Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Росію виснажує імперський вірус

На порозі наступного тисячоліття саме час озирнутися назад, спробувати зрозуміти, що відбувалося з Росією в минулому і що відбувається зараз
18 січня, 2001 - 00:00


Росія переживає черговий етап пошуку своєї ідентичності. Багато хто при цьому стверджує, що Росія в принципі не може існувати інакше, як в якості імперської держави. Автор статті, опублікованої в «Литературной газете», переконаний, що імперський синдром лише губить Росію, біди якої розпочалися зовсім не з приходом до влади більшовиків, а набагато раніше. З висновками автора про причини, які, на його думку, заважають Росії розпрощатися з імперським ярмом, можна сперечатися. Не варто лише забувати, що традиціями тієї імперії проникнута й велика частина українського суспільства

Свого часу великий Гоголь, кажучи про «птицу-тройку», що дико мчала десь, від якої розумно шарахались усі перехожі, задумливо запитував: «Русь, куди ж мчиш ти? Дай відповідь...» Відповіді він, як відомо, не отримав. Багато хто в ті давні часи зупинявся перед Мідним вершником на здибленому коні, запитуючи в тривозі: де ж він опустить своє копито? Чи не зачепить при цьому когось насмерть? І тривога ця, погодьтеся, зберігається в нас і досі.

Оскільки пам’ять людська коротка, тривогу цю та всі наші нинішні біди багато хто пов’язує з Жовтневою революцією і довголітнім правлінням більшовиків, більше за те — вони впевнені в тому, що усунення їх від влади відразу, само по собі, принесе країні добробут. Якби ж то!

Росія хвора набагато серйозніше, хвора не з 1917 року, хвора не більшовиками. Вони, більшовики- комуністи, лише продовжили і загострили згубні процеси, які вже не одне століття підточують здоровий організм російського суспільства. Чому ж країна не може скинути з шиї своєрідне історичне ярмо? Що цьому заважає? Зупинюся на трьох історичних аспектах.

АСПЕКТ ПЕРШИЙ: ПРО КОМПЛЕКСУЮЧУ ІМПЕРІЮ

Царська Росія була імперією, яка дуже комплексувала через те, що ніяк не вдавалося прибити щит на брамі Царгорода. Радянська Росія переймалася тим же. Тільки свого «щита» вона мала намір прибити не тільки в Царгороді, але й в усіх країнах світу, про що заявила вже в обрисах свого герба, де у стрічках, що стягують сніп, було багато вільних місць для «молодших братів».

Незважаючи на всі потрясіння, Росія у своїх зовнішніх та внутрішніх відносинах як була імперією, так нею і залишилася.

Імперія — поняття не тільки територіальне, але, насамперед, ідейне. А яку ідею буде закладено в її основу — релігійну чи світську, питання другорядне. Царська імперія виправдовувала своє агресивне існування необхідністю поширювати у світі православ’я, ведучи кровопролитні війни з «невірними», інакомисленням, єрессю. І все це пояснювалось не користю, не якимись егоїстичними намірами, а благородним, месіанським прагненням залучити світ людський до добра, освіти, не цураючись, але, навпаки, сподіваючись на військову та поліцейську силу в боротьбі з тими, хто не розуміє своєї власної користі.

Радянська імперія від благородного месіанства також не відмовилася, замінивши лише ідейний стрижень, що його створює: релігію православ’я — на релігію комунізму, інтернаціоналізму. Самі ж методи нав’язування сусідам вигаданого способу життя не змінились ані в чому. Це могли б підтвердити угорці, чехи, афганці, чеченці...

Але месіанство — справа шалено дорога, оскільки несвідомі народи доводиться примушувати до щастя силою. Імперія, що звалила на свої плечі це благородне завдання, повинна мати потужний силовий апарат. Царський режим створив його, аби бути жандармом не тільки у своїй країні, але і в Європі, Азії. Радянські спадкоємці потроїли, подесятерили його, крупицями відновивши всі досягнення не тільки армійських, але й репресивних органів, що були у Малюти Скуратова, Петра I та іже з ними. І тут наші нинішні силовики можуть гордо сказати, що такого дбайливого ставлення до збереження традицій Російської імперії, як у них, немає ні в кого іншого. І краще з ними не сперечатися...

Імперська економіка — що царська, що радянська — завжди мілітаризована до краю. А де взяти гроші?

Відповідь на це запитання виявляє граничну мізерність фантазії у тих, хто управляє імперіями. Гроші на підтримку імперських амбіцій повинні дати, природно, громадяни, а не виробництво, що майже завжди збиткове. У Росії найбільш ефективним способом вилучення коштів у населення було «кріпацтво» (?!), а в радянські часи — його модифікація у вигляді колгоспів та ГУЛАГів. Безкоштовна наймана праця в будь-якій формі — основа всіх імперій. Й.В.Сталін цю істину швидко засвоїв і успішно втілив у життя, що й виявилося умовою відновлення Російської імперії в усій її зловісній величі. Сталіна тепер лають останніми словами. І по ділу. Але ніхто з критиків за всі роки, що минули пiсля його смерті не засудив саму ідею імперії, якій він самовіддано і успішно служив.

Розмірковуючи над питанням про те, куди «мчить» Русь і «чи мчить» вона взагалі, не можна не звернути уваги й на другу примітну обставину — на непорушність російського самодержавства. Навряд чи тут потрібно доводити, що, скинувши царя, Росія посадила на трон ще жорстокішого самодержця — Сталіна та його наступників. Від того, що радянських самодержців назвали генсеками, президентами, суть самодержавної влади не змінилася. Може, тільки хіба якість її стала гіршою.

Більшовики — і це третє їх запозичення у поваленого царського режиму — перенесли до нас згубну спільність, тобто систему відносин, засновану на круговій поруці та підкоренні команді «не висовуйся!»

І, зрештою, четверта «родима пляма», якою мічено стару і «нову» Росію. За період, що розглядається нами, Росія не стала більш християнською країною, ніж була колись. Бєлінський, полемізуючи з Гоголем, зазначав: російський мужик про справи релігійні говорить, почухуючи навіть не потилицю, а задницю. 1917 року й надалі саме ця частина людського тіла допомагала крушити храми, винищувати священиків, вишукано богохулити. Звичайно, це не добре, ганебно, не розумно. Адже й православна церква, що остаточно перетворилася після Петра I на своєрідний департамент державного апарату, цілком зрослася із самодержавством, а не з народом, точніше, стала на бік його гнобителів, також не є безгрішною. Питається, а чи сильно змінилась нинішня Росія щодо цієї іпостасі?

Про зрощення церкви і радянської влади свідчить хоча б той факт, що, наприклад, патріарх Алексій I чотири рази був вiдзначений орденом Трудового Червоного Прапора. Церква нинішня, як і раніше, підлещується до влади, як і влада до церкви. А парафіяни, в кращому випадку, захоплюються обрядами, ніж бажанням робити добрі справи.

Може видатися, що моя, нехай сумна відповідь на запитання: «Куди мчить Русь?» — твердження, що нікуди вона не мчить, а топчеться на місці, — дозвільна вигадка одинака. Щоб не видатися білою вороною, пошлюся на думку чудового англійського історика Тойнбі. Ось що він думає з цього приводу: «Більшовицький» режим у Росії стверджує, що розпрощався з минулим Росії повністю, якщо й не у дрібних, несуттєвих деталях, то принаймні в усьому основному, головному. І Захід готовий був вірити, що більшовики дійсно роблять те, що кажуть. Ми вірили й боялися. Однак, добре поміркувавши, починаєш розуміти, що не так-то просто зректися власної спадщини. Коли ми відкидаємо наше минуле, воно... мимохіть повертається до нас у дещо завуальованій формі. Те, що Горацій називав: «Жени природу в двері — вона влетить у вікно».

Ще різкіше цю драматичну тенденцію історичного (не)розвитку Росії формулює академік Ю.Афанасьєв: «Уявляється очевидним, що Жовтень був способом закріплення традиціоналізму і консерватизму, а не розривом із старим заради становлення нового» («Доля російського селянства». Збірник. М., 1966, стор. 24).

Певна річ, можна сказати, що в ході горбачовської перебудови та єльцинських реформ перед країною відкрилась нарешті можливість вирватися з порочного історичного кола, з проторованої колії. Але це знову буде небезпечною помилкою, солодкою ілюзією. А реальність, на мій погляд, така, що влада хоче всіма силами втримати країну в прямуванні традиційним для неї шляхом. Справді, імперський двоголовий орел, хоч і з общипаним хвостом, став відвертим і багатозначним символом нібито нової Росії. Бажання будь-якою ціною зберегти «єдину й неділиму Росію», як показала кривава бійня в Чечні, як виглядає путінська спроба побудувати жорстку «вертикаль», засвідчує те, що розраховувати на будівництво справжньої федерації, здатної згуртувати економічно і духовно регіони, не доводиться. Тому «цар Борис» та його спадкоємець, так само як усі минулі російські власті, борються за збереження в країні самодержавства. А воно немислиме без верховенства силовиків, з одного боку, і без зростання вбогості та безправ’я — з іншого.

АСПЕКТ ДРУГИЙ. АЗІАТСЬКИЙ СПОСІБ ВИРОБНИЦТВА

Саме він є головною причиною наших реформаторських невдач.

За азіатського способу не багатство забезпечує собі владу, а, навпаки, влада, близькість до неї гарантують багатство. Втрата близькості до влади означає й втрату багатства. У царській Росії напередодні жовтневого перевороту процвітав не капіталізм, а саме азіатський спосіб виробництва. У більшості випадків не ділові риси підприємця, а передусім зв’язки, знайомства з распутіними всіх рангів забезпечували успіх. На Заході вовка ноги годують, на азіатському Сході вовку ноги не потрібні. Він може валятися у своєму лігвищі, а здобич сама шикуватиметься в чергу перед ним, якщо вовк налагодить відповідні відносини з лісовим начальством.

За азіатського способу виробництва, як раніше, так і тепер, гроші витрачаються не на інвестиції у виробництво, а на палаци, гареми, діаманти, пишні бали для придворних.

Нинішніми реформами ми відновлюємо не лише нікчемну політичну систему самодержавства, а й її економічну основу — азіатський спосіб виробництва. Всі ми розуміємо, що березовські — це не форди, не рокфеллери й не гейтси. Вони напрочуд швидко стали мільйонерами не тому, що діловиті у виробництві, а тому, що вчасно опинилися поруч із Сім’єю та її філіалами на місцях. Азіатський спосіб виробництва навіть не ставить собі за мету підвищення ефективності виробництва заради зростання добробуту населення. Тож які вже там надії можна мати на найближче майбутнє за нинішнього курсу розвитку країни! Свого часу в нас був лозунг — більше соціалізму. В умовах нинішнього руйнівного азіатського способу виробництва актуальним міг би стати лозунг — «більше здорового капіталізму!», тобто більше справ виробничих, а не мавродіївських, які є не випадковістю, а логічним наслідком дії азіатського механізму. Причому тієї «азіатчини», реліктовими представниками якої в Азії залишаються передусім Росія та колишні республіки Союзу.

АСПЕКТ ТРЕТІЙ. РОЗСЛАБЛЯЮЧИЙ ПОРЯДОК

Проте не лише імперські й монархічні амбіції колишніх і нинішніх керівників країни, не лише азіатський спосіб російського виробництва заважали й заважають модернізації Росії. Із цими вадами рано чи пізно можна було б впоратися, якби величезна кількість нашого населення не була б душею й тілом прихильна до них, зацікавлена в їхньому збереженні й зміцненні.

У традиційних російських умовах є всі можливості максимально розслаблятися, оскільки вимоги до рівня кваліфікації працівника тут гранично знижені. Подивіться на рівень врожайності наших полів, на продуктивність худоби, на якість взуття, одягу, послуг... У нормальних умовах російські працівники нинішнього класу або самі пустили б собі кулю в лоб за результатами своєї діяльності, або мирно померли б з голоду. А в нас все сходить з рук, і з голоду поки, слава Богу, рідко хто помирає. Хіба за це можна не любити ту систему, в якій ми живемо? Хіба можна погодитися з тими, хто хоче змінити цей розслабляючий порядок?

У його рамках людина звільняється від болісного обов’язку самостійно приймати рішення й нести за них відповідальність. Пригадаймо ту ж кукурудзу або масове знищування виноградників у період антиалкогольної кампанії. Всі знищували все й з дитячою наївністю звалювали провину один на одного: колгоспник — на голову, той — на райком, райком — на обком, обком — на ЦК, ЦК — на Хрущова й Лігачова, з яких нічого не візьмеш. Де в світі можна знайти суспільство, «гуманніше», ніж наше, яке здатне звільнити людей від будь-якої відповідальності за свою злочинну діяльність за рамками УК? Хіба можна погодитися з тими, хто прагне цей порядок зруйнувати?

Є ще одна важлива перевага в традиційних російських порядках. Тут людина може злетіти душею над прозою побуту. Хоч би там ким вона була, бомжем чи найважливішим чиновником, вона на своєму рівні відчуває себе громадянином наддержави, так чи інакше причетним до досягнень у космосі, гучних перемог на внутрішніх і зовнішніх фронтах, до успіхів у ракетобудуванні й у сфері балету. Коротше кажучи, не хлібом єдиним... Володіючи «серпастим і молоткастим» паспортом, можна i треба зверхньо дивитися на датчан і «різних інших шведів», не звертаючи уваги на те, що до пояса доводиться стояти в лайні, а й у своєму домі можна ніс задерти, спілкуючись з «тюбетейками» й особами «кавказької національності». Хіба можна в таких людей забрати те, що замінює їм почуття власної гідності?

Таким чином, реформатор, який насмілиться підняти руку на «переваги» традиційних російських порядків, має усвідомлювати, що він піде війною не на Жириновського, не на Зюганова, не на інші мильні бульбашки, а на багатомільйонну масу тих трудящих, які живуть згаданими тут радощами. Тому він має бути готовим до того, що йому або ферму спалять, або з коровою щось зроблять, або, як Столипіна чи Олександра II, вб’ють. Не люблять у нас реформаторів, які замахуються на російську обломовщину.

Царське й радянське самодержавство створило таку соціальну базу з людей, орієнтованих не на творення, а на перерозподіл власності, що усунення верховних ієрархів залишає непорушним традиційний режим. Як на Заході: міняються президенти й прем’єри, а суспільство йде своїм шляхом.

Інтелігенція довго була переконана, та й зараз цього не позбулася, в тому, що наш народ — народ-богоносець. Таке народопоклонство обернулося на братовбивчу різанину, що триває десятиріччями. Час би навчитися відрізняти такі поняття, як народ і натовп, чернь, здатна лише на перерозподіл, а не творення власності.

Під час колективізації, в усі інші часи радянська влада рішуче вставала на бік натовпу, люмпенпролетарів, проти народу. Настав час змінити союзників. Але для цього слід змінити й ікони, образи, на які ми досі молимося. Історики повинні відіграти головну роль у переорієнтації громадської свідомості. Й починати, на мою думку, слід аж із самого Петра I, якому в усі часи в Росії поклонялися й поклоняються майже так само, як ще нещодавно Леніну-Сталіну. Адже Л.М. Толстой дав йому вичерпну характеристику.

Ось вона: «С Петра I начинаются особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь 1/4 столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живых в землю, заточает жену, распутничает, мужеложествует... сам забавляясь рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста из чубуков в виде детородных членов и подобиями Евангелий — ящиком с водкой... коронует б...дь свою и своего любовника, разоряет Россию и казнит сына... и не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблестей этого чудовища, и нет конца всякого рода памятников ему» (ПСС, М., 1936, т. 26, с.568).

Доктор історичних наук Є.В. Анісімов у своїй книзі «Время петровских реформ» (Лениздат, 1989 р.) переконливо показує, як Петру I вдалося зламати економічний і культурний потенціал Росії, далеко відкинувши її від того рівня, який був до його приходу до влади. Питання: за що ж ми досі молимося на того ж Петра? Відповім словами Максиміліана Волошина: за те, що Петро був на Русі «першим більшовиком». Цим він і дорогий тим, хто сповідає більшовицьку релігію. З Петра остаточно затвердився той курс розвитку Росії, про який Карамзін сказав: «держава пухнула — народ хирів».

Чи вдасться Росії вирватися з цього вікового зачарованого кола? Чи запрацює той годинник, що зупинився тут?

Геннадій ЛИСИЧКІН «Литературная газета», 27—31 грудня 2000 року
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments