанси Ромні навіть підвищуються, що Обама вразливий, а не він.

Путін відчував себе впевненішим і можливо йшов на додаткову жорсткість ще й тому, що «перезавантаження» потрібне, перш за все, Обамі, а не йому, оскільки він завжди ставився до нього доволі скептично та критично.

Природно, що на цій зустрічі був момент, який неминуче ускладнював стосунки двох президентів. Це питання про законопроект Магнітського, який 19 червня мав обговорювати комітет із міжнародних стосунків Сенату.

— Але обговорення перенесли в останню мить.

— Так, але коли Путін і Обама це питання обговорювали, було неясно, чи перенесуть американці обговорення цього законопроекту. І в цьому питанні російська сторона була виключно жорсткою і змусила американську сторону також піти назад. Само перенесення дати обговорення цього питання означає, що Обама пішов на компроміс із Путіним.

Таким чином, підсумком зустрічі двох президентів є зросла впевненість Путіна в собі і спроба Путіна давити на Америку, а також, зрештою, прагнення Обами не загострювати стосунки з путінським Кремлем і, по суті справи, якоюсь мірою, мабуть, здача західною стороною своєї позиції, принаймні, щодо Сирії.

— І як ця зустріч вплине на шанси переобрання Обами?

— Як раніше, так і сьогодні, зовнішня політика все ж таки не є кардинальним питанням передвиборної боротьби в Америці і шанси Обами в боротьбі з Ромні вирішуються на внутрішньополітичній і внутрішньоекономічній арені. Я гадаю, що республіканці неодмінно скористаються, принаймні, тим, що Обама не отримав жодних вигод від зустрічі з Путіним. І дуже важливо, що Путін не допоміг Обамі довести той факт, що його «перезавантаження» з Росією було успішним. Власне кажучи Путін і на спільній прес-конференції всім своїм виглядом, а також самостійно відповідаючи на запитання журналістів — у нього була своя прес-конференція — показав, що він не дуже зацікавлений у «перезавантаженні». Він не відступає ані на йоту від своєї позиції. Тому я гадаю, що якраз Путін на цьому саміті G-20 грав не на користь Обами, а він, можливо не бажаючи цього, не усвідомлено чи усвідомлено, грав на користь Ромні.

— А чи буде, на вашу думку, ухвалено в США закон Магнітського?

— Судячи з реакції багатьох американських експертів, цей закон у тій чи іншій формі буде, поза сумнівом, прийнято. І не лише тому, що він пройшов через Конгрес. Поза сумнівом, він пройде і через Сенат. А перш за все, тому, що він став не так законом республіканців, а також дістав підтримку, в першу чергу демократів. Тепер за ситуації, коли Обаму звинувачують у занадто великому акценті на realpolitik, прагматизм і ігнорування нормативного виміру в політиці, гадаю, що він не зможе вже давити на Конгрес з метою замотати справу із законом Магнітського. Вже поля маневру в адміністрації немає. Адміністрація, скоріше за все, дозволить цей закон прийняти. Цей закон буде ухвалено. Інша річ, чи буде ухвалено закон Магнітського одночасно зі зняттям поправки Джексона-Веніка чи ні. Наразі це неясно. Також неясно, які поправки буде прийнято до цього закону самою адміністрацією, яка намагатиметься пом’якшити дії цього закону, щоб дуже не дратувати російську сторону.

— Протягом цього тижня багато хто обговорює дві події в Росії: лекцію Ходорковського і примирення головного редактора «Новой газеты» з главою Слідчого комітету. Хотілося почути вашу думку про значення цих подій для становлення російського громадянського суспільства.

— Статті Ходорковського стосуються найбільш оголених нервів російського політичного життя. Це говорить про те, що, сидячи у в’язниці, він дуже уважно стежить за російським життям і глибоко думає над дійсно важливими для нас проблемами. У даному випадкові він замислився над проблемою імперії і національної держави. Він абсолютно має рацію в постановці дилеми, перед якою стоїть Росія. З одного боку, Росія не вийшла з імперії, але з іншого боку, дуже складно в Росії будувати національну державу з урахуванням того, що російський націоналізм досі антиліберальний і антиєвропейський. Проте, Ходорковський робить цікаву спробу довести необхідність моста між лібералізмом і націоналізмом, доводить необхідність формування в Росії, як це було, до речі, в Україні і в Польщі, ліберального націоналізму, поєднання ліберальних цінностей, а також прагнення до пошуку національної ідентичності. Інша річ, у нього немає практичних рекомендацій, як це зробити. Але цих рекомендацій немає ні в кого.

— А що ви скажете про розв’язання ситуації довкола «Новой газеты»? Багато хто критикує дії Дмитра Муратова, який задовольнився вибаченнями глави Слідчого комітету і не йшов до кінця.

— Я вважаю, що Дмитро Муратов мав усі підстави, про які він не дуже розповідає, укласти перемир’я з Бастрикіним і слідчим комітетом. Бо в даному випадкові, і він про це прямо сказав: йдеться про життях людей, про життя його кореспондентів на Північному Кавказі, про необхідність завершити справу, виявити вбивць і замовників вбивства Політковської.

У той же час це неформальне перемир’я, власне, ставить «Новую газету» в дуже драматичну ситуацію. Стискаючи руку Бастрикіну вона хай тимчасово, хай ситуативно відмовляється від тієї мети, в ім’я якої вона існує: захист права, правового простору. Ця драма є нашим життям, це та пастка, в яку ми постійно потрапляємо. І не може просто бути чистого прагнення до мети. Це ті компроміси, на які ми змушені йти. Але, в той же час, окрім перемир’я суспільства, зберігається проблема правової оцінки цього неформального пакту, але, скоріше, правової оцінки поведінки самого Бастрикіна.